Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Кобєти за кермом

312

Напевне, для українського вуха питання наразі звучить дуже дивно. В момент, коли польські перевізники блокують кордони і висипають збіжжя на асфальт; коли стосунки між президентами держав заморожені; коли польський уряд може відмінити допомогу українським біженцям хіба ще досі йдеться про якусь допомогу?

Уявіть собі.

Щоправда, про багаточисленних польських волонтерів ви не прочитаєте в українських медіа. Не почуєте до них багато слів вдячності. Не дізнаєтесь про мотивацію, бо допомога інших людей та країн чомусь сприймається багатьма в Україні як сталий обов’язок. Але насправді це не так.

В Україні несправедливо мало знають про польські волонтерські ініціативи. Про пересічних польських громадян, які, попри міждержавні політичні конфлікти і економічні проблеми, продовжують робити свою добру справу. Бо у поляків і українців є одна стала традиція: як тільки щось між ними йде не так, вони одразу ж тягнуться до своїх підручників історії, що часом діють не менш потужно, ніж зброя масового ураження. Пацифікація, УПА, Бандера, Волинська трагедія, операція «Вісла» – це тільки найвідоміші і найближчі історичні події та імена, через які можуть розбитися навіть найміцніші дружні україно-польські стосунки.

Проте і досі, наприкінці другого року Великої війни, є люди, яких не обходить ні історія зі збіжжям, ні хамство урядовців, ні глобальна історія стосунків між народами. Вони керуються іншими цінностями. Розкажу вам про декількох, хоча насправді кожен із них вартий уваги і подяки.

«Жінки за кермом» – унікальне явище навіть у строкатій палітрі польського волонтерства. Масовий жіночий рух, який виник зі сталого бажання бути поруч у біді з такими ж, як вони самі, жінками, тільки іншої національності.

Отже, 24 лютого 2022 року пані Ельжбета прокинулася – і жахнулась новинам. Здавалося, це був чийсь хворий жарт, але ні – це почалася справжня Велика війна. Зібравшись думками, пані Ельжбета подумала, що, напевне, в такій неординарній і жахливій ситуації вона може, а, значить, мусить зробити щось корисне. Бо Україна зовсім поруч, і, напевне, люди там потребують допомоги. Подзвонила директору школи, де навчається донька, і батьки учнів швидко зібрали бус гігієнічних засобів, макаронів, консервів, чаю і т.п., а також кілька тисяч злотих, на які докупили продуктів. Пані Ельжбета не мала жодного досвіду у подібних справах, тому її чоловік відвіз зібране до гуманітарної організації у Варшаві.

У принципі, вона могла продовжити жити своїм життям, час від часу збираючи гуманітарну допомогу або донатити гроші іншим волонтерам. Але її не відпускало відчуття порожнечі і бажання зробити щось значно більше. Тому вона сказала чоловікові, що їде на закупи до магазину, а сама вирушила автівкою на кордон із Україною. До цього дня максимальну відстань, яку самостійно за кермом долала пані Ельжбета, дорівнювалася 80 км. Від її дому до кордону з Україною – приблизно 400. Коли холодної лютневої ночі вона нарешті дісталася пункту пропуску, то не побачила на вулиці жодного біженця. Хіба добряче змерзлих чоловіків-поляків із табличками з написаними на них назвами польських міст.

Збентежена відсутністю біженців, пані Ельжбета відкрила двері пункту пропуску – і побачила там неймовірну кількість жінок, дітей та людей похилого віку. Волонтери збивалися з ніг і навіть не змогли сказати, чим можна допомогти. Тоді пані Ельжбета підняла руку з трьома виставленими пальцями вгору і сказала: «Три людини до Варшави!». Так в її автівці опинились перші українські біженці: пані Валерія з сестрою та донькою.

