Люди з прикордоння

Олеся ЄВДОКИМОВА наразі мешкає в Сумах, маючи статус внутрішньо переміщеної особи (ВПО). З села Мала Рибиця вона з родиною виїхала під час оголошення примусової евакуації, якою у селі займався старостат, до справи були підключені благодійний фонд “Білі Янголи” і Товариство Червоного Хреста.

Велика родина Олесі мешкала у селі Мала Рибиця Миропільської громади, що знаходиться на прикордонні. Перед початком активних бойових дій на Сумщині у великому добротному будинку в селі Мала Рибиця жила дружна сім’я – Олесині батьки, сама Олеся з чоловіком та сином (чоловік зараз захищає Україну, а син Андрій навчається у Сумах в училищі), молодша Олесина сестра з восьмирічним сином. До війни батьки займалися сільським господарством, мали землю, техніку, утримували худобу. А потім прийшла війна…

Олеся Євдокимова розповідає: «Наше село почали серйозно обстрілювати восени минулого року. Через кілька днів після мого дня народження прилетіло в наш будинок, пізно увечері. На щастя, ніхто не постраждав. В епіцентрі опинилися сестра з сином, ми з моїм сином були у дальній кімнаті. Сестра закрила дитину собою. Там летіло скло, уламки, було дуже димно. У дворі стояли заправлені “Жигулі”, «четвірочка». Машина пошкоджена, гаража немає. Знесло куток будинку, пошкоджено дах. Ну оце, вважайте, мій другий день народження!

Люди нам допомогли хоча б частково дещо відновити. Вставили вікна, підремонтували розвалений куток будинку. А почалася зима – по селу полетіли дрони на оптоволокні. Я фотографувала наслідки, викладала світлини у соцмережах, було багато переглядів. Перестали їздити до нас маршрутки. У березні по селу почали прилітати КАБи й оголосили примусову евакуацію».

r: Як вона здійснювалась, хто допомагав людям?
О. Є.: Молодь на той час вже майже вся виїхала, залишились переважно літні люди. Евакуацією займався наш старостат, до справи були підключені благодійний фонд “Білі Янголи” і Товариство Червоного Хреста. Тоді з села було вже важко виїхати, траса Осоївка – Мала Рибиця під обстрілами, але якось організатори вигадували час, забезпечували транспорт, вивозили людей. Худобу люди віддавали за безцінь “шабаям”, або просто відпускали, бо як і куди вивозити?! Мої батьки тримались до останнього, не хотіли. Була у нас корівка, телятко, курей багато. Ще собака і вісім котів! А в селі вже не було ні зв’язку, ні світла. Газ ще трішки був, але потім перебили й газову мережу.

r: Розкажіть, як вибиралась саме ваша сім’я?
О. Є.: Спочатку я поїхала в Суми, бо потрібен був надійний зв’язок, щоб обдзвонювати родичів та знайомих, шукати, куди можна перевезти батьків. На щастя, батькова сестра виїхала до Верхньої Сироватки (це село під Сумами –r), трішки раніше, так вона нам допомогла. Знайшла у Верхній Сироватці таку собі хатку, в якій, начебто, можна пожити. Власник хати знаходиться не в Україні, тож нам запропонували це житло винаймати. Ми погодились, не роздивляючись, ніхто з нас ту хату не бачив. А далі ось які пригоди. Наша сусідка поїхала в сусіднє село, звідти подзвонила, там є зв’язок через “Старлінк”, каже: «Хата стоїть, корівка, теля на місці, батькові погано». Військові медики нам допомогли перевезти батька в Глибне, звідти викликали “швидку” вже з Сум, а тут ми з сестрою зустріли його у лікарні. В нього було ускладнення, пов’язане з серцем, тиск підскочив. А як же, по селу летіли КАБи та ще почала працювати наша артилерія, звичайно, це повпливало на літнього чоловіка. У селі залишилась мама з тваринами. Тоді вирішувати і діяти довелось швидко. «Прилетіли» в Малу Рибицю забирати маму і що можливо з майна. Чоловік у мене військовий, тому весь час він був не з нами, але випросили для нього один день відпустки на цей наш переїзд. Швидко погрузили на наш трактор з двома причепами все, що могли і вирушили.

