Вірити в себе, у свої сили та можливості

Військовий медик Олександр Павленко захищав Україну з 2014 року. Після служби в АТО повернувся до цивільного життя, закінчив педуніверситет, працював, займався спортом, виступав на змаганнях. З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Важке поранення ноги отримав майже два роки тому. Переніс кілька операцій, але не впав духом — підтримка рідних, сила духу, заняття спортом повернули його майже до повноцінного жииття.  Майже, бо, на жаль, повністю відновити всі функції пораненої ноги не вдається. Але він не здається — допомагає своїм побратимам, виступає й перемагає на змаганнях.

R: З якого року ти на війні?
О.П.: Війна для мене почалася у 2014 році – я був мобілізований і рік воював в АТО. Потім повернувся, закінчив педагогічний університет, працював, займався гирьовим спортом, кікбоксингом, виступав на змаганнях.

Повномасштабна війна застала мене за чашкою чаю – зранку мені подзвонила сестра і сказала, що Бориспіль вже бомблять. Сказати, що це для мене була повна несподіванка, не можу – ми з побратимами з АТО спілкувалися, потроху готувалися до чогось подібного, у нас була спілка ветеранів АТО, яку очолював Володимир Лаврик. Тож того ранку ми з дружиною порадилися, відвезли невістку з дитиною до Недригайлова, і я з товаришем наступного дня вирушили до артучилища. Там уже пройшов перший бій з росіянами, траплялася місцями знищена техніка, дохлі орки валялися, не ясно було, можливо, хтось ще з них у місті залишався, тож я взяв с собою лише права. Біля «артяги» побачили автобус, у який сідали знайомі ще з АТО хлопці. Я набрав дружину, відігнав машину, сказав, де її забрати, і сів в автобус. Так почався мій бойовий шлях у 2022 році. Я отримав зброю, увійшов до групи швидкого реагування. Наша задача була патрулювати Суми й околиці. Першій мій бій був 27 лютого – на трасі між Сироваткою та Старим селом почули постріли – там хлопці біля мосту вели бій з колоною росіян, яка йшла на Суми. Були вони озброєні хто чим – у кого граната, у кого рушниця, обрєз. Ми були нормально споряджені – поділилися зброєю, набоями. Нас загалом було чоловік 50, колона почала відступати. Але, на жаль, у цьому бою у нас були теж загиблі. Захопили й техніки трохи російської – гарну реммашину, КУНГ. Ми потім подивилися документи – це були військові з кантемирівської дивізії. Таке було бойове хрещення.

Ми продовжували патрулювати місто і вдень і вночі, а наш парк потихеньку поповнювався технікою трофейною – люди повідомляли, що там-то щось стоїть. І ми таким чином поповнили парк і танком, і парочкою САУ, парою БМП. Нормальні такі трофеї. Передавали їх відразу у 95-ту бригаду. Одного разу пригнали броньовану російську санітарну машину «Лінза». Я був санітаром в АТО, тому став на цій машині санітаром-стрілком.

Місто Суми трималося на партизанах. І хочу відзначити, що не було тоді жодної надзвичайної події, жодної крадіжки чи якогось мародерства. Люди всі згуртувалися, щоб втримати місто.

R: Що було далі після звільнення Сум?
О.П.: У квітні нам дали команду в ніч не виїздити – уже приїхали патрулі, почала повертатися поліція. І з нашого партизанського загону почали створювати ТРО Сумське. Ми поїхали в Угроїди, на нове місце дислокації. Влітку на якесь свято росіяни почали обстрілювати наші позиції із САУ. Подзвонили, що вже є поранені, і ми вирушили «таблеткою» за хлопцями. А нас дрон уже побачив і почали по нас снаряди летіти. Надали пораненому допомогу, стали їхати, двічі глохла машина. Хлопець каже: «Обідно буде, якщо не довезете». Але довезли, хлопець вижив, зараз очолює ветеранську спілку. Другого пораненого уже «Лінза» привезла. Оце  у нас були перші поранені. Потім ми ще були півроку у Могриці.

R: Де ти отримав поранення?
О.П.: Це був Запорізький напрямок, першого червня 2024 року. Нас уже перевели в ЗСУ у 17-ту механізовану бригаду, відвезли на полігон і ми почали тренування, потім ще два місяці підготовки в Чехії. По приїзду нас відправили у Роботине на Запорізький напрямок. Через деякий час нам надійшла команда на штурм. Висадили у посадку, скрізь все випалено, дорога розмінована. Окопалися, ніч просиділи. Над нами дрони літають, але тоді такого не було ще, щоб вони атакували. Вони розвідку проводили і арту наводили. З ранку почали штурм ворожих позицій, почалася зачистка, ми пострибали в окопи. І чую кричать: «Медик» – це значить, що у нас є «трьохсотий» – я штатний медик взвода, тому розумію, що повинен рятувати хлопця. Я напролом, просто на крик. Дивлюсь, хлопець лежить, на протипіхотну міну наступив. Надав допомогу, починаємо виходити з окопчика, щоб винести його. І розуміємо, що не можемо, бо чорні коробочки (міни-ред.) у шаховому порядку. І ми такі: «А як ми сюди забігли?». Але потихеньку вийшли.

Через кілька днів при подібному штурмі потрапили під дуже щільний обстріл, прицільний вогонь. Відходити було нікуди, зверху кулемет все прострілював. Перші снаряди, які до нас прилетіли, не здетонували, але потім прилетіли два підряд – і відразу п’ятеро поранених.