Наступного дня, відправивши українських жінок потягом до Німеччини до їхніх родичів і вгамувавши нарешті свої емоції, пані Ельжбета задумалась над тим, що побачила на кордоні. І прийшла до висновку, що якби їй із дев’ятирічною донькою у подібній стресовій ситуації незнайомий чоловік, який говорить чужою мовою, пропонував сісти в свою автівку, то вона б почувалася, як мінімум, некомфортно, а насправді б просто боялася. Тому пані Ельжбета зробила допис на своїй сторінці в соціальній мережі: «Дівчини, мусимо допомогти жінкам і дітям з України!»

На заклик відгукнулися жінки з усієї Польщі. Пані Катажина Гарбарська створила у фб групу «Жінки за кермом», і наступного дня сотні польських жінок на власних автівках почали розвозити з пунктів пропуску на кордоні українських жінок і дітей. Так постала добровільна благодійна ініціатива «Жінки за кермом» (Kobiety za kółkiem), яку започаткувала сорокарічна підприємниця Ельжбета Ярмульська з невеличкого містечка під Варшавою і яку підхопили тисячі польок різного віку та професій із усієї Польщі. «Ця війна спричинила вибух добрих польських сердець, – вважає пані Ельжбета. – Між нашими народами не було якоїсь гарячої любові, натомість, завжди існували історичні суперечки. Але особисто мене дуже схвилювало те, що сталося. Я була шокована, коли поляки навіть дуже радикальних поглядів приймали у себе вдома українців. Ніколи б про них такого не подумала!»

Можливо, зараз ця історія видається звичайною.

Але насправді масове російське військове вторгнення в Україну у лютому 2022-го року спричинило в польському суспільстві справжню революцію доброчинності. Тому весь 2022 рік став для двох сусідніх народів часом руйнування стереотипів і налагодження нових, до цих пір незнайомих, тісних горизонтальних зв’язків між людьми. Бо йшлося не про працю, не про гроші, не про глобальну історію чи релігію. Йшлося про людяність.

Пані Ельжбета та її колежанки – «Жінки за кермом» – розвозили українських жінок із дітьми за вказаними адресами, якщо такі існували, кілька місяців поспіль. Часто самі підшукували безпечні місця. «Ми завжди чекали дзвінка від них за пару днів. І, бувало, доводилось шукати інше місце, бо там щось виявлялось не в порядку», – згадує пані Ельжбета. Щоб порозумітись, готували буклети українською мовою, в яких пояснювали, хто вони такі і яку мають мету, вказували корисні номери телефонів. Усім біженцям одразу давали сім-карти польських мобільних операторів зв’язку. «Жінки за кермом» навіть винайшли нову мову комунікації – «мову допомоги», суміш української, російської, польської та мови асоціативних жестів («ПУРА»). У березні-квітні 2022-го року волонтерки працювали без вихідних, поки вистачало сил. Пані Аліна, наприклад, з донькою перетинали кордон по 10-12 разів на добу. Інколи хтось із жінок залишався в Україні з іншими місіями: Дорота стала медиком на фронті; пані Гражина працювала волонтером в околицях Харкова і Бахмута в найгарячіші дні, після вибуху російського снаряду отримала важкі травми кінцівок. На щастя, колега вмілими діями врятував їй життя.

У 2022 році в групі «Жінки за кермом» зареєструвалось близько 2700 активних учасниць. Волонтерили вже не тільки польки, але й британки, українки, була навіть психологіня з Гаваїв. Організовували прийом біженців, займалися збором гуманітарної допомоги і грошей, надавали психологічну допомогу.
Загалом «Жінки за кермом» забрали з кордону і прилаштували близько 1500 жінок і дітей та 500 тварин.
З часом розквартировувати біженців ставало все складніше, і пані Ельжбета з чоловіком відкрили хостел. Родина мала половину великого будинку для ведення власного бізнесу, тож для хостелу викупили й другу. Зробили ремонт і стали селити там жінок із дітьми. І жодних чоловіків. Бо там, де чоловіки, як уже показала практика, значно швидше і частіше виникають різного роду неприємні проблеми. «Жінки і чоловіки дуже по-різному реагують на небезпеку, – впевнена пані Ельжбета. – Чоловіки діють за принципом «бийся або тікай». Жінки ж завжди шукають комфортного товариства у середовищі інших жінок».

