Дім Білої Гвардії

Тривають дискусії навколо музею Булгакова в Києві, які розгорілися в соцмережах після пропозиції керівництва НСПУ щодо перепрофілювання цього музею й відкриття там нової експозиції (як варіант – українського композитора Олександра Кошиця, відомого першим виконанням «Щедрика» в Нью-Йорку. Хоча проживання Кошиця за цією адресою є дискусійним, сама ініціатива варта розгляду).

Ця заява збурила багатьох шанувальників Булгакова, які на різних майданчиках почали палко захищати свого улюбленця, називаючи опонентів «дрібним хутірським стадом, яке намагається втекти від реальності під приводом “патріотизму». Пролунали й нападки на НСПУ з вимогою ліквідувати спілку, як ініціатора цієї пропозиції. Висловив свою позицію й міністр культури, але це не поставило крапку в цьому питанні, на яке обидва табори продовжують шукати відповідь, оскільки воно є принциповим і виходить далеко за межі постаті самого Булгакова.

Відомо, що правильно поставлене питання швидше веде до правильної відповіді. А питання тут не в тому, де народився Булгаков, і не в тому, гарний він письменник чи поганий, «антісовєтчік» чи прислужував більшовикам. І навіть не в тому, був він українофобом чи любив Україну. Питання насправді в тому, чи повинні зараз українці утримувати за свій кошт музей російського письменника? І чи є державна підтримка музею російського письменника ознакою того, що російська культура є частиною державної політики України в умовах російсько-української війни?

Коротка інформація. Музей Булгакова на їхньому офіційному сайті названий: «Літературно-меморіальний музей Міхаїла Булгакова» (зверніть увагу, Міхаїла, не Михайла – це щодо «киянина»). Він є однією з восьми філій Музею історії міста Києва. Створений у 1989-му й відкритий у 1991 році в приміщенні, де в 1906-1922 рр. винаймала квартиру на другому поверсі сім’я Афанасія Булгакова. Тут же пізніше Булгаков «поселив» героїв свого роману «Белая гвардия» (та деяких інших творів). На сайті музею зазначено, що «концепція експозиції музею побудована на тому, що головним експонатом є Дім, герой роману «Біла гвардія»». Тому це, власне, – «ДІМ БІЛОЇ ГВАРДІЇ». Займає сім кімнат. На час відкриття музею ніяких експонатів не було, їх привозили пізніше – переважно з росії.

Будинок цей «розшукав» у 1965 році московський письменник, лауреат сталінської премії Віктор Некрасов. Чому розшукав? У 1965 році сталося «повернення» імені Булгакова, про якого вже майже забули, і де він мешкав, нікому не було цікаво. А в 1965 році вийшов роман «Мастер и Маргарита», а в 1967 році – роман «Белая гвардия», що і спричинило хвилю уваги до цього письменника. За іменем головних героїв роману – Турбіних Некрасов і назвав свій нарис у журналі «Новый мир» – «Дом Турбиных». Під такою назвою цей будинок фігурує в російській Вікіпедії, де вже встигли написати свою незгоду із закриттям музею в Києві.

Відкриття музею Булгакова в Києві стало наслідком популяризації творів Булгакова серед радянської інтелігенції у 1970-х і 1980-х, коли його твори почали виходити масовими накладами. Вони несли на собі легкий флер такої манливої «заборони» (непорівняної із заборонами й репресіями проти українських письменників). Особливою любов’ю радянської інтелігенції 70-х і 80-х користувався роман “Мастер и Маргарита” (як зараз пишуть шанувальники Булгакова – “МиМ”). Він легко і швидко ліг на модне тоді серед радянської інтелігенції захоплення кустарною езотерикою й містикою, зокрема східною та християнською. У цьому був певний «фрондизм», який опонував офіційному матеріалізму. Такою ж легкою фрондою було захоплення героями «Білої гвардії» (зараз – «БГ») та тлі офіціозного культу червоної армії. З тих пір для пострадянської людини «Мастер и Маргарита» – це “книга N1”. На запитання, яка твоя улюблена книга, у 8 випадках із 10 лунала відповідь: “Мастєр і Марґаріта”. Та й сьогодні шанувальники Булгакова в коментарях хваляться, що вони читали цей роман неодноразово (дехто більше десятка разів).

Особливо вплинув на булгаківський міф радянський кінематограф 70-х і 80-х. “Ивана Васильевича”, який «міняє професію», усі знали напам’ять, цитують ще й до сьогодні. А в “Днях Турбиных” Ларіосік так мило вчився пити водочку під сєльодочку в білогвардійській компанії, яка під звуки канонади за вікнами душевно співала про бутилочку зєльоного віна та акаціі ґроздья душистиє. А першою екранізацією Булгакова став двосерійний фільм «Бег», знятий за творами «Бег», «Белая гвардия» та «Черное море». Він вийшов у 1970 році й започаткував радянську моду на «білогвардійщину». Зірковий акторський склад сприяв значній популярності цього фільму.

