Підвали і підвалини

24 лютого багато людей згадували, як вони зустріли війну, як війна увійшла в їх дім, змінила життя назавжди, розділила на «до» і «після». У кожного, звісно, є власна неповторна історія. Неповторна – і в той же час, схожа на решту інших.
Рік війни забрав десятки тисяч життів українських громадян. Приніс горе в сотні тисяч родин. Зробив біженцями мільйони.
За рік війни українці виявили стільки мужності, сміливості, нескореності, відчайдушності, скільки, напевно, не виявляли за тридцять років незалежності.
За рік війни про Україну говорили у цілому світі мало не щодня. Українські музиканти, письменники, художники отримали можливості і визнання, які раніше і неможливо було собі уявити.
Україна стала суб’єктом міжнародної політики, президент США обіймає президента України і запитує: «Як твої діти?».
Ми не можемо сказати: «Наше життя змінилося», бо «життя змінилося» – це коли ви переїхали в інше місто, одружились чи поміняли роботу. Напевне, ми мусимо сказати: «Життя цілком стало іншим». Як зовні, так і всередині кожного з нас.
«Русскій мір», наче демон, що повстав із надр пекла, несе з собою все найгірше, що може придумати людство. Можливо, ми не усвідомлюємо зараз у повній мірі, але росія на наших очах за останні двадцять років перетворилася на жахливого монстра, де мораль, релігія, стосунки між людьми підкорені єдиній меті – насиллю в будь-яких проявах.
Чи є Україна стовідсотковим антиподом росії? Чи справді на «кривавих землях» зіткнулися сьогодні добро і зло у чистих їх проявах?
Щодо зла і росії немає сумнівів. Спільними зусиллями влада і народ дійшли там нарешті згоди, що перебувати у стані руйнації і руйнування – це природно. І в момент, коли постав вибір – почати руйнувати власну державу чи спробувати зруйнувати інші, вибір логічно впав на користь другої опції.
Але щодо України як країни абсолютного добра і справедливості?
Звісно, це не так. Триста років в Імперії не минають дарма. Насправді дивовижно, як українці вижили, збереглися як етнос, зберегли мову, затиснуті поміж кількох імперій, особливо в умовах нищівного більшовицького терору. Але, в те, що вони є, в те, що українці зберегли свою культуру, мову, традиції вірило і знало занадто мало людей. Як ззовні, так і в середині. Чому так багато людей у Європі та США переглянули лекції з історії України американського історика Тімоті Снайдера? Тому що факти, які він повідомляв, і які в Україні відомі кожному школяреві, стали справжнім одкровенням не тільки для західного обивателя, а й для освічених людей. І Київська Русь, і Литовське князівство, і козаччина, і Хмельниччина, і Гетьманщина зі Слобожанщиною, і УНР, і Голодомор, і Друга світова і український внесок, і решта не менш важливого – про ці події там якщо і знали щось, то тільки через російську оптику. В тому числі, оптику російського кіна, літератури, історичного наративу. Саме тому наразі піднялася у закордонних університетах, насправді давно просяклих російськими грошима та «лівими» ідеями Третього сталінського Інтернаціоналу, хвиля спроб переглянути роль російської літератури – і побачити у ній нарешті не «загадкову русскую душу», а банальні імперскість та виправдання насилля.
Культура і мистецтво, спорт і медіа – поле та інструменти битви. Бо перед тим, як вступити у військове протистояння, російська влада цілком була переконана, що інформаційну битву – як на території України, так і на території Західного світу – вона виграла. Але таке твердження буде вірним хіба для певної кількості країн Африки, Азії та Латинської Америки. На жаль, там українська присутність мінімальна, і ми бачимо, що такі великі країни, як Індія, Пакистан, Бразилія, Аргентина та інші продовжують підтримувати доволі тісні стосунки з росією. Хоча, здавалося б, що тут не ясно? Велика країна-загарбник напала на маленьку країну-свою колишню колонію, гинуть ні в чому не винні мирні люди. Хіба це правильно і справедливо? Але, звісно, світ сповнений міфів, один із яких дуже якісно продукує росія: в Україні воює «колективний Захід», а росія – захищається. І тут у нас – ще дуже багато роботи.
Але головна робота чекає всередині країни. Звісно, світ і Європа захоплюються мужністю і стійкістю українців, але, в той же час, дуже чітко відділяють мужність від корупції. Чиновники Європейського союзу, попри публічний тиск Зеленського, не поспішають давати обіцянки щодо вступу України в Унію. Не треба далеко ходити, щоб зрозуміти, чому.
Особисто на мене призвело гнітюче враження обрання Геннадія Дем’яненка на посаду голови Сумської районної ради. Не буду тут перераховувати всі «подвиги», офіційно і не офіційно зафіксовані, люстрованого за переслідування Майдану колишнього прокурора – тут однією статтею не обійдешся. Я про газетні статті, раптом що… Незручно якось також піднімати питання про те, що Дем’яненко очолюватиме прикордонний район і матиме доступ до певної інформації. Ще незручніше сказати про те, що обраний він від партії «Слуга народу», тобто партії гаряче любимого нині усіма президента. У мене інше питання. Про це все, включаючи біографію, дуже добре, впевнений, обізнані депутати, які обрали цю людину на високу відповідальну посаду. На що ви розраховуєте у такому разі? Яку мету переслідуєте?
Піднявшись на сходинку вище, ми побачимо, що в Сумській обласній раді відбувається щось схоже на злиття в одне угрупування умовно проукраїнських та відверто проросійських сил.
А якщо перейдемо переходом у сусідній будинок, то побачимо, що у прифронтовій області вже майже місяць, як немає голови Обласної Військової Адміністрації.
Для того, щоб дати відповідь на запитання, чому так відбувається, потрібно спуститися навіть не у підвал, а у підвалини. Тобто, винайти першопричину. Вона одна. Корупція. Точніше, гроші. Всі ці люди обирають собі очільників, об’єднуються або не можуть дійти згоди, хто модеруватиме і за який відсоток, процес, виключно з однією метою – мати прямий неконтрольований доступ до бюджетів. При тому, водночас ці всі люди можуть допомагати армії, давати гроші волонтерам, видавати гуманітарну допомогу. Але мета їхня залишиться незмінною.
Будьте пильними. До нових захоплюючих зустрічей. Ми переможемо на полі бою, наша культура та мистецтво, наша нація займе у світі місце, яке їй належить по праву – в цьому також уже немає сумнівів. Але чи переможемо ми внутрішнього монстра? Тут я б утримався від прогнозу.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб пітримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.