Ян Литвиненко. Один із перших, хто зустрів ворога у Сумах

Литвиненко Ян Олегович, загинув 28 серпня 2025 року. Молодший сержант, гранатометник 150-го окремого батальйону 117-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Позивний “Друїд”.

Ось яку додаткову інформацію ми отримали про Яна Литвиненка з офіційних джерел. Помер від поранення у Національному військово-медичному клінічному центрі, м. Київ. Похований на Алеї Слави Ново-Центрального Баранівського кладовища 01.09.2025 року. Решту відомостей про Яна ми дізнались, зустрівшись із його батьком, Олегом Володимировичем Литвиненком. Тут треба надати деякі відомості і про цю людину, бо воювали батько з сином разом і розповідати про них нарізно буде неправильно.

Олег Володимирович Литвиненко – український громадський діяч, ветеран російсько-української війни. Брав участь у бойових діях у 2014—2015 та 2022—2025 роках, засновник громадської організації «Таланти Сумщини», ініціатор створення пересувного інтерактивного Музею історії АТО. У 2014 році в межах організації було створено волонтерський підрозділ «Омофор», який займався матеріальним забезпеченням підрозділів ЗСУ. У 2016—2018 роках був координатором взаємодії з Сумським госпіталем ветеранів війни.

Але повертаємося до особистості Яна Олеговича. Ось які деталі батько розповів про сина, з яким вони разом воювали. Ян навчався у Сумській школі № 15 з першого по восьмий класи. Захоплювався різними видами спорту, певний час ходив на тренування з карате. Та й дорослим полюбляв спорт, навіть під час війни брав участь у змаганнях з волейболу між командами ДФТГ і ТРО. Після закінчення 8-го класу здобув спеціальність газоелектрозварювальника. У 2006 році відслужив строкову військову службу у тодішньому Кіровограді, у 3-му полку спецпризначення. Працював у м. Дніпро, там на одному з промислових підприємств виконував досить кваліфіковану, але важку роботу – виготовляв великі цистерни, тобто, клав зварювальні шви, перебуваючи там, в середині, у закритому просторі. Це так, деталі заради повноти картини життя. Потім повернувся у рідне місто. У Сумах працював таксистом. На автопідприємстві вважався одним з найкращих водіїв. Тодішній таксистський позивний “Янчик” значився на його машині, під цим псевдо Яна Литвиненка знали багато людей.

А ось на війні став “Друїдом”. Батько розповів, що Ян спілкувався й дружив з його побратимами, учасниками АТО з 2014 року. А у 2022 році, коли росіянці вчинили масштабний напад і навіть на короткий час зайшли у Суми, Ян був вже у складі 117 -ї окремої бригади ТрО. Разом із батьковими побратимами взяв у руки зброю, воювати почав вже на початку березня. Перший його бій на цій війні відбувся на тодішньому Курському проспекті, там, де побудована нова церква.

Українські бійці тоді зустріли росіянський ЗІЛ із боєкомплектом, не дали ворогам проїхати, одного вбили відразу, інший помер у лікарні. Ця деталь здається нам важливою: пораненого ворога не дострелили, а здали до шпиталю. Ще у Сумах відбулось непорозуміння, яке, на щастя, на рівні непорозуміння і лишилось – т.з. “дружній вогонь”. Хлопці з тероборони та працівники ДАІ на Білопільському шляху прийняли одні одних за ворогів та почали перестрілюватись. Минулось без жертв. Це про перші дні війни, а повоювати Янові довелось немало і у різних місцях.

Олег Володимирович розповідав, що вони з сином були у різних підрозділах, але неподалік один від одного, тож мали змогу досить часто зустрічатися. Олег Володимирович називав різні населені пункти, які тепер у кожного на пам’яті у зв’язку із повідомленнями про бойові операції: Семенівка Харківської області, Куп’янськ, Слов’янськ.

У 117-й окремій бригаді Ян воював у складі роти вогневої підтримки, мав спеціальність снайпера-розвідника. Стала у пригоді строкова служба у складі спецназу, людей із такою підготовкою у ТрО було небагато. Потім перевівся до Чернігівської бригади, там були потрібні кваліфіковані інструктори для навчання молоді. І ось, коли батько, Олег Володимирович перебував у Сумах – приголомшлива звістка про загибель Яна. Подробиць відомо небагато: був обстріл, Ян отримав важке поранення, його терміново переправили у Київ, до Національного військово-медичного центру. До свідомості не приходив, весь час перебував у комі. Лікарі нічого не змогли вдіяти. Така вона, війна…

Залишився син Захар. Йому зараз п’ять рочків. А батька немає. Ось і все, що можна розповісти про нетривале життя мужнього і чесного чоловіка, воїна-захисника, який став між нами і ворогом у березні 2022-го і продовжував боронити нас із вами, нашу Україну стільки, скільки судилося.

ЯН ЛИТВИНЕНКО
37 років, м. Суми. (24.08.1988-27.08.2025)

Вічна пам’ять і наша вдячність Герою!