r: Чи довго були в дорозі?
О. Є.: Ой, мені здається, що все життя! Їхали таким порядком: мій син Андрій їхав на машині, віз маму і собаку, а ми з чоловіком на тракторі. Збиратись почали з ранку, хотіли скоріше виїхати з Малої Рибиці, але рушили тільки десь о третій дня. А у Велику Сироватку потрапили вже як стемніло, там нас зустрічали родичі, показували дорогу. Так і заселились в хату, якої раніше ніколи не бачили. Вона довго стояла порожня, там не було опалення, бо полопались труби. Треба було серйозно займатись облаштуванням і ремонтом.

r: Як справи зараз, чи вдалося якось пристосуватись до нових умов?
О. Є.: Потихеньку облаштовуємось. Батько у мене, слава Богу, вміє працювати, допомогли родичі, сусіди. Зробили опалення, дещо підремонтували. Зараз посадили город, батьки потроху пораються. Хочемо пофарбувати паркан під вишиванку.

r: Статус ВПО оформляли у Верхній Сироватці?
О. Є.: Так, батьки і я оформили ВПО там, а син – в Сумах, він навчається в училищі. Зараз батьки обживають ту хату у Верхній Сироватці, ми допомагаємо. Я сама зараз Сумах, живу у найманій квартирі, сестра з малою дитиною – також в Сумах. Я за фахом працівник культури, закінчила училище ім. Д. Бортнянського за спеціальністю “режисура”, до війни працювала директором місцевого Будинку культури. Зараз займаюсь манікюром на дому, також влаштувалась на роботу – вже місяць працюю касиром-продавцем в магазині мережі “ЕкономКлас”. Культуру поки що довелось відкласти в сторону.

r: Чи багато часу забрало оформлення документів?
О. Є.: Ви знаєте, ні. Хочу сказати, що дуже задоволена Верхньосироватською громадою. Від місцевих, від голови громади відчуваємо дуже гарне відношення. Голова громади там дуже добра, щира жінка, завжди цікавиться, чи не потрібна якась допомога, пропонує звертатися. Надають інформацію, якщо є якась гуманітарка. Словом, ставляться до переселенців зі співчуттям, відкрито. Але хочу сказати, що так далеко не скрізь. Бо чула від багатьох, що в інших містах та громадах все це – оформлення документів, пошуки житла, якась допомога займають дуже багато часу та коштують чимало нервів. Та й більшість же переселенців – це літні люди, які часто не знають куди звертатися, як кудись дістатися, які документи треба оформляти. Для них це все дуже важко – і морально, і фізично.

r: Тобто, якби була б якась інформаційна база для людей, яким доводиться евакуюватись з небезпечних місць, їм би було набагато легше?
О. Є.: Звичайно, це було б дуже добре! Це була б їм величезна допомога. Бо є ж люди самотні, та ще й в літах! Людина не знає, до кого й куди звертатись по допомогу на новому місці, та й взагалі, механізм організованої евакуації не відпрацьований як слід, хоча вже стільки часу пройшло з початку війни. Звісно, саме болюче питання – житло. Було, що люди, яких вивозили з Малої Рибиці, повертались назад у село, бо закінчувався термін безоплатного проживання, а потім вони повинні були знайти собі житло, а ціни на житло зараз які. Хіба можуть пенсіонери з їхніми пенсіями винаймати собі житло? То що людям було робити?

r: Виходить, у вашому селі і на новому місці місцева влада працює більш-менш нормально, але сам переїзд і пошук житла складають для людей велику проблему?
О. Є.: Так, і в Малій Рибиці, і у Верхній Сироватці ставились до переселенців зі співчуттям та розумінням, допомагали, чим могли. Але ж влада і волонтери теж не всесильні. Я бачила, як із Малої Рибиці вивозили речі мотоблоком, а слідом жінка вела козу. Вони прямували до Осоївки, а їм треба було кудись ще далі. Нам ще пощастило, ми забрали, що змогли. Але не у всіх так складається і є така можливість. Повинна бути якась відпрацьована схема для людей, щоб переселенці знали, що робити попервах, куди звертатись, щоб не відчували себе нікому не потрібними. Я хочу, щоб якомога менше людей потрапляли у такі ситуації.

Але як же хочеться повернутися додому!