R: У тому числі і ти?
О.П.: У тому числі і я. Нас два медики. Лежимо, самі собі ради дати не можемо. Я втратив свідомість. Хлопець поряд примотав турнікет, тоді я прийшов до тями. А до того бачив білу кімнату, без вікон, без дверей, очима шукав, де вхід, де вихід. Так добре, спокійно. Потім мені кричать: «Саня, Санєчка! Повзи сюди!». І я прийшов до свідомості, пару метрів проповз. І п’ять годин чекав свою евакуацію, бо були хлопці, «важчі» від мене.

R: Далі тривале лікування, операції, відновлення.
О.П.: Спочатку я потрапив у госпіталь у Запоріжжя. Мені зробили операцію, спершу хотіли ампутувати ногу. Я лежу на каталці, чую всі ці розмови. Але потім лікарі все ж вирішили зберегти ногу. Як вони сказали: «Буде протез, але свій». І через три дні мене привезли в Кропивницьку обласну лікарню. Там зробили ще дві операції. А через місяць я потрапив у Сумський госпіталь, тут я проходив лікування і реабілітацію вже до списання.

R: Була депресія, думки про те, як жити далі?
О.П.: Було таке. Перші дні після поранення я в інтернеті шукав госпіталь для інвалідів та ветеранів, щоб там жити постійно. Я не хотів бути обузою для сім’ї, я це озвучував і психологам у лікарні. Такий був стан. А тоді потихеньку, як кажуть, відійшов. Дружина до мене постійно ходила, діти,  батьки, всі мене підтримували. Перші дні мені забороняли ходити, бо одна нога поранена, з другої шкіру брали для пораненої. Я десь місяць був у візку. А потім я прийняв для себе рішення, що потрібно відновлюватися. Звісно, нервова система повністю теж не відновиться. Але ще в госпіталі я почав потихеньку займатися. Щоб нога не «усохла», потрібні постійні заняття.

R: Потрібні і кошти, і зал, і відповідні умови. Держава чимось допомагає?
О.П.: По програмі «Ветеранський спорт» держава виплачує 1500 гривень на квартал. У Сумах є Центр УБД, де можна займатися безкоштовно. Це комунальна установа міськради. Після поранення, коли я ще не отримував пенсії, не отримав групу, мене кожен день безкоштовно забирала і привозила машина.  А так, якщо немає благодійників, волонтерських програм, то доводиться самому все оплачувати. Взагалі, мені здається, що можуть бути якісь програми, якісь змагання, якісь міроприємства, але якщо ми про них не знаємо, то який сенс у цьому? А з цим проблема – з комунікацією, з інформуванням. Тому якщо ви зробите свій проєкт, це буде велика допомога воїнам. Хлопці з важкими пораненями – не ті люди, які можуть бігати по кабінетах чи установах і щось дізнаватися. Їм це не під силу.

R: Зараз ти вже виступаєш на змаганнях.
О.П.: Я зараз займаюсь професійним спортом, виступаю на змаганнях  «Сильні України», тобто, вийшов на такий рівень. Виступаю з хлопцями, у  яких теж різні важкі травми, поранення. Хто втратив руку, хто ногу, хто зір. Це дуже сильні духом люди. Ці змагання об’єднують, дають наснагу, той заряд позитиву, який дозволяє триматися.

R: Ти не просто виступаєш на змаганнях, а й перемагаєш.
О.П.: На змаганнях у Кропивницькому у жимі лежачи я зайняв третє місце. А зараз у загальному рейтингу йду третім з сімдесяти учасників. Це рейтинг включає чотири види – гребля, аербайк, ривок гирі і жим штанги лежачи. Це по моєму пораненню –  ампутація нижче коліна або сильна травма стопи. Попереду заліків дуже багато, змагання йдуть кожен місяць. І рейтингове підсумкове буде у Буковелі у вересні. Знову ж таки, їздимо за свої кошти. Ми ні до кого і не зверталися, та й ніхто не пропонував допомоги. Сіли й поїхали. Немає у нас такої інформації про те, хто б міг допомогти.

R: Зате ти сам допомагаєш хлопцям.
О.П.: На змаганнях по гирі один хлопець з ампутацією мені каже: «Я оце записався, а як кинути гирю, не знаю». А я ж і до поранення змагався, я йому все розповів, показав, і у нього все вийшло. Він потім говорив, що навіть подумати не міг, що у нього все вийде. Так що такі змагання – це не тільки про перемоги, а в першу чергу про спілкування, допомогу один одному, віру в себе, у свої сили.

R: До війни ти працював тренером, і зараз тобі, наскільки я знаю, з твого колишнього місця роботи допомагають.
О.П.: До повномасштабного вторгнення я працював тренером у «Хелена Бьюті Клаб». Після мого повернення з війни мені зателефонували звідти, власниця Олена Григорівна запропонувала допомогу у реабілітації. Це експериментальний метод реабілітологів з Одеси, я зараз проходжу курс для більшої регенерації моїх нервових закінчень. Плюс заняття у залі, там хороші умови, сучасні тренажери. Я дуже вдячний за допомогу і підтримку.

Я після поранення взагалі не думав, що зможу жити повноцінним життям, кілька місяців пересувався на візку, у мене не було ніяких планів. Тоді почав двічі на день вже у госпіталі займатися, і я зрозумів, що можна йти на поправку, жити повноцінним життям, звичайно, з поправкою на моє поранення. Моя стопа зшита скобами, щоб я міг ступити на п’яту, її потрібно постійно тренувати. Бажаю всім хлопцям сили духу, сили волі, згуртованості, віри в себе і свої можливості. Я думаю, у влади, у держави, у меценатів є потенціал, щоб допомогти таким хлопцям.