Сумчанин Федір Красношапка: «Прожив важке життя, але щасливий»

Федір Красношапка невдовзя відзничить 100-річний ювілей. Сьогодні сумчанин згадує своє життя

«Те, що відбувалося в ті роки, закарбувалось в моїй пам’яті на все життя. Це незгасима біль моєї душі»

– Народився, якщо дивитись по паспорту, 04.04.1923 року. Це відбувалось вдома: як розповіла мати, вранці біля печі, коли вона готовила їсти. Реєстрація відбулася, вже коли вона одужала, тому й досі не знаю, хто за гороскопом. Думаю, що під хорошою планетою, тому що досі живу.
Батьки жили бідно. Була корова, кінь і дві десятини землі. Крім мене, в родині два брати та дві сестри. У 1929 році віддали мене до школи. