Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

«Війна – це важка, брудна робота»

1,089

Перша частина інтерв’ю

 

Оксана частує нас смаколиками на своїй акуратній чистенькій кухні і варить у турці каву. Згадує: «Інколи Юра приходив зранку до мене на роботу забирати ключі від машини, і завжди приносив каву. Купував її у у кав’ярні поряд, брав таку, що я люблю… І от, знаєш, коли мене питають: «Що найбільше тобі не вистачає зараз?», то я… я можу сама собі купити каву, багато кави, а от Юра мені її більше ніколи не принесе…»

ПАНОРАМА: Цю картину (над кухонним столом висить картина з квітами) ви разом із Юрою купили?
Оксана КОВАЛЕНКО: Юра постійно ходив на розкопки, якісь розвідки і завжди приносив мені квіти з лісу. Зараз би (у середині травня – ред.) у мене в квартирі було б уже повно грибів і квітів. Я думала раніше, що так усі живуть, що у всіх жінок завжди є квіти. От зараз бузок квітне, то у мене стояло б вже тут відро бузку. Навіть коли не мав можливості подарувати квіти, однак щось придумував. Наприклад, коли Юра ще у 21 році стояв з батальйоном у Авдіївці під Донецьким аеропортом, ми приїхали його провідати, привезли коптер з Глухова. Він біжить до мене з цим пір’ям прямо з позицій (кілька красивих коричневих пір’їнок стоять у вазі на столі) у руках: «Оксаночко, квітів там немає, але у нас там стільки фазанів, ось тобі такі «квіти», тримай!». І ось вони стоять вже два роки, ці авдіївські пірїнки.
Ми колись з Юрою були у Шостці, а там у кав’ярні маленька виставка живопису, місцеві художники свої роботи продають. Ми завжди хотіли купити щось натуральне, якусь авторську роботу. От сидимо, п’ємо каву, дивимось на цю картину з бузком і кажемо: «Таку б ми купили». Вона якась така спокійна, душевна… Але каву попили, грошей пожаліли – і поїхали додому. А вже після похорон Юри, коли я дітей проводжала на вокзалі у Шостці (я настояла на тому, щоб вони поверталися у Німеччину), я спеціально поїхала в те кафе, а картина там ще й досі висить. Тепер я вже не пошкодувала грошей. Тепер квітів від Юри у мене тут не буде, але буде ось така картина. Юра точно її хотів би у нас дома бачити.

ПАНОРАМА: Ти згадала про доньок і Німеччину. Яким чином вони там опинилися?
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Юра двічі був в еспедиції під Берліном, на розкопках по Другій світовій. І йому у перші дні нападу русні написали відразу кілька німецьких пошуковців, що готові прийняти його родину. Був момент, коли в ізольованому Глухові стало дуже страшно, це квітень місяць був, і тоді ми остаточно прийняли рішення, що молодшій доньці Іванці треба їхати. Вона до того за кордоном не була, страшно було саму відпускати, хотіли, щоб вона їхала з подружкою Софією, це Юрина хрещениця. Уявіть, Гідо Левандовський із сином приїхали до польсько-українського кордону і забрали наших дівчаток. Дівчата прожили у них майже рік. Рік жили у родині Гідо і Андреа, яких до того ніколи не бачили. Тепер це рідні люди, ми перед ними у великому боргу. Планували зустріти їх з Юрою у нас у Глухові після війни. Я питала у них: «Як ви на це погодились, що вас на це спонукало, що торкнуло?». Він відповідав: «Ми подумали, аби з нами таке трапилось, то ми б хотіли, аби нам хтось допоміг». А могли б просто сидіти у своєму шикарному будинку у благополучній Німеччині і нічим не перейматись. Ні! Німці, як і поляки, як і інші європейці, прийняли мільйони українців, і з великою турботою поставилися до наших родин. Старшу дочку Лесю з онучкою забрала півроку тому до себе родина Майєр, це друзі Гідо.

