Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Сумчани повертаються додому з вимушеної евакуації

468

За офіційною статистикою, вже майже місяць кількість мешканців Сумської області, які повертаються додому, більша за чисельність тих, хто виїздить за кордон. За інформацією голови Сумської ОВА Дмитра ЖИВИЦЬКОГО, з моменту початку повномасштабної війни область залишили близько 300 тис. людей, а це до 30% всіх її мешканців. При цьому майже половина з тих, хто виїхав, вже повернулися.

«Я їду додому, до себе додому», – ці слова з пісні «Океана Ельзи» зараз мріє заспівати кожен українець, який покинув домівку через війну з росією. Втім, хтось вирішив спочатку дочекатися нашої перемоги, а дехто прямує у рідне місто чи село просто зараз. І не стають їм на заваді ні повітряні тривоги, ні складна економічна ситуація чи небезпека, що зберігається.

У перші дні війни тими, хто прийняв рішення евакуюватися, рухав страх за власне життя та життя своїх дітей. З початку повномасштабного вторгнення державний кордон України перетнули майже 7 млн осіб. Станом на 7 червня лише в Європі зареєстровано щонайменше 4,8 млн біженців з України. Найбільше українських біженців у Польщі – 1,15 млн, Німеччині – 780 тис., Чехії – 366 тис. Кількість внутрішньо переміщених осіб усередині країни перевищила 10 млн.

Минуло вже більше трьох місяців з часу вторгнення росії. Люди пережили розпач, розчарування, розгубленість і врешті-решт прийняли ситуацію такою, якою вона є. Перша, ще невпевнена хвиля повернень, почалася у кінці березня, значно збільшилася кількість українців на в’їзд перед Великодніми святами. А з середини травня бажаючих повернутися стало стабільно більше, ніж тих, хто залишає країну. 2,7 млн людей знову перетнули кордон, але цього разу у напрямку України.

За даними Держприкордонслужби, серед тих, хто повертається, переважну більшість становлять мешканці центральних областей. Втім, багатьох своїх жителів вже дочекалася й Сумщина. «Погостювали трохи, час збиратися додому. А то хто ж садитиме огірки для консервації? Чим будемо збивати ворожі дрони», – жартують вони. Що ж саме спонукає людей залишати безпечні регіони, де їм надали прихисток та соціальні виплати, і їхати у прикордонну область, яку щодня досягають ворожі ракети, а також яким негативом іноді зустрічають тих, хто виїздив, на малій батьківщині – про це розкажуть три сумчанки.

Антоніна ГОРДІЙ, тренер з танців
«24 лютого наша сім’я виїхала у село під Сумами. Як виявилося, це було помилкою – три тижні просиділи у овочесховищі, бо поряд відбувалися сильні бої. Під час четвертого «зеленого коридору» був сильний обстріл з боку «Хімпрому» на місто. Ми не витримали, зібрали речі і виїхали на захід України. Зупинилися у м. Косів Івано-Франківської області.

Під час поїздки вже під Недригайловом з’явилось відчуття, що я зрадниця. Що страх взяв гору, а мала би «страждати разом з усіма». Чоловік тоді сказав: «Думай не про себе, а про те, що рятуєш сина». У Косові це відчуття нікуди не ділося. Я почувала себе нечесною, безсовісною, боягузкою. Заспокоювала себе думкою про сина і стареньку маму. Карпати тішили недовго – десь перший тиждень. Попри відчуття відносної безпеки, я знаходилася у постійному фоновому стресі: не моя атмосфера, не мої люди, відсутність звичного, обраного мною стилю життя, друзів, звичок, творчості, учнів тощо.
Через деякий час дивлюся – відновлюють роботу перші танцювальні школи у Сумах. А я ж звикла попереду всієї планети. Останньою крапкою був лайк іншого тренера під постом моєї учениці. Мені шалено хотілося додому. Я розуміла, що у рідному місті набагато небезпечніше. Але я так скучила. Я просто летіла назад. Ніколи не думала, що буде така ностальгія.
Вдома на обличчі постійна посмішка. Ходжу Сумами – а це ж все моє, до сліз. Хочу обіймати всіх знайомих і обіймаю, хочуть вони цього чи ні.
Танцювальна школа зараз працює в нуль, на заняття приходить дуже мало дітей: хтось виїхав, у когось відсутні кошти. Працюю на ентузіазмі, щоб відволікатися, не зійти з розуму, щоб робити свою справу на зло рашистам. Я так загадала собі, що орки радіють, коли ми неспроможні, пригнічені, розгублені, депресивні. О, ні, я не зроблю їм такої ласки! Віддаюся роботі з усієї сили, бо життя триває, час спливає. А це моя місія».

Тетяна ПУГАЧ, ведуча свят
«Так сталося, що моя донька Аня має складний діагноз і потребує пересадки печінки. Ми чекаємо на донора, тож війна суттєво ускладнила для нас будь-яке планування. Весь перший місяць після початку вторгнення ми провели у Сумах. У мене ще є старший син, який допомагає теробороні, тож я до останнього не хотіла їхати і залишати його самого. Втім, проблеми зі здоров’ям доньки також потребують вирішення, тож врешті-решт я прийняла пропозицію подруги виїхати до Бельгії. Їхали ми через Польщу, і вже під час поїздки з’ясувалося, що клініка, до якої ми прямували, лікує лише дітей. А моїй Ані вже виповнилося 18 років. Довелось залишатися у Польщі. Там нам просто казково пощастило з житлом. Знайомі наших знайомих запропонували безкоштовно пожити у їх будинку з чудовими умовами під Варшавою. Їжу ми купували за власні кошти.

