Часи поміркованого оптимізму

ПОНЕДІЛОК, 18 БЕРЕЗНЯ. Похід до супермаркету по харчі. Бо “не робити – можна жити, а не жерти – можна вмерти” – таку закономірність ще діди-прадіди зафіксували, але я про інше. На пакунку з картоплею напис: “Відбірна”. Притяг до дому, роздививсь – якщо не чорна усередині, так якась зелена. Мабуть, вже не сезон. Перевіряю чай, на якому розлого, натхненно, та ще й з малюнками пояснено, який він ексклюзивний. На вигляд – посічений віник. Про смак і аромат промовчу. Мені б обуритись на брехливу рекламу, але згадав, як і мене самого, бувало, люди нахвалювали. А так день без особливих пригод. По прикордонних районах люди ловлять на себе дрони та ракети, старанно розгрібають завали, все майже буденно і безбарвно.
ВІВТОРОК, 19 БЕРЕЗНЯ. В ерефії підбили підсумки т. з. «виборів». Не хотів згадувати про це, бо результат, як кажуть, “хто б сумнівався”, але побачив кадри з Авдіївки. Там, виявляється, залишились цивільні, показали якусь бабусю, яка пхає свій бюлетень до урни. Вона, мабуть зіркою буде на всю рашу, ця бабця. Маю друзів юності, які зараз мешкають у бєлгороді. З ними жодного зв’язку, але свіжі новини щодо цього росіянського міста екстремальні. От вже ж життя кульбіти робить! Ще знаю брата і сестру. Він – рафінована російська “вата”, мешкає там. Вона мешкає серед нас і є затятою “нацисткою і бандерівкою”. Визначення не мої, це з їх взаємного обміну привітаннями.
СЕРЕДА, 20 БЕРЕЗНЯ. Кожного ранку – сирени, а о 9.00 чую з пл. Незалежності гімн про те, як “згинуть наші воріженьки”. Щось вони довго, охота швидше! Не було чого робити, відвідав кладовище, могили загиблих. Серед них є друзі і просто добрі люди, яких знав. Подивився на нову вирву від ракети. Така собі, не справляє враження. Бо по кладовищу втрапила, а не по живих людях.
ЧЕТВЕР, 21 БЕРЕЗНЯ. Стукають у двері: “Допоможіть хворій, приреченій дитині!”. І підготовлений альбом з портретами та довідками показують. Як відреагував – не скажу і від порад утримаюсь. У такій ситуації хай кожен діє на власний розсуд і розум.
П’ЯТНИЦЯ, 22 БЕРЕЗНЯ. П’ятниці полюбляю, бо це пора великих планів на вихідні. Збираюсь доробити багато недоробленого в побутовій сфері, та ще й відволіктись від буденності. Хоча, зважаючи на реалії, планувати щось навіть на майбутній ранок – це вже неабиякий оптимізм, бо хто зна, що воно буде вночі. Ввечері дізнаюсь про теракт у “Крокус Сіті Холі”, це десь під самою їхнею столицею. Не приділяв би багато уваги, бо мої співвітчизники щодня гинуть, цивільні і беззбройні – також. Та найперша з закинутих версій – “український слід”. Будуть ще інші варіанти, але цей – перший з проголошених. На скількох т. з. “терактах” росіянці вже “спалилися”- годі згадувати. А українцям відволікатися від їхніх нафтопереробних заводів та інших подібних об’єктів просто ніколи.
СУБОТА, 23 БЕРЕЗНЯ. Ходжу по ринку, скуповуюсь, мимоволі слухаю, про що балакають між собою люди. А в людей на язиках, тобто на думці, зовсім не те, про що віщують офіційні джерела. Чую про поранених, про села, в яких залишилось по три мешканці, а ще про те, що “на Київ ракети падають, та не на Банківську, і не на ВР, бо ті надійно захистились”. На людей можна тупнути ногою, щоб не теревенили зайвого, вони принишкнуть, а думки залишаться.
НЕДІЛЯ, 24 БЕРЕЗНЯ. Відпочинок, новини, роздуми. Зокрема, що нас не знищать, поки ми самі на це не погодимось. Оптимізм? Майже. Але не наївний, а поміркований, реалістичний, з прикладами з історії.