Піонер сумського футзалу відзначив ювілей

У сумчанина Олександра ЄЛШАНСЬКОГО-старшого дві знакові події – ювілейний, 60-й день народження і 30-річчя проведення першого чемпіонату області з футзалу, піонером розвитку якого на теренах Сумщини він став. Наразі футзал – один з найпопулярніших видів спорту в області.

Олександр Анатолійович підготував також кількох гравців, які заявили про себе на високому рівні, в тому числі у збірній України. Свого часу він був членом виконкому, арбітром та інспектором Федерації футзалу України. Незважаючи на вік, продовжує грати в аматорській команді «Пресинг-2000», біля витоків якої стояв.

За вагомий особистий внесок у розвиток футзалу Олександру ЄЛШАНСЬКОМУ напередодні ювілею вручено посвідчення «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Наші вітання!

ПЛАВАННЯ, ХОКЕЙ І ФУТБОЛ
– Пане Олександре, 60 – серйозний рубіж, як ти ставишся до цієї цифри?
О.Є.: Відверто – все життя мріяв отримати хоча б першу пенсію. Наразі оформляю документи, не думав, що стільки буде головного болю. Багато моїх друзів, у тому числі і мій батько, не дожили до пенсії. Хай хоч у такий спосіб держава компенсує людині втрати, підірвані здоров’я і сили. Я просто дивуюся, виходячи зі своїх прожитих років, як людина дуже багато може зробити за своє життя. А держава, на жаль, цього не помічає і не цінує.

-Давай зробиш екскурс у минуле і згадаєш, як ти прийшов у футбол і чому обрав саме цей вид, а не, скажімо, хокей, який тоді був популярним в області?
О.Є: У першому класі захоплювався плаванням. Згодом записався до секції футболу при нашому ЖЕКу, яку вів Володимир Кузьмич ШКУРАТ. Паралельно він займався з нами і хокеєм. Виступали у змаганнях на призи клубу «Шкіряний м’яч» і «Золота шайба», мали здобутки. У хокеї я стояв на воротах. А коли дізнався, що на «Авангарді» можна займатися футболом, прийшов у групу, яку вів Костянтин Миколайович ЗІНОВЬЄВ. Їздив з Хіміка. Але відразу мене не брали. Тренер сказав: «Молодий чоловіче, вам потрібно індивідуально попрацювати над зайвою вагою». Та коли пацани побачили, як добре жонглюю м’ячем, то умовили тренера мене залишити. Розпочинав воротарем, а потім став польовим гравцем. З усіх змагань запам’ятався виступ у першості Укрради ДСТ «Авангард», де ми стали срібними призерами.
Після смерті батька я десь півроку не ходив на тренування. Тоді Костянтин Миколайович мене морально підтримав і сказав: «Я знаю про ваше горе, але життя продовжується. Працюйте, молодий чоловіче». Він завжди кожного з нас називав на ви і молодий чоловіче. Тренер став для мене другим батьком.

– А як батьки ставилися до твого захоплення і чи не заважав футбол навчанню?
О.Є.: Мама довго про це нічого не знала, а батько глузував, мовляв, який з тебе футболіст, далі Сироватки не поїдеш. Я намагався довести, що чогось вартий. Навчанню футбол не заважав, навіть стимулював і доповнював. Навчався добре, 4,5 мав середню оцінку. Улюбленими предметами були географія, французька мова і, звичайно, фізкультура.

– Твій брат Юрій розповідав, що ти добре жонглював м’ячем. Похвалися – скільки разів вдалося це зробити?
О.Є.: Це було у восьмому класі. За три години 7800 разів, у школу навіть спізнився. Жонглював навіть на дорозі. З ритму збила машина, що проїжджала. Після цього м’яч мені снився ще кілька днів і ночей.

– А наразі скільки разів зможеш протримати м’яч у повітрі?
О.Є.: Думаю, в сотню вкладуся. Як казав Костянтин Миколайович, м’яч треба відчувати, з ним повинен лягати спати і тримати його у ногах.

