Бойовий медик “Лютий” рятує бійців на передовій на Сумщині

Іван Худик із позивним “Лютий” – санінструктор 158 окремої механізованої бригади. Він здобув бойовий досвід у 2014 році, несе службу весь час повномасштабного вторгнення, навчив тактичній медицині сотні бійців. Зараз евакуює поранених та передає свої знання побратимам у найгарячіших точках фронту у Сумській області.

ЧОМУ “ЛЮТИЙ”
-Народився я на мальовничій Львівщині, в Яворівському районі. Звати мене Іван, і позивний “Лютий”.
-Чому “Лютий”?
-Від місяця, коли в мене день народження – цієї зими виповнюється 48 років.
Це як символ: після зими завжди весна, і все стає на своє місце, все налагоджується. І я думаю, що все буде добре.
До 14-го року я не мав з медициною справи. Я – механік. Була в мене робота, пов’язана з великими агрегатами. Обслуговували потужне підприємство, завод.
Але в 14-му році, коли почалась антитерористична операція, довелось опановувати професію санітара.

ГОЛОВНЕ – НАДАТИ ДОПОМОГУ
– Зараз у 158-й бригаді я – санінструктор.
Коли ми виїжджаємо в місце, де проводиться евакуація, моє першочергове завдання – надати допомогу.

Далі необхідно оцінити ситуацію з пораненими бійцями, розсортувати їх і в екстреному порядку доставити їх до медроти, де в стабілізаційному пункті є лікарі широкого профілю, які можуть з кожним максимально швидко доопрацювати, зробити всі потрібні маніпуляції й відправити в медичні заклади для подальшого лікування.

Ми зустрічаємося постійно в роботі з тими самими проблемами. З осколковими пораненнями, з кульовими. Найбільша проблема зараз – дрони. Вони не дають нам, нашим солдатам спокійно виконувати свої задачі.

Хотілося б, щоб ми підходили до цього питання більш технологічно, могли робити евакуацію так, щоб не страждали хлопці, які самі проводять евакуацію. В цьому, наприклад, частину проблем вирішують наземні дрони – для доставки боєприпасів і вивезення людей.
Непросто придбати таку техніку, потрібен контакт з виробниками, з волонтерами. Але в принципі рухаємося в тому напрямку. Сподіваємося, зі сторони керівництва будуть такі кроки й ми будемо закривати це питання, щоб менше страждали хлопці.
Також ми займаємося інструктажем. Ми по черзі беремо одну роту і заходимо туди з навчальним процесом з тактичної медицини. Ми це все постійно нагадуємо, щоб кожна людина могла надати допомогу собі й своєму побратиму. Це треба вміти кожному.

ПРО 14-Й РІК: НЕ БУЛО ТУРНІКЕТІВ ТА ІНДИВІДУАЛЬНИХ АПТЕЧОК. АЛИ ЛЮДИНУ ВРЯТУВАЛИ.
-Повернемося до початку Вашого бойового шляху. Яким був цей перший досвід?
-У 14-му році на початку АТО я був викликаний у військкомат і після короткого навчання виїхав на місце виконання бойових обов’язків.
Це була “двадцятьчетвірка” (24 ОМБр імені Короля Данила). В її лавах я долучився до оборони наших кордонів.
Ми стояли на пункті пропуску “Довжанський” до останнього моменту, поки нас не обійшли з усіх боків. І ми потрапили в перший – Ізваринський – “котел”.
Противник пообіцяв так званий “зелений коридор”. Але він насправді був підготовлений для того, щоби підтягнути з двох боків людей, які б обстрілювали колону й не давали нам живими вийти звідти.
Нас було досить велике угруповання. Ми провели евакуацію людей і техніки. Але багато хлопців лишилося в тих степах, тому що колона не мала права зупинятися. І так трапилося з моєю машиною. Ми їхали на “шишарику” (ГАЗ-66) – у нас медичний був автомобіль. І попадає в задню частину (в кузов-фургон) боєприпас, який вибухнув усередині й вивернув всю бляху назовні. І тоді я втратив свого побратима. І в нас ще було декілька “трьохсотих”. Оскільки я знаходився на передньому краю, то мені, можливо, єдиному там із хлопців у фургоні, не було ні поранення, нічого. А “трьохсоті” мали й перебиті ноги, й масивну кровотечу. І ми цілу годину їхали й на ходу боролися за їх життя. При тому, що в нас не було на той час ні турнікетів, ні медичних індивідуальних аптечок. У 14-му році бракувало таких засобів. Али ми врятували людину, заїхали в населений пункт, надали більш професійну допомогу.
І ця людина зараз на своїх ногах ходить, все нормально.
От такі були моменти. Ще тоді справжня війна почалася.

