Віктор Положій. Озвався словом через літа
Кілька днів тому, перебираючи домашній епістолярний архів, натрапив на лист від Віктора Положія, написаний у новорічно-січневі дні 1982 року. Неважко підрахувати, скільки літ минуло звідтоді. Але — перечитав, і наче вчора озвався він до мене своїми акуратними розважливими рядками. Повідомляв, що до запитань для інтерв’ю не зовсім готовий, а говорити просто заради балачки…Запропонував за нагоди завітати додому до нього в Києві, сісти, зібратися з думками, а потім вже й друкувати діалог. На тому й зійшлися. Хоча, за великим рахунком, цьому спілкуванню передували зустрічі, які мали в столиці, переважно на домашній квартирі, де Віктор Іванович приймав щиро, тепло, як справжній гостинний господар.
Віктор Іванович Положій народився в с. Старозіневе Білопільського району Сумської області 11 серпня 1949р. Закінчив Тернівську середню школу, філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Був директором на Волині. У 1981 р. у київському видавництві «Радянський письменник» вийшла перша його книга «Попіл на рани», у 1983 р. у видавництві «Молодь» була видана книга повістей «Маленькі подорожі», куди увійшла і повість «Жив-був Іван», перевидана в тому ж році в серії «Романи і повісті». Тоді ж Віктор Положій закінчив аспірантуру академічного Інституту літератури і захистив кандидатську дисертацію.
Його твори перекладалися на російську, англійську, іспанську, болгарську, словацьку мови. Працював в академічному Інституті літератури, завідував відділом прози в журналі «Київ», з 1985 р. був головним редактором кіностудії імені Олександра Довженко, згодом — редактором об’єднання «Земля» на тій же кіностудії. Був членом Союзу письменників України. Віктор Положій пішов з життя 21 травня 2004 р. на 55-ому році життя.
Вiдомий земляк
А почалося наше знайомство наприкінці 70-х років, коли авторові цих нотаток випало навчатися в столичному університеті імені Тараса Шевченка. На старших курсах між студентами точилося щось на зразок творчого змагання: хто з нас, молодих і зелених журналістів, зможе організувати інтерв’ю із кимсь з відомих земляків? Всі «авторитети» були швидко розібрані, і довелося поспіхом шукати власну кандидатуру. Аж тут хтось із друзів підказав: а візьми Віктора Положія — він же із Сумщини, на той час заявив про себе яскравою повістю «Жив-був Іван», яка здобула помітний резонанс серед читачів і письменників. А що ? — подумалося. — Гідна кандидатура, до того ж письменник, зуміє про все розповісти так, що й голову сушити над відповідями не доведеться.
Теплi стосунки
Невдовзі через Спілку письменників дізнався телефон, адресу і одного вихідного набрав номер. Співрозмовник виявився напрочуд комунікабельним. Коли сказав йому, що земляки, запропонував зустрітися. Однак з першого заходу інтерв’ю зробити не вдалося. Віктор Іванович до цього підійшов надзвичайно вимогливо. Сказав, що для початку треба «накидати» запитання, аби він міг зосередитися на відповідях. На жаль, я тоді навіть не мав власного примірника книги з творами мого земляка.
Дещо пізніше в письменницькій книгарні «Сяйво» натрапив на колективний збірник «Співзвучність», де була надрукована повість «Жив-був Іван». Придбавши книгу, знову перечитав твір, який настільки сподобався, що окремі абзаци міг цитувати з пам’яті. Тож через певний час зустрілися знову. «А я думав, що ти вже не будеш писати, — здивувався Віктор. — Але якщо не змінив планів, то давай поговоримо».
Діалог затягнувся настільки, що до студентського гуртожитку приїхав ледь не вночі. Звісно, що сусідам по кімнаті одразу похвалився: сиділи з Положієм, готували інтерв’ю. І хоч матеріал був надрукований дещо пізніше, звідтоді стосунки з Віктором Івановичем зав’язалися вельми теплі і по-земляцькому щирі.
Майстер художнього слова
Вже пізніше, коли мешкав у Сумах, а до Києва приїздив у справах, неодмінно заходив до нього додому. Багато що з тих розмов забулося, однак пам’ятаю головне: Віктор Положій надзвичайно трепетно і відповідально ставився до письменницької праці, художнього слова. Розповів, як писав повість «Жив-був Іван». Виявляється, в рідних Тернах Недригайлівського району, на горищі сараю, серед духмяного сіна. Причому наводив такі деталі, що мимоволі здавалося, буцімто він зумисне згадує їх. А вже пізніше зрозумів, що для письменника дуже важливо пам’ятати такі тонкощі, бо вони особливо потрібні в повсякденній роботі.
А одного разу зустрілися на його київській квартирі невдовзі після того, як Віктор Іванович щойно повернувся з поїздки до якогось спекотного міста (якщо не помиляюся, Ашхабада). На столі лежало кілька здоровенних динь. Одну з них подав мені: «Оце щоб з хлопцями з’їли, смакота — не передати». І досі пригадується той неповторний аромат, бо диня й справді виявилася неперевершеною.
Приємно вражала надзвичайна начитаність співбесідника. Він вільно оперував цитатами і фактами не тільки з літератури, а й математики, кібернетики. І все в нього виходило так природно і безпосередньо, що мимоволі думалося: як він може утримувати стільки інформації?
З жалем довідався про передчасну смерть Віктора Івановича. Йому б ще жити і писати… Бережу книги з його автографами, того листа, написаного в новорічно-січневі дні 1982-го. Мов учора, говорили про літературу, футбол, нашу маленьку батьківщину. А коли недавно трапилася книга «Останнього рядка початок», зовсім по-іншому сприйняв його твори, мудро-розважливі, журливо-мажорні, елегійно-урочисті — одним словом, положіївські. Такими вони залишаться не тільки для мене, а й кожного, хто долучиться до його справжнього слова.