Юрій ЛЕСИК: «Навіть залізо ламається, а тут люди. Із плоті й крові…»

Про поранення, смерті, про війну на Донбасі, як є, без прикрас, словами 28-річного піхотного сержанта…
Від самого літа під с. Кримське Новоайдарського району Луганської області не стихають запеклі бої. І сумські дівчата, волонтерки групи «Допомога пораненим військовим» Громадського фонду «Суми», постійно «на телефоні»: обдзвонюють шпиталі, контактують із медиками «б/ч», армійськими волонтерами, – шукають «інфу» про поранених земляків. І все – не спроста. Адже під Кримським тримають фронт бійці 58-ї мотопіхотної бригади ЗСУ, місце формування якої – Сумщина. Апріорі у бойовій частині багато сум’ян, уродженців області.

У жовтні-листопаді під багатостраждальним українським селом з новою силою «розгорілося»: за один тільки тиждень – двоє вбитими й п’ятеро поранених, з них найважчий старший сержант Юрко ЛЕСИК (позивний «Кіпіш»).

Фугас

Ми спілкуємось із важкопораненим бійцем, який два тижні перебував у реанімації Київського військового шпиталю. Його привезли з-під Кримського, із фронтового пекла. Обвітрене обличчя, глибоко запалі очі… Командир відділення 15-го окремого мотопіхотного батальйону (колишній батальйон тероборони «СУМИ») 58-ї ОМБр Юрій Лесик на війну пішов у 2015-му, по п’ятій хвилі мобілізації. Чесно відслуживши «на передку» рік, повернувся до родини, в містечко Прилуки сусідньої Чернігівської області. Втім війна, зізнається хлопець, не відпускала, навіть більше – відчуття незавершеної чоловічої справи ставало все більш відчутним. Тож у 2017-му повернувся в діючу армію, став на контракт.

Ініціативний, тямущий, беручкий до роботи, рішучий та чіткий у виконанні прийнятих рішень, природжений лідер – так характеризують Юрія Лесика бойові побратими. Аби не війна, бути б йому до пенсії водієм вантажних авто. Аж ні, довелось, то й став командиром. У 2016-му сержант-піхотинець ще й отримав президентську відзнаку – медаль «Захиснику Вітчизни».

«Це ж моє друге поранення. Питаєте, як перше отримав? – починає свою розповідь Юра, і його привітне симпатичне обличчя одразу хмурніє. – У 2015-му стояли ми на позиціях разом із «17-кою» (17-ю Криворізькою окремою танковою бригадою ЗСУ. – ред.), працювали на підсилення одне одного. Відтинок фронту біля містечка Золоте Попаснянського району, що на Луганщині. Російсько-гібридні війська – он, ми тут. Словом, триває позиційна війна. На той час я вже був досвідченим бійцем, старшим сержантом, бо довелось побувати в бойових «замєсах».

Це був вівторок, 19 травня. Вночі заторохтіли кулеметні черги. І знаєте, так дуже гучно, зовсім поряд. Як з’ясувалось, це розвідники «17-ки», потрапивши в засідку, намагались прорватися до своїх. У хлопців на ту хвилину вже були важкопоранені. І довго б вони не протриматись, бо що сили нерівні, що місцевість – усе як на долоні. Як зійде сонце, їх вистріляють упритул.

Через хрипи «радєйки» прорвався голос комроти – викликали мене. Без зайвих передмов поставили бойову задачу: будь-що врятувати розвідників. Наказ «Булата», замкомбрига «17-ки». Зрозуміло, ми могли підсобити хлопцям, кинувшись на прорив. Я сержант, командир бойової машини піхоти, то мав під це діло зібрати відважних, перевірених бійців. І кожна секунда була золотою… Наш комроти лишень зауважив, мовляв, силою нікого не змушуй. А тільки – порадив – власним прикладом. І, як на духу, зауважив: до тебе, мовляв, команду на прорив віддавали двічі, і обидва рази інші сержанти відмовились. Ну що тут сказати? Знаєте, є людський фактор, і навіть залізо зношується. А тут люди – із плоті та крові. І не кожного дня є «натхнення» вмирати.

Побачивши, як я по кишеням розгрузки «гостинці» розсовую, троє моїх хлопців теж підірвались з насиджених місць. (Чесно, я в їх рішенні навіть не сумнівався). Ледь перекинулись парою слів, як від Золотого домчав до нас «бардак»-ветеран з екіпажем із механіка й кулеметника («бардак» – БРДМ – бойова розвідувально-дозорна машина. – ред.). Ми – на броню. А-а, в останню хвилину з нами визвався ще один чоловічок. Із розвідки танкістів, їх побратим. По дорозі нас «стопорнули» ще двоє. Теж рвалися в бій. Одного й, справді, мерщій затягнули на борт, другому – відкоша, бо надто вже молодий. Тільки-но 18. Польовою дорогою, здіймаючи куряву, летіли курсом на село Катеринівку. Далі мов у кіно. Уповільнена зйомка… Пам’ятаю, наш «бардачок» якось дивно підстрибнув. За мить – децибели у вуха, стовп куряви від розриву й, напевне, вогню. Що було потім, пам’ятаю уривками. Ось намагаюся дибати до своїх. Ось зрозумів, що до наших – у зворотному напрямку. Розвернуся… Серце аж зупиняється… Млість… Ноги як ватяні… Голова-чавун і гудить… Пам’ятаю, скільки мав сил вчепися у побратима: тягну-штовхаю поперед себе, допомагаю контуженому хлопцеві йти. Намагаюсь заговорити до нього й хапаюсь на думці, що обличчя-то рідне, до болю знайоме, а от ім’я не згадаю. Розсипалось – не зберу… Хуух!