Справжнім хітом «перестройки» стало “Собачье сердце”, зняте сумнозвісним режисером Бортком і яке місцями дивно нагадує однойменний італійський фільм 1976 року. Ще й сьогодні наші соцмережі наповнені цитатами та мемами з цього фільму. Під час дискусії всі себе уявляють професором Прєображенскім у виконанні актора Євстіґнєєва, а своїх опонентів обов’язково представляють Швондерами та Шаріковими. (Бортко, до речі, відрікся від цього фільму і став затятим путіноїдом і швондером). Згодом він же зняв за Булгаковим ще й російський серіал «Мастер и Маргарита», прем’єра якого відбулася 19 грудня 2005 року одночасно на українському телеканалі «Інтер» і на російському телеканалі «Россия». Що, звичайно ж, мало символізувати спільну любов українців та росіян до Булгакова та їхній спільний культурний простір. Тому, як на мене, більшість тих, хто захищає зараз цей музей у його сучасному вигляді, орієнтуються не стільки на твори Булгакова, скільки на переглянуті в юності фільми, а також на саму юність, яка припала на період пізнього совка. Ну і, очевидно, на сам образ-символ «Булгаков», який уявляється частиною «великої культури», на відміну від української, яка деяким радникам видається «маленькою».

Аби вирішити питання, що робити з музеєм Булгакова, звичайно ж треба вирішити культурну приналежність письменника, а не вказати на його прописку (тим більше тимчасову) чи на згадки Києва в його творах. Без сумніву, Булгаков – письменник російський. Як письменник він відбувся в Москві, мова – російська, світогляд далекий від українського. З української культури він дезертирував так само, як і з армії УНР, переховуючись та намагаючись прибитися до своїх. Завідувачка музею Булгакова на сайті цього закладу слушно зазначає: «Ми не можемо вважати Булгакова українським письменником, хоча він народився в Києві та прожив тут більшу частину свого життя…». А ось закінчує вона цю фразу доволі парадоксально: «…але творчість Булгакова безумовно є частиною українського культурного простору».

Ось у цьому й полягає суть питання – чи є російська культура частиною нашого національного культурного простору? Точніше, чи має бути в майбутньому, бо на сьогодні її явна присутність очевидна. І в той час, коли ми вимагаємо від європейців скасовувати участь російських акторів і режисерів у фестивалях, не грати твори російських композиторів, скасовувати, де тільки можна, російську культуру, ми раптом самі собі даємо дозвіл на цю культуру, прикриваючись київською пропискою лікаря Булгакова або тим, що він є «частиною українського культурного простору».

Власне, справа не в самому Булгакові, не в його «білогвардійському» домі, – у нас ще повно по всій Україні вулиць, пам’ятників, музеїв та інших міток «русского міра». Усі вони, на моє переконання, не мають безпосереднього відношення до культури, а слугують більше ідеологічними маркерами «русского міра» та колоніальної епохи, яка під звуки вибухів від російських ракет та снарядів швидко відходить у минуле.

Я свідомо уникаю постановки питання про вартісність чи ідейне спрямування творів Булгакова – це тема окремої розмови. І заборона любити чи читати когось у сьогоднішній Україні – немислима, кожен має свободу сам обирати собі книжки для читання. Сьогодні дискусія має зосередитися не навколо того “хороший” чи “поганий” Булгаков, а з приводу того – “наш” він чи “не наш”. І якщо це письменник не просто іншої держави, а держави, яка воює з нами і яка використовує свою культуру в якості “м’якої” зброї, то чи має відбуватися його популяризація на державному рівні?

І в цій дискусії навколо подальшої долі музею Булгакова, гадаю, важливо вийти за межі глухого протистояння, а зосередитися на пошуку наповнення одного з музеїв Києва новим, відповідним нашому часу змістом, який не лише буде цікавим відвідувачам різного віку з Києва та з різних міст і сіл України, але й виховуватиме в них любов до своєї – не чужої – культури. І кому, як не працівникам цього музею, вийти з ініціативою та запропонувати нову концепцію музею. Бо, чесно кажучи, «білогвардійщина» й «антипетлюрівщина» «Белой гвардии», «Дней Турбиных», оповідань «В ночь на 3-е число», «Я убил», «Киев-город» та інших якось не те, на чому варто зараз виховувати українських дітей.

10.09.2022 р.