Допомогу у розмірі 300 злотих ми отримали вже перед самим від’їздом в Україну. Коли ми стали дізнаватися про можливість зробити операцію у Польщі, то виявилось, що це обійдеться нам у суму 63 тис. долларів, а ще треба оформити статус біженців. При тому, що до війни в Україні можна було очікувати на безоплатну трансплантацію печінки. Не хочу казати нічого поганого про польську медичну систему, але саме там я зрозуміла, що українці не цінують ті здобутки, які у нас є.

З 1 червня у Польщі змінили правила залізничних поїздок для українців. Тепер безоплатно вони доступні лише у деяких містах та певним категоріям біженців з України

Дечому саме Європа має повчитися у нас. У Варшаві я зрозуміла, що страшенно хочу додому, у нашу рідну сумську лікарню і не страшні мені зовсім ті кулі і ракети. Бо тут наші найкращі лікарі, які рятують Аню від смерті з самого малечку».

Анонімно
«У перший же день війни я виїхала з Сум до села у Тростянецькому районі, бо там живуть мої батьки. Коли біля села почалося загострення бойових дій, то 14 березня виїхали без коридору (його звідти не організовували і росіяни могли розстріляти та забрати машину) на захід України. Там випадково знайшли житло у Чернівцях. У кінці квітня мій роботодавець у Сумах сказав, що треба повертатися. Я розуміла, що у Сумах ще не так безпечно. Зважаючи на те, що я юрист і отримую досить високу зарплатню, вирішила, що звільнитися і поїхати за кордон для мене не варіант. Там я могла б заробляти тільки некваліфікованою працею, яка мені не подобається, а більшу частину заробленого витрачала б на пристойне житло, до якого я звикла у Сумах. Коротше кажучи, якби ми мали багато грошей, щоб вистачило на придбання житла будь-де, і фінансову подушку, яка б дала можливість прожити без роботи декілька місяців, то, можливо, і не повернулися б. Тим, хто залишився, чомусь здається, що переселенці отримують забагато грошей від держави та міжнародних фондів. Треба сплатити кругленьку суму за оренду житла, повністю закупити продукти: від картоплі до консервації і круп, одяг до нового сезону, побутову хімію тощо. По гуманітарних центрах можна бігати тижнями і все одно не знайти потрібного розміру, їсти також треба щодня. За два місяці перебування у Чернівцях ми отримали виплати ВПО та допомогли оформити виплати жінці, яка безкоштовно надала нам своє житло для проживання. До речі, ще один аргумент на користь повернення полягав у тому, що у мене немає дітей. Інакше, мабуть, на першому місці для мене була б їх безпека».
Як бачимо, не всі вимушені переселенці, які повертаються на Сумщину, готові розповідати свої історії під власним ім’ям. Багато з них зіткнулися зі справжнім шеймінгом за своє рішення. Їх називають боягузами і зрадниками, звинувачують у тому, що їм надають грошову допомогу у той час, як люди, що залишились у рідних місцях, втратили роботу і не мають підтримки від держави. Мовляв, з тих, хто виїхав, роблять героїв. Насправді, такі люди у переважній більшості почувають себе розгубленими і дезорієнтованими, а виплати за травень відтепер отримують лише ті переселенці, які втратили житло або перебралися з зони активних бойових дій чи окупованих територій. При цьому розмір витрат за оренду житла часто не співставний з сумою отриманих переселенських коштів. А знайти роботу так само складно, як і тим, хто залишився.
На питання: «Чи варто повернутися?» кожен має відповісти самостійно. Очільник Сумської ОВА Дмитро Живицький наголошує, що Сумщина чекає і запрошує додому всіх своїх мешканців. Але остаточне рішення кожен має приймати самостійно з урахуванням усіх життєвих обставин. «Мої заклики повернутися на Сумщину стосуються більше дорослого, працездатного населення, щоб працювати над відновленням області. Сім’ям з маленькими дітьми і людям похилого віку поки не раджу повертатися. Небезпека зберігається», – попереджає він.

Все пізнається у порівнянні
Наразі у суспільстві точиться дискусія стосовно того, що переселенці отримують фінансову підтримку від держави, а люди, що не виїздили з рідних місць, опинились поза увагою. Насправді у обох категорій населення є проблеми, які потребують розв’язання. Люди, що з певних причин вирішили залишитися, зіткнулися з проблемою безробіття через зупинку роботи підприємств або скороченням чи невиплатою зарплатні. Нагадаємо, в Сумах на одне робоче місце претендують сім осіб. Між тим, переселенцям також не солодко – на новому місці вони вимушені починати життя спочатку, тобто мають знайти житло, ціни на оренду якого значно зросли, купувати продукти та засоби гігієни. Історії про те, що всі переселенці завалені гуманітаркою з Європи та обирають між «Шанель» і «Прада», не відповідають дійсності. Так, у перші місяці війни гуманітарні штаби дійсно забезпечували потреби ВПО, втім, зараз деякі з них обмежують допомогу, видають її нерегулярно або й зовсім припиняють свою діяльність. Знайти ж роботу складно через високу конкуренцію та переважно закриті дитячі садочки.

Ксенія Соболєва
Панорама №16-2022