Коли криза з біженцями на кордоні минула, місія здавалась виконаною. Але «Жінки за кермом» продовжили. Возять гуманітарку та медичне обладнання до Запоріжжя, Херсону, Сум, інших міст. Волонтерок уже не так багато. Наразі активних водіїв в ініціативі налічується близько сотні. Є серед них тепер і чоловіки, бо змінився характер роботи: далекі поїздки, небезпечні місця, важкі вантажі. Життя триває, та й не кожна здатна витримати такі психологічні та фізичні навантаження. Кожна волонтерка має свою страшну історію, свій психологічний ресурс, свою межу. Дехто, відновившись, повертається, більшість – ні.

«Я привезла від кордону українську пані з двома доньками, 6 і 16 років. У Варшаві їх зустрів на вокзалі чоловік, який давно мешкав у Німеччині. Дівчата дуже зраділи батьку, обіймали його. І жінка також… А за кілька місяців дізналась, що цей чоловік убив її на очах доньок, – розповідає пані Ельжбета і свою моторошну історію. Її рука з чашкою кави трохи тремтить, але голос спокійний. – Виходить, я врятувала її від можливої смерті, але і відвезла на смерть… Тоді я подумала, що хочу закінчити. Ця історія розвалила мене на шматки…»

Проте вона повернулась. Волонтерство стало домінуючою частиною життя всієї її родини: чоловік допомагає, а донька, яку вона бачить менше, ніж хотілось, знає, що мама робить важливу і добру справу. Коли ми говоримо з пані Ельжбетою, якраз триває збір коштів (55 тис злотих, чимала сума) на велику пралку для евакуйованого до Запоріжжя Веселовського психоневрологічного інтернату.

Восени 2023 року як на польську волонтерську спільноту, так і на все польське суспільство досить неприємно вплинула кризова ситуація з українським збіжжям. Поляки дуже цінують свою економіку і завжди гостро реагують, коли щось їй щось загрожує, тому в польському суспільстві багато що похитнулося не на користь українців. «Багато поляків, із тих, хто допомагає, наче отримав по обличчю після того, що сталося, особливо після заяв деяких українських політиків», – пояснює ситуацію та наслідки цієї кризи пані Ельжбета.

Реакція на «зерновий» конфлікт в Україні також була неоднозначною. А коли між поляками і українцями виникають протиріччя, то, як уже згадувалось, на історичному підґрунті швидко виростають стіни значно вищі та міцніші, ніж побудовані польською владою на кордоні з Білоруссю для боротьби з нелегальними мігрантами.

Проте, пані Ельжбета вважає, що ні економічні, ні історичні суперечності не можуть стояти між народами і людьми, коли хтось у біді. «Це є твій ближній, і немає різниці якої він національності. Для мене важливо, що є зараз. Я відповідаю за себе і своє життя, так саме і українці. Ми не відповідальні за вчинки своїх предків, і це точно ніяк не може впливати на допомогу дітям і жінкам. Можливо, її дідусь замордував колись твого, але вона – просто маленька дівчинка з України. Для мене не є хтось кращий чи гірший через те, що було колись. Ті люди, яких ми рятували, просто потребували допомоги і нічого не винні минулому».

«Ми будемо допомагати до кінця війни, говорить пані Ельжбета. – Доки буде потреба».
І у мене немає жодних причин сумніватися в її словах.

Кордон рано чи пізно розблокують. Розморозиться політична криза. Україна переможе Росію. Будуть написані нові сторінки україно-польських стосунків. Але в історії залишаться, як не парадоксально, ті, хто творив її, не озираючись на саму історію.

Як от ці польські жінки-волонтерки, які за будь-яких обставин завжди залишаються за кермом.