На жаль, для багатьох наших “громадян” (в лапках) війна – щось таке далеке і незрозуміле. А моя сім’я познайомилася з війною ще в 14-му році. І я це прекрасно розумію, хто вони (вороги) – що за люди й що вони з собою несуть.

У 22-му РОЦІ ЛЮДИ БАЖАЛИ ЙТИ ДО ВІЙСЬКА. ПРИЇЖДЖАЛИ З-ЗА КОРДОНУ. БУВ ВЕЛИКИЙ НАПЛИВ, МИ СТАРАЛИСЯ ВИБИРАТИ НАЙКРАЩИХ.
Під час АТО я не був весь рік на кордоні з Росією. Дослужував у базовому таборі бригади. Займався в медичній роті здоров’ям наших бійців, був старшим машини. Ми їздили постійно, відвозили хлопців у Львів у госпіталь та в інші місця, куди було потрібно.
У 15-му році я вже вийшов на “дембель”, повернувся до мирного життя, на ту ж роботу.

Коли почалося повномасштабне вороже вторгнення, я був в першій категорії резерву, тому одразу явився в ТЦК. Мене направили в 184-й навчальний центр, де я працював з бійцями, навчаючи їх тактичної медицини.

До 24-го року я займався і підготовкою, і відбором людей на навчальний процес.
Ми старалися вибирати найкращих, хто міг би витримати навантаження. У нас у той час був великий наплив. Люди бажали йти до армії. Приїжджали з-за кордону. А ми якраз знаходилися в прикордонні й одразу їх приймали.

Навіть деколи люди були такі – ми бачили, що в них зі здоров’ям не дуже, але було сильне бажання. І в принципі ці солдати в майбутньому не підводили, тому що сильне бажання було захищати свою домівку, свій край.

ВОРОГ ПРИЦІЛЬНО НАС РОЗСТРІЛЮВАВ, АЛЕ МИ ДАЛИ ЇМ БІЙ, І ВОНИ “ПОТУХЛИ”.
З часом наші хлопці – інструктори – в бойові підрозділи поїхали служити. І я в 24-му перевівся в бойову бригаду – 66-ту. В районі Ізюма виконували бойові задачі. Я як бойовий медик взводу регулярно відвідував передній край нашої оборони. Доводилося й допомагати хлопцям – підносити БК, воду й тому подібне. Хоча ми медики, але робили й такі речі, тому що часто більше не було кому.

Пригадую такий момент. Це сталося минулої зими. Треба було піднести БК. Було діло під вечір. Ми собі йдемо – троє медиків. Несемо водичку хлопцям, несемо патрони. І тут троє людей за вісім-десять метрів у засідці починають нас просто розстрілювати на повний ріст. Один-два, один-два. Троє їх було. Дуже відстань була коротка. Але НІХТО НЕ ВЛУЧИВ. Ми дали бій, дали їм відповідь. Вони “потухли”. Ми зразу почали міняти місце розташування, в подальшому відійшли. Але ніхто з нас не був ушкоджений. Хоча противник просто прицільно нас розстрілював.

Я думаю, що над кожним теж є свій ангел-охоронитель, і навіть на війні віра допомагає в такі найтяжчі моменти.

