Осінні моменти

ПОНЕДІЛОК, 6 ЛИСТОПАДА. Чутки про замінування автовокзалу та ТРЦ “Лавина” вже не справляють враження, бо вистачає справжнього лиха. Але почувши таке від людей, відразу згадую, яка б це була сенсація ще два роки тому. Тепер навіть не поліз перевіряти ці балачки до місцевих сайтів, бо бачив “Лавину” цілісінькою за кілька хвилин. Вигадана небезпека розважає і заспокоює. Сьогодні несподівано і загадково загинув від вибуху в себе вдома Частяков, помічник Залужного. Отака правда приголомшує.
ВІВТОРОК, 7 ЛИСТОПАДА. Побут тисне. Майже місяць із сусідами сидимо без гарячої води. Найбільш дратує відсутність інформації про причини. Попри все, влаштував велике прання з чергою каструль на плиті. Парить. Рухаюсь, немов той “їжачок у тумані”. Сьогодні зіркою новинного простору знов виступила тітка Фаріониха із коронним “мовним питанням”. Схоже, що напад на азовців – це її прощальний бенефіс. Люди добрі, досить вже обговорювати цю особу, вона варта тільки бойкоту, а ми, нормальні українці, між собою якось порозуміємось.
СЕРЕДА, 8 ЛИСТОПАДА. За вікном виють тривоги, а на душі на диво спокійно, хоча й прохолодно. Добре, що не навпаки. Але ж воєнний стан і погода корегують життя. Хотів зробити пристойні стратегічні запаси харчів – довелось обійтися тактичною хлібиною з найближчого магазину. Мав термінову справу у бібліотеці, майже вже дійшов – а тут тривога, зачинено. “Живи в моменті!” – казав один чи гімалайський, чи то тібетський старець. Той дід і в Сумах ніколи не був, а як усе розумів!
ЧЕТВЕР, 9 ЛИСТОПАДА. Хлопці підсажували в автобус бабусю з візочком- “кравчучкою”, пожартували, що вона, мовляв із своїми колесами, та ще й у громадський транспорт. А бабці, виявляється, просто немає де скупитись, бо ближче магазинів немає. Живе, казала, десь на Василівці. І таке буває у інфраструктурі нашого міста. Українські новини – тільки про війну. Там все за класикою минулого століття: «На західному фронті без змін».
П’ЯТНИЦЯ, 10 ЛИСТОПАДА. Знов негаразди з “мінуванням” “Лавини”. Що важче – знайти вибуховий пристрій, якого немає, чи провокатора, який беззаперечно є, тільки його не видно? Доводиться шукати обидва “об’єкти”, фахівцям не позаздриш. У мне сьогодні “день криворукості”. Клею чобіт – він протікає, зашиваю штани – розлазяться, варю картоплю – вона димить. Добре вийшло тільки лягти перепочити. Тож треба займатись тим, до чого маєш хист! Щоправда, це не єдине, що я вмію, але всьому свій час.
СУБОТА, 11 ЛИСТОПАДА. Пішов подивитися на “Ленд-арт” у міському парку культури та відпочинку. Вірніше, за ним, аж там, де т. з. “Хіросіма” стовбичить. То що ж, враження моцні. Сам парк – суцільна сюрреалістична локація – пусті та мокрі алеї, купи обпиляного гілля, самотній Чехов при вході. Класик все розуміє і ні на що не нарікає, як годиться лікареві. Крокую далі. Граки і поодинокі перехожі, прикуті до своїх собак. Пси нічого не розуміють і на все гучно скаржаться. Птахи намагаються творчо вдосконалити мій зовнішній вигляд. На “Киш, зарази!” реагують як справжні митці – роблять своє. Дощ і морок, час додому. Такі мистецькі експедиції для екстремалів. Застудився. У фейсбуці подруга-біженка виклала ностальгічну акварель “Золота осінь на озері Чеха”. Відписав, щоб сиділа в своєму Парижі і малювала Сєну, бо забула вже, яка в нас буває осінь. А етюдик той нічогенький, гарний.
НЕДІЛЯ, 12 ЛИСТОПАДА. Ще новий момент життя – мітинг за демобілізацію у центрі міста. Якщо люди вийшли, проблема існує – більше сказати не можу, бо замало знаю і бачу. Та всі ті жіночки на мітингу знають щось своє, особисте. Не почути, не побачити це – таке вже не спрацює. У росіянців теж неспокійно і проблемно, але вони почали цю війну не для того, аби відчепитись від нас так просто, навіть якщо їхнє путло насправді здохне. Ничого не передбачаю, не маю жодних рецептів, але, попри все, вірю у своїх земляків.