Потім, коли вже був у шпиталі, хлопці з рідної роти телефонували. Казали, що підірвалися ми на фугасі. Напевне, ДРГ ворожа наслідила… Двоє моїх хлопців тоді загинуло, решта поранені. А ще здорово «пощипали» розвідників «17-ки»: були в них «200» й важкі «300». На жаль… І як же ж обідно: стільки разів і під кулями, і під обстрілами Бог милував, і на тобі – на фугасі!..»

 

Той, хто народився в сорочці

Взявши невеличку паузу, щоб вмостити зранене тіло зручніше, Юрко продовжує свою фронтову сповідь: «А друге моє поранення – це вже ось, 7 листопада під Кримським. Чули? Кажуть в усіх теленовинах тільки й чути: під Кримським знов усю ніч запеклий бій… вісім годин невпинного бою…

У 2017-му я, хоч і старший сержант, виконував обов’язки офіцера. Командував одним з наших ВОПів (вогневим опорним пунктом. – ред.), що між собою ми прозивали «Художник». Звісно, відповідальність! І за життя солдат, і щоб тримати свій вогневий сектор, а зрештою – оборону ввіреного тобі відтинку лінії фронту.

Увечері мене на КСП (контрольно-спостережний пункт,. – ред.) визвав наш ротний. Наказав прибути зі зброєю, повністю екіпірованим. Там вже чекали шестеро наших хлопців. На УАЗіка – і до комбата. Отримали бойову задачу: провести розвідку боєм. Отже, вийти в напрямку водонапірної башти, де нас мала чекати ще одна група розвідників. Об’єднавши зусилля, вибити ворога з його позицій та утримувати їх до приходу основних сил. Загальне командування було покладено на майора М.

Відлік часу пішов. До 22.00 обидві групи зустрілись. Командувати нашою був призначений старший сержант Антон МИШКО, а другою – комвзводу першої роти 15-го «бату» старлей Валентин НИЧВИДЮК. Трохи відпочили, здійснюючи спостереження за місцевістю. Аж майор М. по рації віддав наказ: вирушити о 22.30. Орієнтир – «Башта» поблизу автотраси «Бахмутка».

Просунувшись уперед на відстань із кілометр, залягли. Була необхідність розвідати ситуацію, адже ворог мав бути десь поряд. Уперед пішли втрьох: Ничвидюк, Мишко та я. Просувалися обережно, пригинаючись. Встигли здолати метрів 200. Не більше. Як трохи збоку від нашої групи пролунав потужний вибух. Миттю усі залягли. Я одразу відчув сильний біль у правому боці. Через кілька секунд – стогін сержанта Мишка. Спробував підповзти, та кожен рух давався із болем. Тож покликав на поміч. Хлопці вмить були біля мене. Двоє залишились: ледь стягнувши мій посічений, «покорьожений» бронік, почали нашвидкуруч перев’язувати, рани сильно кровили. Решта бійців поповзла до Мишка й Ничвидюка. У першого – осколок в голові, другий вже неживий… миттєво…

Хлопці потягли мене попід руки, а нашого «300-го» сержанта «за руки – за ноги», відчувалось, його справи зовсім кепські. Здолати ж мали чималеньку відстань, а на шляху ще й пара глибоченьких ярків. Бійці швидко «ухорхались», але нас, поранених, не кидали, тягнули з останніх сил. Мене доправили першим, бо я ще трохи ногами перебирав. Але, знаєте, больовий шок, крововтрата, то я мало що пам’ятаю. Але як у командирський джип укладали, це врізалось в пам’ять. Далі евакуація по розбитим дорогам, на вирвах ледь душу не втратив. Прийшов до тями у Сєвєрі (Северодонецьк. – ред.). У тамтешньому прифронтовому шпиталі зробили невідкладну операцію: витягли осколки зі шлунку, врешті-решт стабілізували. Там я й дізнався, що побратим, наш другий важкопоранений Антон Мишко… Словом, не довезли його. Живим не довезли… Ушкодження, не сумісні з життям… І ще хлопці, мої рятівники, розповіли, що нас накрило мінами. Обстріл! Я ще тоді подумав: не інакше, в сорочці я народився! Удруге Ангел закриває мене від смерті».

Штаб АТО повідомляє…

За офіційною інформацією прес-центр штабу АТО, увечері, 7 листопада «противник продовжив обстріли наших укріплень в районі с. Кримського. Спочатку найманці вели вогонь із великокаліберних кулеметів та 82-мм мінометів. А ближче до опівночі противник випустив десять мін калібру 120-мм. Унаслідок цього обстрілу двоє українських військових загинули, одного важко поранено, ще один отримав бойову травму». За повідомленнями із соцмереж, командир взводу першої роти Ничвидюк загинув на місці бою біля траси Бахмутка, а сержант Мишко отримав важке поранення в голову й помер під час транспортування до госпіталю.

Шпиталі

…Потім був військовий шпиталь у Харкові, ще одна операція з видалення осколків з легенів. Ще слабкого Юрка літаком переправили до Київського шпиталю. Лишень три тижні минуло з часу важкого поранення, а старший сержант, хоч і має блідий вид та дренажні трубочки в грудях, намагається дибати й з оптимізмом дивиться у майбутнє. Адже головне, що уцілів! А вдома на нього чекають кохана дружина й двоє кумедних малят, п’ятирічна доня й трирічний синок! І більше за все на світі наш бойовий сержант мріє їх обійняти.

 

Підверстка-1

Ви маєте можливість зробити добру справу, підтримавши важкопораненого бійця в тривалому лікуванні й реабілітації. Перерахувати посильну пожертву Ви зможете на картку ПриватБанку №4731 2191 0469 0007 – отримувач Лесик Юрій Михайлович.
Тетяна Голуб, “Панорама” №50