ПАНОРАМА: Юрій Олександрович захистив дисертацію, вже перебуваючи у ЗСУ. Як це стало можливим?
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Коли Юра приїжджав у відпустку ще тоді, до широкомасштабного вторгнення, йому тут часто люди задавали дурне типове питання: «Коли війна закінчиться?!». Юра завжди відповідав: «Війна ще по-справжньому і не починалася. Буде таке, коли з кожної хати заберуть до війська когось, тоді буде війна!». Юра відчував, що кацапи так просто від нас не відстануть. Я казала: «Юро, не мели, що попало! ХХІ століття, яка війна!?». Але він був істориком і добре знав, що вся історія йде по спіралі. Ще у 2018-2019 роках казав, що захистить дисертацію – і піде служити. Бо вже не їздив за тілами наших хлопців з «Чорним тюльпаном», їхня місія була не затребуваною, як це було після Іловайська років два. А він хотів бути корисним. Готував мене так. Дисертацію писав довго-довго, бо був не книжною, а «польовою» людиною, практиком. Вже стільки всього він накопав, що у нього там на п’ять дисертацій накопичилось. Нарешті дописав, а тут – ковід, і не можна засідання наукової ради проводити, захист дисертації відклався. Юра й каже: «Дисертація мені вже перегорає, я в армію не встигаю, вік підтискає!» Було вже майже 55 років йому. І тут, тільки він підписує контракт із ЗСУ, його науковий керівник Олександр Борисович КОВАЛЕНКО повідомляє, що призначено передзахист. Юра каже: «Я вже в армії, це неможливо». А тоді вже можна було дистанційно засідання проводити, але там, де він служив тоді, зв’язок дуже поганий. Юра знайшов якусь будку високу, де ловить інтернет, мовляв, звідти зможе працювати. «Як ти це собі уявляєш? Іди до командира, поясни ситуацію». А Юра терпіти не міг когось напрягати своїми проблемами: «Нікуди не піду! Уяви рівень бойових задач, а я тут зі своєю дисертацією». Але через день дзвонить, посміхається, каже, що ротний, як почув про кандидатську, то одразу все допоміг. Тож виходив на зв’язок з-під Донецького аеропорту. До речі, Юра дуже високо цінував військовий талант свого ротного Дерев’янка, саме цей молодий офіцер командував боєм під Глуховом у перший день вторгнення, воював на Чернігівщині і під Києвом. А вже на захист дисертації чоловік брав відпустку і їздив у Чернігів на кафедру захищатися. Для нього дисертація не була ціллю життя. Але археологія і історія – його життєвий шлях, і дисертація – його певний підсумок.

ПАНОРАМА: Майже одразу після похорон ти передала зібрані людьми для вашої родини гроші на потреби Юриного підрозділу. А ще набула гучного резонансу баночка зібраних Юрою грибів.
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Юра був дуже комунікабельною людиною. У нас тут вдома часто хтось ночував, гостював: якась екскурсія, якісь археологи. З письменницею Тамарою ГОРІХА-ЗЕРНЯ і з її чоловіком ми познайомились, бо у них тут недалеко у селі батьківська хата, мама Тамари родом звідси. Вони сюди приїздили, як на своє «місце сили». Юра з Тамариним чоловіком – Святославом БОЙКО (фронтмен гурту «Широкий Лан», музикант, волонтер зараз воює на фронті) одразу порозумілися, з першого погляду зрозумілі, що вони свої. Коли Юра пішов у військо, то Святослав допомагав купувати активні навушники, оптику для Юриного підрозділу ще до повномасштабного вторгнення. Минуло тижнів два, як Юра загинув, я побачила, що Тамара приїхала сюди, зателефонувала їй, кажу, давай на хвилинку зустрінемось. До речі, вона була однією з перших, хто мені взагалі позвонив після тяжкої новини. Є люди, які не знають, як зателефонувати, і це, мабуть, нормально, є люди, які телефонують, приходять, щось говорять – і це теж нормально. Немає рецепту, як себе поводити з такими, як я. Чи говорити про Юру, чи краще змовчати, чи нагадувати, чи зайвий раз не треба. Інколи я сама берусь заспокоювати і втішати співрозмовника.
І от ми домовилися з Тамарою про зустріч, я подивилася вдома – стоїть баночка лисичок, я взяла цю баночку, воно так по-домашньому. Посиділи десять хвилин, поплакали, пообіймалися, я віддала гриби, кажу, це вам від Юри, може Свят вирветься у відпустку з війни.. Ввечері Тамара мені телефонує і каже: «Рука не підіймається відкрити цю банку грибів. А ти не проти, якщо ми зробимо аукціон, і виставимо її на продаж?» І ми назбирали майже 150 тисяч гривень за баночку лисичок. Я у себе в телефоні відео знайшла, як Юра їх мив, перебирав. Він, до речі, додому приносив понад 40 видів грибів. Підкреслюю, не просто знав, а саме збирав і вживав.
Дякуючи тим лисичкам ,у нас назбиралось на два старлінки, чотири зарядних станції, інші потреби: тепловізор, ноші, ліки. Тамарина ідея спрацювала просто шикарно.

