Віктор Положій. Озвався словом через літа

Від Алёна Касаткина 13.10.2009

Олександр Вертіль,
голова Сумської організації
Національної спілки письменників України

Кілька днів тому, перебираючи домашній епістолярний архів, натрапив на лист від Віктора Положія, написаний у новорічно-січневі дні 1982 року. Неважко підрахувати, скільки літ минуло звідтоді. Але — перечитав, і наче вчора озвався він до мене своїми акуратними розважливими рядками. Повідомляв, що до запитань для інтерв’ю не зовсім готовий, а говорити просто заради балачки…Запропонував за нагоди завітати додому до нього в Києві, сісти, зібратися з думками, а потім вже й друкувати діалог. На тому й зійшлися. Хоча, за великим рахунком, цьому спілкуванню передували зустрічі, які мали в столиці, переважно на домашній квартирі, де Віктор Іванович приймав щиро, тепло, як справжній гостинний господар.

Досьє

Віктор Іванович Положій народився в с. Старозіневе Білопільського району Сумської області 11 серпня 1949р. Закінчив Тернівську середню школу, філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Був директором на Волині. У 1981 р. у київському видавництві «Радянський письменник» вийшла перша його книга «Попіл на рани», у 1983 р. у видавництві «Молодь» була видана книга повістей «Маленькі подорожі», куди увійшла і повість «Жив-був Іван», перевидана в тому ж році в серії «Романи і повісті». Тоді ж Віктор Положій закінчив аспірантуру академічного Інституту літератури і захистив кандидатську дисертацію.

Його твори перекладалися на російську, англійську, іспанську, болгарську, словацьку мови. Працював в академічному Інституті літератури, завідував відділом прози в журналі «Київ», з 1985 р. був головним редактором кіностудії імені Олександра Довженко, згодом — редактором об’єднання «Земля» на тій же кіностудії. Був членом Союзу письменників України. Віктор Положій пішов з життя 21 травня 2004 р. на 55-ому році життя.

Вiдомий земляк

А почалося наше знайомство наприкінці 70-х років, коли авторові цих нотаток випало навчатися в столичному університеті імені Тараса Шевченка. На старших курсах між студентами точилося щось на зразок творчого змагання: хто з нас, молодих і зелених журналістів, зможе організувати інтерв’ю із кимсь з відомих земляків? Всі «авторитети» були швидко розібрані, і довелося поспіхом шукати власну кандидатуру. Аж тут хтось із друзів підказав: а візьми Віктора Положія — він же із Сумщини, на той час заявив про себе яскравою повістю «Жив-був Іван», яка здобула помітний резонанс серед читачів і письменників. А що ? — подумалося. — Гідна кандидатура, до того ж письменник, зуміє про все розповісти так, що й голову сушити над відповідями не доведеться.

Теплi стосунки

Невдовзі через Спілку письменників дізнався телефон, адресу і одного вихідного набрав номер. Співрозмовник виявився напрочуд комунікабельним. Коли сказав йому, що земляки, запропонував зустрітися. Однак з першого заходу інтерв’ю зробити не вдалося. Віктор Іванович до цього підійшов надзвичайно вимогливо. Сказав, що для початку треба «накидати» запитання, аби він міг зосередитися на відповідях. На жаль, я тоді навіть не мав власного примірника книги з творами мого земляка.

Дещо пізніше в письменницькій книгарні «Сяйво» натрапив на колективний збірник «Співзвучність», де була надрукована повість «Жив-був Іван». Придбавши книгу, знову перечитав твір, який настільки сподобався, що окремі абзаци міг цитувати з пам’яті. Тож через певний час зустрілися знову. «А я думав, що ти вже не будеш писати, — здивувався Віктор. — Але якщо не змінив планів, то давай поговоримо».

З особливим захопленням Віктор Положій розповідав про футбол, бо таки добре знався на цій грі

Діалог затягнувся настільки, що до студентського гуртожитку приїхав ледь не вночі. Звісно, що сусідам по кімнаті одразу похвалився: сиділи з Положієм, готували інтерв’ю. І хоч матеріал був надрукований дещо пізніше, звідтоді стосунки з Віктором Івановичем зав’язалися вельми теплі і по-земляцькому щирі.

Майстер художнього слова

Вже пізніше, коли мешкав у Сумах, а до Києва приїздив у справах, неодмінно заходив до нього додому. Багато що з тих розмов забулося, однак пам’ятаю головне: Віктор Положій надзвичайно трепетно і відповідально ставився до письменницької праці, художнього слова. Розповів, як писав повість «Жив-був Іван». Виявляється, в рідних Тернах Недригайлівського району, на горищі сараю, серед духмяного сіна. Причому наводив такі деталі, що мимоволі здавалося, буцімто він зумисне згадує їх. А вже пізніше зрозумів, що для письменника дуже важливо пам’ятати такі тонкощі, бо вони особливо потрібні в повсякденній роботі.

А одного разу зустрілися на його київській квартирі невдовзі після того, як Віктор Іванович щойно повернувся з поїздки до якогось спекотного міста (якщо не помиляюся, Ашхабада). На столі лежало кілька здоровенних динь. Одну з них подав мені: «Оце щоб з хлопцями з’їли, смакота — не передати». І досі пригадується той неповторний аромат, бо диня й справді виявилася неперевершеною.

Приємно вражала надзвичайна начитаність співбесідника. Він вільно оперував цитатами і фактами не тільки з літератури, а й математики, кібернетики. І все в нього виходило так природно і безпосередньо, що мимоволі думалося: як він може утримувати стільки інформації?

З жалем довідався про передчасну смерть Віктора Івановича. Йому б ще жити і писати… Бережу книги з його автографами, того листа, написаного в новорічно-січневі дні 1982-го. Мов учора, говорили про літературу, футбол, нашу маленьку батьківщину. А коли недавно трапилася книга «Останнього рядка початок», зовсім по-іншому сприйняв його твори, мудро-розважливі, журливо-мажорні, елегійно-урочисті — одним словом, положіївські. Такими вони залишаться не тільки для мене, а й кожного, хто долучиться до його справжнього слова.