У СКЛАДІ «ФРУНЗЕНЦЯ”
– У 16 років тебе взяли у команду майстрів сумського «Фрунзенця», який у рік твого дебюту вилетів з другої ліги чемпіонату СРСР. Чим запам’ятався той сезон?
О.Є.: Скільки вже часу пройшло, а практично все збереглося в пам’яті. І як майстерно грав Віктор ГАЛЬЧЕНКО, і швидкісні проходи Валерія ЖИЛІНА, і вправність Григорія ЛАЗАРКА, Сергія МИРВИ і Віктора ЧИПІЖНОГО… Я полюбляв грати нестандартно, гравці і тренер Олександр Семенович СЕРБІН говорили: «Нічого не вигадуй, а грай просто, але надійно».
Перед першим матчем був такий мандраж, що словами важко передати. У зустрічі, яку виграли у ждановського «Новатора» 1:0, випустили на поле хвилин за п’ять до її завершення. Жодного разу м’яча торкнутися так і не вдалося, однак «гірчичника» заробив – за порушення правил у підкаті. Прийшли мене і команду підтримати друзі і батько зі своєю бригадою.
У матчі з чернігівською «Десною» міг забити. Володя ЛАБЕНОК зробив навісну передачу до воріт і я у високому стрибку (встиг навіть подумати, що зараз суддя-інформатор оголосить: «Гол забив Олександр ЄЛШАНСЬКИЙ») б’ю головою і м’яч влучає у поперечину воріт.

– Після Сум де міг продовжити свою кар’єру?
О.Є.: Зокрема, з Ігорем ЗАГОРУЛЬКОМ прагнули закріпитися у красногорському «зоркому», із Сергієм СЕРБІНИМ – у «камазі» із набережних челнів, але не скрізь влаштовували умови. Тренер «камазу» навіть приїжджав до нас на розмову в Суми, але довелося відмовитися. Тоді я вже готувався до весілля і постало квартирне питання. Його вдалося вирішити, коли Костянтин КОПИЦЯ запросив грати за «Будівельник».

ВІД «ДИР-ДИР» ДО ФУТЗАЛУ
– Ти став першопрохідцем розвитку футзалу в області. Як народилася ідея взятися за популяризацію цього виду спорту?
О.Є.: Мені завжди подобався цей вид спорту. Ідея народилася від «дир-диру», в який залюбки грали на тренуваннях у команді майстрів і не тільки. Пригадую, які «заруби» йшли між командою одружених і холостяків! Адже «дир-дир» поєднує у собі одночасно і майстерність, і вправність, і швидкість, і мислення одночасно. У Сумах вже майже 60 років ветерани у міському парку продовжують у нього грати. Прийдіть і подивіться, як вони змагаються!
На початку 90-х років футзал набував популярності в Україні. Коли ми відкрили ФК «Колос», народилася ідея створити команду і спробувати свої сили у чемпіонаті України. 30 років тому провели перший чемпіонат області за участю восьми команд. А ще стимулу і впевненості додав успішний виступ студентів СНАУ у чемпіонаті Укрради ДСТ «Колос». У фінальному матчі вони впевнено обіграли професіональну команду з Донецької області. За кілька років футзал набув неабиякої популярності, у Сумах грало вже з півсотні команд.
Швидко створили команду, яка вдало дебютувала у першій лізі чемпіонату України. До Дніпропетровська їхали без футзального м’яча, бо в Сумах їх не було, до пуття і правил не знали. Першу гру «провалили» – 2:8, а наступного дня святкували історичну перемогу – 6:4. Тоді і купили у господарів той м’яч.
Надалі гостро постало фінансове питання. Гроші «нашкребали», де могли. Першу лігу виграли і вийшли до вищої. Ось таким був початок розвитку міні-футболу, згодом футзалу, в області.

– На твою думку, вихід команди до вищої ліги – це збіг обставин, випадковість чи закономірність?
О.Є.: У першу чергу, вирішальним фактором стало професіональне ставлення до роботи і тренерів, і гравців, чого бракувало місцевій владі. Команда була для неї, наче більмо на оці. Хоча катастрофічно не вистачало коштів, було велике бажання грати. Згодом на перший план вийшла вже комерція, яка негативно почала впливати на роботу, важче стало діставати гроші.
Як сказав помічник володимира щербаня, до якого я звертався за допомогою, гроші треба діставати так, як робить Суркіс: третину віддати тому, хто давав, третину спрямувати на футбол, а третину – у власну кишеню. На жаль, для таких «благодійників» фінансова складова завжди була, є і буде важливою.

– Можна сказати, що така «увага» влади до команди завадила їй впродовж багатьох років виступати успішно, а не триматися на плаву. Тим більше, що вона була єдина, повністю укомплектована місцевими вихованцями і могла рано чи пізно показати результат.
О.Є.: Тут нічого мені додати. Я повністю з тобою згоден.

– У яких змаганнях знайомили сумських уболівальників?
О.Є.: Популярною була першість міста, яка проходила у кількох групах. Проводили кілька турнірів, зокрема, перші в Україні започаткували чемпіонати світу і Європи по-сумськи, турніри – традиційний Різдвяний серед юнаків, на призи обласної газети «Сумщина», фірми «Кодак», товариства «Еко-продукт» та інших. Швидко розвивався цей вид у Шостці, Ромнах, Охтирці, почали грати у чемпіонатах України студенти СумДУ, роменський «Рятувальник», шосткинський «Імпульс», а студенти навіть «засвітилися» на міжнародній арені, де стали срібними призерами чемпіонату Європи серед ВНЗ. Чимало вихованців почали грати у командах різних ліг, а Микола БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ і Артем ФАРЕНЮК успішно виступали у складі збірної України. Приємно, що традиції, народжені «Колосом», наразі примножуються і розвиваються.