ПАНОРАМА: Ти підтримуєш контакт із Юриним підрозділом?
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Намагаюсь. Але вони ніколи нічого не просять. Я з медиком їхнім говорила, ледве витягла, що треба були ліки, крапельниці, бо контужених багато. «А ноші вам треба?» – «Звісно треба».
Вони ж в лісі, і всі ноші, на яких носять поранених, всі подрані, зношені. Знайшли пластикові круті ноші, це наші хлопці десь роблять у Києві. Їх дуже хвалять, бо на них можна тягнути всюди: по землі, по гілках… У них можна «впрягатися», і одна людина може тягнути. Одні такі ноші коштують 6,5 тис. грн. Недешева штука. Коли я зателефонувала хлопцям на виробництво і почала питати, вони відразу запитали: «Куди відправляти?». Я кажу: «Грошей ще не маю поки, саме збираємо», а вони у відповідь: «Кажіть, куди відправляти! Хлопцям вони треба зараз! Через місяць їм вже, може, і не потрібно буде». Вони їх відправили на Лиман, а ми днів за десять лише розрахуватися змогли. Не знаю, може мені так пощастило, але мені здається, що я живу серед унікальних людей, де всі всім довіряють. Або це просто Україна…

ПАНОРАМА: Юра міг вижити на тих позиціях, як ти думаєш?
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Якби пощастило – то так. Але того разу настала його черга… Коли я чую зараз, що там, під Бахмутом, наші трішки просунулись, якийсь невеликий проривчик зробили, я розумію, якою це ціною. Юра розповідав, що він з хлопцями сидить у тому лісі, в тій ямочці, а по ним прилітає усе, що є. Там криють насмерть, а потім намагаються лізти, зав’язується стрілецький бій . Там і коптери літають, скидають гранати прямо за комірець. Це було питання часу – скільки там можна вижити, адже війна там йде в прямому ефірі, вони – як на долоні. Газом травили, міни щохвилини. Якби мій чоловік не сидів в тій ямочці під дощем у тому лісі, а відійшов туди, де не стріляють, в ту ямочку сіли б буряти чи вагнерівці. Юру вбили пострілом з танку.
Його винесли звідти, але в ту ямочку інший наш солдат зайшов. Розумієш, Юра був маленьким ланцюжком… але якби той ланцюжок десь там внутрішньо зламався, то невідомо, як би весь фронт втримався. Юра не здійснив великого яскравого подвигу – ні під танк не кинувся, ні на таран не пішов. Він просто сидів у тій ямочці, де він мав сидіти, це було його завдання, і не відступав. Терпів, мучився, але тримався. Разом з іншими. Якби у Юри не вистачило сили волі – чи злякався, чи набридло, сказав би: «Та я вже пішов, досить!», – може б і не було того, що зараз, оцього наступу по флангам Бахмуту. Можливо, саме тому, що вони тиждень-два-три втримали цей лісочок, це дало змогу в іншому місці нашим натиснути. Ми не знаємо, як там усе відбувається, ми не бачимо усю картину. Я тільки бачила ту ямочку, і що там сидить Юра і тримає свою маленьку ділянку фронту… І це його подвиг як воїна.
Я прекрасно розумію, що він не один, таких, як Юра – тисячі. Я намагаюся себе заспокоїти тим, що Юра був дорослою людиною, майже прожив своє життя, попереду – старість, якісь хвороби, невідомо що… Але це не діє насправді. Адже ми планувала старість разом зустріти, онуків няньчити. Помирати він точно не хотів. Це дурні слова, що це «був його вибір» і він знав, що може загинути. Ні, дорогі мої, помирати він точно не хотів, казав, ми маємо за Україну не гинути, а вбивати, треба боротися. Він не розумів тих, хто ховається від повісток, адже насправді рано чи пізно помруть усі.. Він знімав кілька відео останні дні, на ньому він спокійний, але дуже втомлений. Втомлений важкою працею. Бо війна – це брудна, важка, чоловіча робота…
Зараз важко усім, але ми в тилу просто не розуміємо рівня мучеництва і жертовності наших військових. Мусимо всіма силами допомагати армії. Ось і це інтерв’ю для мене важко давати, важко щось особисте виносити на загал, а я думаю, що хтось, може, прямо зараз зробить донат на ЗСУ.

Євген Положій. Панорама, №22-2023