Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

#Матюкатися_чи_не_матюкатися

43

Час від часу блогери беруться за актуальну, як їм здається, тему матюків, щоб виправдати їх вживання у повсякденній мові. До чого лише не вдаються – і Шевченка згадають, і Подерв’янського не забудуть, і запорожців, які пишуть листа турецькому султану, і співомовки Руданського, і будь-що, аби знайти виправдання. А те, що наш прикордонник послав російський корабель, так це таке щастя, яке тепер начебто легітимізує матюки в українській мові.

Послав, до речі, російською, тому притягування української тут недоречне. І спроби довести, що наші предки знали матюки, теж ні до чого, бо знати й публічно матюкатися – це різні речі. Знали, але й знали, коли вживати. А не так, як на росії – син матері гне матюччя, онук – бабусі, чоловіки – жінкам і навпаки. З перехоплень їхніх розмов ми це добре побачили.
І війна – це не виправдання матюків. Скоріше, навпаки, оскільки це, очевидно, війна культур, тож ми маємо якось відрізнятися від матюкливих росіян.

Матюкайтесь, хто ж заборонить. У мене он під вікнами дітлахи на футбольному майданчику щодня матькають, блядькають і сукають на весь двір. І ніхто слова не скаже. Бо на захисті матюків стоять батьки, навіть деякі вчителі, не кажучи вже про блогерів та юзерів, які речення не скажуть чи не напишуть, без матюка.

Але оці постійні спроби самовиправдання наштовхують на думку, що люди самі розуміють, що треба знати межу, коли матюкатися, а коли й нормальною мовою спілкуватися. Але щось штовхає постійно розхитувати громадську думку, яка, до речі, й так розхитана далі нікуди – в моєму дитинстві матюкливим підліткам швидко б закрили рота випадкові перехожі, жінки припнули б язика матюкливому чоловікові, а до батьків я застав ще, як зверталися «Ви».