– Паралельно з’явилися тоді дві команди – юнацька «Колосок» і доросла «Пресинг-2000». З якою метою їх організовували?
О.Є.: У юнацькій команді готували резерв. Дехто з вихованців заявив про себе. Дмитро БОГАЧОВ багато років був гравцем ПФК «Суми». На жаль, він загинув на війні. У командах Білорусі успішно захищав ворота Євген ЗМИСЛЯ. У Польщі після успішних виступів в Україні продовжує кар’єру Артем ФАРЕНЮК. У складі національної збірної він став бронзовим призером світової першості.
«Колосок» був неодноразовим чемпіоном України серед юнаків різних вікових груп, він побував навіть за Полярним колом у лабитнанзі ямало-ненецького автономного округу.
А «Пресинг-2000» був і є своєрідним популяризатором футболу і футзалу на теренах Сумщини. У Подільках Роменського району команда провела свій 930-й матч. Маю надію, що зіграємо і ювілейний тисячний. 150-м її гравцем став Олег БОРДУНОВ. Свій дебют на турнірі він відзначив двома забитими голами.

– Як тут не згадати виступи за «Сумигаз» Олега ГУСЄВА і Сергія ТКАЧЕНКА, який першим із сумчан став триразовим чемпіоном України у складі трьох команд.
О.Є.: У 15 років Олег зіграв два матчі. На кожне тренування приїжджав зі Степанівки. Ми платили йому 5 гривень командировочних, їх вистачало йому на проїзд і солодощі. Потім зробили бартер з «Фрунзенцем-Лігою-99». Олег почав грати у футбол, а до нас перейшов Сергій ТКАЧЕНКО – на той час відомий гравець, чемпіон України. Він повернувся до Сум після «Інтеркасу». Сергій добряче допоміг «Сумигазу», був його ударною силою, багато забивав, що дало змогу команді дещо поліпшити своє турнірне становище.
Пригадав слова тренера збірної України з футзалу Геннадія ЛИСЕНЧУКА, який був інспектором на одному нашому матчі. Побачивши перший раз у грі Олега, впевнено сказав: «Це майбутній гравець збірної України». Хоча Олег не заявив про себе у футзалі, але став класним футболістом.

СІМЕЙНА ДИНАСТІЯ
– Футболістами стали двоє твоїх синів – Олександр і Сергій. Чим вони тебе порадували?
О.Є.: Старший Олександр – триразовий чемпіон світу з футзалу серед поліцейських, Сергій у складі молодіжної збірної України виграв «срібло» Малого чемпіонату Європи. Наразі обоє виступають за СК «Поліцейські Сумщини», де граючим тренером Олександр. Грають успішно, мають нагороди. Старший працює в ГУНП в Сумській області, як арбітр ФФУ обслуговує матчі Екстра-ліги. Сергій працює дитячим тренером.

– Минулого року сталася трагедія – під час обстрілу загинула ваша невістка Юля – дружина молодшого сина. Він наразі сам виховує двох дітей.
О.Є.: Звичайно, важко, але він молодець, не дає слабинки ні собі, ні дітям. Робить усе, аби дитинство Єгора і Діани було наповнене приємними спогадами. З дружиною надаємо всіляку допомогу і підтримку. Треба жити, незважаючи ні на що.

– Родина у тебе спортивна. Дружина Ліда відмінна плавчиня, успішно виступала за ветеранів на всеукраїнських змаганнях. А як з онуками, яких у вас четверо?
О.Є.: Старшій Катюші 16,5 років. Займалася плаванням, а тепер професіонально спортивними танцями, має вже купу нагород. Єгор і Діана – учні молодших класів, важко сказати, який вид спорту оберуть. А найменшій Женульці – рік і два місяці. Прикметно, що вона народилася в один день з моїм кумиром і тезкою Олександром ЗАВАРОВИМ. Це хороший знак.

– І на завершення розмови традиційне запитання – яка твоя мрія?
О.Є.: Щоб завтра закінчилася війна і прийшла наша Перемога, і ми швидко забули про таких «братніх сусідів» і страшні роки, які довелося кожному з нас пережити.

– Дякую тобі, Олександре, за розмову. Хай твої здобутки і успіхи множаться на 60, а негаразди діляться на нуль. Таке моє тобі побажання!