ТАКТИЧНА МЕДИЦИНА – ДРУГА ПІСЛЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПІДГОТОВКИ ЗА ВАЖЛИВІСТЮ.
Коли в 66-й я прослужив цілу зиму й після того пішов у відпустку – то запропонували мені, що хороша бригада – 158-ма організовується. І там теж треба організувати медичний пункт. Мені це імпонувало, я з радістю перейшов до цієї роботи.

В чернігівському лісі ми почали тренування, пройшли перші курси з хлопцями.

Тактична медицина – це після військової підготовки друга за важливістю справа для солдата, щоб він нею володів дуже добре. Це дві потрібних речі: вразити противника і врятувати при нагоді побратима, людину, яка цього потребує.

З самого початку, коли я перейшов у цю бригаду, мені сподобалося, що наше керівництво всім цікавиться, приїжджає до нас.

У нас все розписано, які в нас задачі стоять – ми їх виконуємо. Кожен знає свою роль: як під’їжджаємо, що робимо, хто що перший бере, хто кого заводить, хто підготовляє бійця, хто коле…

Керівники наші замовляють ті медикаменти, що нам потрібні. Ми працюємо з ротами, замовляєм так само, щоб доукомплектувати все це. Тобто в цьому плані є взаємодія, є взаємовиручка.

СУМСЬКІ ЛЮДИ – ПРЕКРАСНІ. ЦЕ ВЕЛИКА СИЛА.
-У чому особливості умов служби на Сумщині?
-До 158-ї бригади я раніше працював більше в полі. Там був обмежений контакт з людьми, які могли б тобі надати допомогу. Якщо розраховував, то тільки на себе.

А тут зараз дуже багато місцеві нам допомагають. Сумські люди, з якими ми тут познайомилися – прекрасні, завжди ідуть нам назустріч. Співпраця з місцевим населенням завжди дає результати. Ми завдяки цьому багато чуємо, багато знаємо. Люди – це велика сила.

На Сумщині ми більше заїжджаємо на позиції, коли нам дають добро, і як того вимагає ситуація.

Нас постійно переслідують дрони. Їхні удари в наш бік дуже посилися. “Ждуни” і все таке. Ми реагуємо на це. Коли їдемо, веземо зі собою дробовик. Він завжди має бути, тому що є надія, що в потрібний момент це врятує нашу цілу команду.

Бувало, що ми вискакували з автомобіля, ховали його в сільській місцевості під деревами, спостерігали. А потім дивимося: є можливість – їдем далі. У нас були люди поранені, і ми мусили їх доставити в будь-якому випадку.

Незважаючи на ситуацію, слід виконувати свій обов’язок, свою роботу. Тому що нас там чекають. Ми мусимо приїхати, ми мусимо забрати людей.

КОЛИ ЛЮДИНА ВІДЧУВАЄ УВАГУ Й ПІДТРИМКУ – ТОДІ ВИХОДИТЬ ЗІ СТРЕСУ Й РОБИТЬ РОБОТУ.
-Що Вас підтримує найбільше? Що надає сил, натхнення, підбадьорює?

Зазвичай – сім’я. Це завжди такий якийсь відпочинок, коли ти розмовляєш зі своєю сім’єю. У нас зв’язок працює, ми зідзвонюємося. Це жінка, це діти, які постійно радують якимись своїми здобутками.

І хороший настрій. Я вже навчився в тому стані війни жити досить довго. І розумію, що весь час думати про щось погане… Ну, так не треба робити. Стараємося постійно один одного підтримувати, і завжди казати “все буде добре”. Якщо людина бачить, що до неї є увага й підтримка – людина полегеньку, полегеньку виходить зі стресу і ми все одно виконуємо свою роботу. Ідемо навіть на небезпечні відрізки, працюємо. Від нас вимагають – і ми робимо роботу.

І особисто про себе хочу додати: я – людина віруюча. Як би не було тяжко, віра в Бога мені теж допомагає.