Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Суми-Київ: страшна ніч мужності на Майдані

1,319

Це була найдраматичніша ніч в історії сучасної України. Принаймні на час, коли ви читаєте цей репортаж – сьогодні також настане вечір і настане ніч, і слухаючи, що верзе по телебаченню прем’єр, розумієш – вони повернуться.
Отже вечір минулого дня пройшов більш-менш спокійно: як завжди, лунав кожен час гімн зі сцени, як завжди, під вечір залишилося не дуже багато людей. Повертаючись додому після перегляду футболу в готелі «Київ», певне, що вже додому, ми зауважили, що блок-пости внутрішніх військ пересуваються значно ближче до майдану, до входів-виходів метро. Я зайшов про всяк випадок у прес-центр, подзвонив знайомим нардепам: «Коли вчора готувалося зняття барикад, ми про то знали ще вдень. Так що сьогодні нічого не буде!» Але мені запала відповідь майора на запитання: «Штурм буде сьогодні?» – «Чесно скажу – не знаю!» – відповів майор. От це от «чесно скажу» мене й утримало в прес-центрі у будинку профспілок, хоча реально нічого не передбачало біди: в Україні ще перебували іноземні гості з ЄС, Янукович, наче зомбі, віщав з трьома старцями про повагу до мирних зібрань. Але, очевидно, не Янукович приймає рішення. Рівно о першій ночі Беркут і внутрішні війська перекрили вулиці Хрещатик з боку Європейської площі, Михайлівську, Інститутську. На сцені з’явився народний депутат Парубій, який взяв на себе координацію барикад протестувальників, і Руслана, яка стала голосом, серцем, душею майдана, нашим всім. На той момент було невідомо, яким чином силовики будуть діяти, чи задіють спецзасоби – кийки, гази та ін.? На всі запитання вони відповідали: «Бити не битимемо, будемо давити, нам потрібно очистити дороги, у Києві затори». Забігаючи наперед, скажемо, що вони зайшли значно далі, і судячи з усього, основною метою був Будинок профспілок, імпровізований штаб і тил протестувальників, там же знаходиться прес-центр, у якому працюють журналісти з багатьох країн світу. Силовики дійсно намагалися не переступити певну межу, не застосовували спецзасобів, але кінцева мета була очевидна – зачистити майдан від людей та речей. Міліціонери спокійно дочекалися, поки опоненти вишукаються в шеренги – їх реально на Інститутській було менше за Беркутів на той час удвічі. Але ті діяли, не поспішаючи,

Страх майже у всіх, хто там стояв, мирних людей – це стало першою природною реакцією на дії силовиків. Але люди, взявшись за руки, слухаючи команди Парубія і Руслани, ховала на сцені й за нею жінок та дітей, а в той час на всіх барикадах почалося реальне силове протистояння, протестувальники з невиданою організацію та самовідданістю тримали тиск професійно навчених міліціонерів на всіх фронтах. Це потрібно було бачити: в цей час на сцені співали гімн, молилися, задзвонили дзвони Михайлівського собору, було страшно, моторошно, але з кожною миттю серця людей, окрилених піснями Вакарчука і закликами Руслани, вона, як добра мама майдану, молила, просила, співала – наповнювалися мужністю. За декілька хвилин люди зайняли оборону, і їхня рішучість, зважаючи на попередні звірства Беркута, вражала. Як, ну як ці люди – неозброєні, у смішній захисній амуніції, нетреновані – могли думати, що вони втримають вгодований Беркут, що професійно вміє знешкоджувати терористів?! – таке питання не покидало нас, журналістів. Але вони встали в шеренги і зробили крок у герої. У той час їх можна було вважати самогубцями, що вирішили провести свою останню ніч от таким дивним чином. Наші сумчани, якими керував Іван Бортник, зайняли оборону на Михайлівській барикаді, нардеп Олег Медуниця – на вул. Інститутській. Забігаючи наперед, не можу не висловити захоплення вчинком Олега – він ліг, перешкоджаючи рух вантажівки, під колеса КРаЗу. Йому розбили обличчя, але вони тримали ту барикаду до останнього. Зараз Олег відпочиває, а перед цим лікарі діагностували у нього перелом ребра. Але насправді всі вони, від першого до останнього захисника майдану, достойні того, щоб їхні імена вписати в історії України. Бо це зранку, десь о восьмій, всі зрозуміли, що вистояли, а тоді, особливо о пів на третю біля будинку профспілок, коли силовики вже зайшли на Глобус, коли провокатори кидали через голови оборонців дрова у Беркут, коли перевдягнуті менти (по мордам видно і за манерою спілкуватися) почали видувати поміж супротивниками великі дерев’яні «козли» з криками: «Там стоять наші діти!» – все висіло у повітрі, і ситуація змінювалася кожної хвилини. Силовики змінювали напрямки ударів, але люди настільки самовіддано стояли, що швидко стало зрозуміло – вони не підуть. Принаймні, ніхто не піде просто так, віддавши свій майдан. Руслана казала: «Майдан Є! Майдан Є!» – і він справді був. Десь о третій почали підтягуватися великими групами кияни, що живуть неподалік, і захисників стало більше, тай стала зрозумілою основна мета нападників – будинок профспілок. Але там – не побоюся сказати! – на смерть стояв так званий «Правий сектор», тобто різні неформали, які і підготовлені були значно кращі, і озброєні палицями, тай все, що відбувалося, було для них майже в радість, точніше, заради цього, напевне, вони сюди і прийшли. Те, що багато хто прийняв за газ Беркута, насправді – палаюча металева бочка, що наганяла неймовірну кількість диму на нападників, тож навіть майже діставшись барикад, Беркут не ризикнув їх штурмувати – там був височенний ризик насильства. А його і так не бракувало: люди падали без тями прямо на сцені від страху – в основному, жінки, беркутята безжально били важкими чоботами по ногах протестуючих – камера цього не бачить, чи не кожна атака закінчувалася чиїмось падінням. Біля четвертої ранку біля банку на розі Хрещатика і Інститутської я побачив, як шестеро медиків тягнуть ноші з нерухомими тілом. Але так і не зміг дізнатися, чи живий той чолов’яга чи ні.

Коли встало сонце, легше не стало. Люди прибували, проте, в недостатній кількості – метро у центрі перекрили. Тож насамкінець атаки зазнала михайлівська барикада, проте тут сумчани відбилися знов.

Про КМДА вже не розповідатиму зараз. По-перше, цей штурм, на мій погляд, мав більше символічну основу, ніж демонстрував щире бажання Беркуту зайти всередину на очах багатотисячного вже натовпу молодих і сильних чоловіків. А по-друге, я дуже втомився і хочу спати. Зустрінемося на барикадах ввечері. Майдан Є! Сподіваюсь, що коли я прокинуся, нічого у цьому короткому ствердженні не зміниться. Принаймні сьогодні. Хоча, якщо чесно, я взагалі не бачу позитивного виходу із ситуації, що зараз склалася в Україні.