Останній у маєтку

Граф Олексій Капніст, правнук відомого поета Василя Капніста, останній володар маєтку в Михайлівці, захоплювався співами, кінним спортом і любив погуляти на сільскьих весіллях

гд Капністів — поміщиків, графів, власників маєтків на Лівобережній і Слобідській Україні ХVII-поч. XX ст. — нерозривно пов’язаний з Сумщиною. Походять вони з роду православного грека з острова Занте Петра КАПНІССІС — полковника і венеціанського дворянина.

Багатий та успішний

Володарем маєтку Михайлівка молодий граф став після смерті батька Василя Олексійовича у 1910р. Олексій став впливовою людиною, був проводирем дворянства Лебединського повіту, камергером двору Його Величності, статським радником. Він займав посади голови опікунства, голови повітового з’їзду, голови повітової землевпорядної комісії, голови повітової училищної ради, старшого директора тюремного попечительського відділення, голови повітового комітету попечительства дитячих притулків, голови повітового присутствія з військової повинності. Був повітовим і губернським гласним.

Капніст мав кілька тисяч десятин орної землі. Великі партії озимої пшениці він постійно продавав власникам потужного лебединського парового млина КОНОНЕНКУ і ПИВОВАРОВУ. В с. Грунь Михайлівської волості граф збудував гуральню, в якій працювало 64 робітники — найбільший винокурний завод у повіті. У Михайлівці йому також належав водяний млин.

Володів також Капніст у Михайлівні великим красивим палацом, у якому нараховувалось близько 50 кімнат. Розташований палац був неподалік церкви, під горою, майже на березі Псла. Тут зберігалась значна й цінна колекція творів мистецтва, багата бібліотека й безцінний родовий архів Полуботків та Капністів.

Коні та співи

У Михайлівці Олексію Васильовичу дістався у спадок знаменитий кінний завод, що спеціалізувався на постачанні орловських рисаків та фуражу до царської армії і став одним з найвідоміших у Російській імперії. На одному із світових ярмарків у Парижі в останні роки ХІХ ст. продукцію кінних заводів Росії представляла і михайлівська кобила Зорька — улюблениця сім’ї Капністів. Вона одержала там одне з призових місць і срібну збрую у винагороду. Паризькою «зіркою» Зорька пишалася до кінця своїх днів, а прожила вона після тріумфу ще близько 12 років. У кобили був персональний конюх, і, коли вона постаріла і втратила зуби, він годував її молоком з булочкою.

Випаси для коней простягалися від Михайлівки до нинішньої Недригайлівщини. До їх складу входили землі, де тепер розташований заповідник Михайлівська цілина. Зліва від дороги з Михайлівки на Лебедин на луках біля Псла знаходився іподром, де об’їжджали заводських коней. Капніст дуже любив цих тварин і не шкодував грошей, щоб вони були найкращими. Сучасники свідчать, що за племінного жеребця з Америки він заплатив 60 тис. крб.

Улюбленим заняттям графа був кінний спорт. На бігових доріжках він долав відстань понад 10 км від Михайлівки до залізничної станції «Лебединська» за 12 хвилин. Постійно виїздив до Петербурга, Москви та Києва для участі в скачках і майже завжди здобував призи.

Незважаючи на любов до коней, Капніст одним із перших придбав легковий автомобіль і навіть сам водив машину. Немало грошей витратив він на будівництво бруківки з Михайлівни до Лебедина та спорудження залізобетонного мосту через річку.

Приблизно у 1906р. граф організував у Михайлівці хор чисельністю у 50 чоловік, який виступав не лише у рідних місцях, а й у Харкові та Москві. Співаки одягалися в українські костюми та виконували українські пісні. Олексій Васильович був активним учасником хору, любив співати і мав гарний голос. Тоді ж Капніст допоміг юному талановитому співакові Івану СТЕШЕНКУ в навчанні, а потім відправив земляка до Італії, де той став оперним артистом.

Азартний ловелас

Граф часто бував у Лебедині. Там він полюбляв грати в карти. У центрі міста придбав у 1912р. будинок, у якому раніше жив місцевий повітовий лікар. Для останнього він збудував інший будинок, у якому з 1939р. знаходиться художній музей.

Живучи на широку ногу, Олексій Васильович заліз у борги. Йому довелося одружитися на вдові літнього віку Софії КАРПОВІЙ, яка була дочкою купця-мільйонера, що володів двадцятьма шахтами на Донбасі. Дітей у цьому шлюбі не було.

Вродливий молодий граф користувався неабияким успіхом у жінок. За натурою він був веселою людиною, постійно спілкувався з молоддю. Полюбляв ходити на весілля в селі, де намагався не відрізнятися від інших поведінкою — співав, танцював, жартував. У Петербурзі в нього була коханка — балерина Горячова, у Лебедині — покоївка готелю на ім’я Липочка. Під час одного з банкетів, організованих дирекцією лебединського млина, Капніст залицявся до відомої тоді в місті своєю веселою вдачею дворянки Ганни ДАВИДОВОЇ. Також його помічали з красунею-дружиною залізничного службовця, а потім її чоловік одержав у подарунок повну діжку спирту з винокурного заводу графа. Софія Карпова не могла не помічати цього, вона неодноразово влаштовувала сцени чоловікові та грозилася кинути його.

Часи змінилися

Після Лютневої революції 1917р. у Михайлівці був створений волосний земельний комітет, що закликав селян до порядку і спокою. На сходках неодноразово виступав Капніст. Він говорив: «Не називайте мене графом. Тепер ми всі рівні.» На що селяни заперечували: «Яка може бути рівність між графом, який має 1400 десятин землі, і селянином з двома десятинами.» 24 липня 1917р. в селі зібрався сход з 300 чоловік і обрав комісію з підготовки виборів до Рад селянських депутатів і видав наказ прискорити передачу поміщицької землі біднякам.

У серпні 1917р. Олексій Васильович разом з дружиною назавжди покинув Михайлівку. Трохи більше, ніж за рік, палац Капністів згорів. Багато картин, меблів, виробів із порцеляни та бронзи вціліли. Їх зібрав у садибі графа мистецтвознавець Борис РУДНЄВ. Вони й стали основою для створення 20 листопада 1918р. В Лебедині історико-краєзнавчого музею , що згодом був перейменований у художній музей.

Щодо того, як склалася подальша доля Олексія Васильовича, є різні дані. Згідно з одними джерелами, Капніст проживав на півдні Франції, у Марселі, де йому належали чотири фабрики. За іншими, він емігрував до Парижа, де став жокеєм. І так він нудьгував за рідною Михайлівкою, що писав у листах селянам-землякам, що дозволяє грабувати палац, розграбовувати худобу, але просив зберегти лозу, яка росла в заплаві річки. Ніби то ця лоза буде потрібна для якихось виробів, коли він повернеться з Парижа.

Коли помер Олексій Васильович, теж достеменно невідомо. Називають 1956 або 1958р.