Україна – не Європа

Ми звикли говорити і підкреслювати, доводячи на історичних фактах, щоденній поведінці та різницею в побуті, що Україна – не росія. А українці, відповідно, не є часткою «трієдіного» російського народу. І ця війна – найрадикальніший спосіб ментального і фізичного відокремлення не тільки від імперії, від усього російського, а й навіть від своїх тамтешніх кровних родичів, засліплених кремлівською пропагандою.
Глобальний кривавий розрив, у безодні якого загинули сотні тисяч і загинуть ще мільйони.
На тлі виразного дрейфування України від росії у західному напрямку з 2014-го року головним офіційним зовнішньополітичним наративом став: «Україна – це Європа», який тільки підсилився з початком повномасштабної війни. Точніше, українська політика з розряду прохань і пропозицій перейшла до розряду прямих вимог. Україна в особі президента Зеленського гучно заявила про свої претензії стати частиною Євросоюзу, частиною європейської сім’ї народів, більше того, бажає увійти в елітний військовий союз – НАТО.
Проте останні кілька місяців провідні європейські чиновники дуже часто посилають на адресу української держави дуже чіткі меседжі: знищуйте корупцію, робіть реформи, знищуйте кумівство. Приберіть, зрештою, російські впливи на владу. Українська влада в особі наближених до Зеленського людей реагувала на такі слова європейців здивовано: мовляв, про що ви говорите? Яка корупція?
Як результат, ніякої швидкої інтеграції з ЄС не відбудеться. Залишається хіба гадати, чи, можливо, саме це і було метою ОП? Бо куди приховати череду корупційних скандалів, гірше того, практично демонстративну відсутність покарання чиновників за них? Відмова одна: у нас війна, наші люди гинуть, негайно припиніть бюрократичні перепони і беріть нас до Європи.
Так, наші люди гинуть. Але не ваші.
Ще гіршою стала історія з НАТО. Пару місяців ОП через свої засоби комунікації розповідав українському суспільству, що НАТО просто зобов’язане прийняти на липневому саміті Україну в свої ряди, або, якщо не зараз, то на днях, а у Вільнюсі – як мінімум, надати офіційне запрошення. І коли достеменно стало відомо, що такого запрошення не буде (чому – окрема розмова), Зеленський почав писати і говорити дуже нефайні речі на адресу союзників. І тут не стримався навіть найпалкіший прихильник України міністр оборони Великої Британії, хоча й відгукнувся досить толерантно: мовляв, хотілося б трохи більше подяки (читай: поваги – прим. автора) до того, що роблять союзники для України. У схожому ключі висловився і чиновник Білого дому Саліван. На що в Україні зчинилася буквально інформаційна істерика на підтримку, звісно, свого президента. Основний лейтмотив: «Ми платимо своїми життями, а ви – своєю зброєю» і «Ми захищаємо вас від росії».
На жаль, це правда. Україна платить десятками тисяч життів своїх синів і доньок. Але правда полягає також і в тому, що Україні більше немає, чим заплатити. Немає зброї, немає технологій, немає літаків, немає кораблів, немає грошей. Тому ми платимо життями. Чому так сталося? Бо так ми розбудовували власну державу. Нас так влаштовувало. І коли люди в Польщі, країнах Балтії, Словакії і навіть Болгарії голосували за НАТО, а уряди боролися з корупцією (не завжди, щоправда, й успішно), то українці в переважній більшості виступали проти НАТО. І коли українцям казали: «Армія. Мова. Віра», українці відповідали: «А какая разніца?!» – і байдуже спостерігали за знищенням військових програм та руйнуванням боєздатності війська. Тепер зброя і гроші союзників допомагають Україні вистояти і захистити, в першу чергу, себе. Запитайте солдатів, за що вони воюють? За Європу? Ні. Вони воюють за свою землю, свій дім, свою родину. А ще – за те, щоб не воювати на боці росії проти Європи. Але це вже інша історія.
А з вдячністю і повагою до інших в Україні проблеми.
Важко сказати достеменно, з чим це пов’язано, але дякувати у нас особливо не прийнято. Особливо, якщо порівняти з країнами Європи, де люди дякують часто і невпинно. Навіть у таких, здавалось би, близьких ментально до України країнах, як Польща, культура вдячності і ввічливості знаходиться зовсім на іншому рівні. Як вербальна, так і виражена в діях. Війна в цьому відношенні (як, у принципі, і в усіх інших) в поведінці українців нічого не змінила, хіба підкреслила цю міжкультурну різницю ще більш яскраво. І можна до крику розповідати про фальшиві посмішки американців чи канадців і формальний характер вдячності європейців, але у порівнянні зі щирим відкритим хамством і агресією навіть така формалізована поведінка є значно більш прийнятною і привабливішою.
Багато українців не просто толерують хамство і невдячність, а самі буденно поводяться подібним чином. Багато українців вважають такий стиль спілкування нормальним. Їм подобаються лідери, які демонструють брутальність і зверхність (бо хамство і невдячність – це саме нагода продемонструвати зверхність і зневагу). Віктор янукович, двічі судимий агент КДБ, регулярно вдавався до публічного хамства (мав кличку «Хам»), що не завадило йому стати (а то й допомогло) президентом у 2010 році. Не так і давно, до речі. А зовсім нещодавно, у 2019-му році, молодий цинік і хам Володимир Зеленський отримав безпрецедентні 73% голосів виборців. У тому числі, й завдяки тому, що така його поведінка резонувала з поведінковими установками електорату. Не складно в цьому переконатися у будь-якому публічному місці. І саме ця міжкультурна різниця є головною перепоною, на мій розсуд, на шляху України до Євросоюзу. Не неприйняті закони, не недоперереформовані судова, правоохоронна і правова системи, не неприйняті інші законодавчі зміни. Точніше сказати, що всі ці «не» і є наслідком цього хамського коду, зашитого ще в радянські часи. Бо в основі невдячності і хамства – бажання домінувати, зверхність і пихатість, коли як в основі ввічливості і вдячності – рівність і доброзичливість.
Тому слід визнати: Україна – не Європа. Наші цінності суттєво різняться. Зараз нас ситуативно об’єднує жага перемоги і безпеки. А в мирну добу? Чому взагалі тоді здійнялася ця розмова про Європу, невже немає нічого спільного? Звісно, що є: наша базова спільна цінність – це жити у вільному світі вільним людям. І зараз це прагнення українців – найголовніше, бо саме воно дає сили і волю до битви.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.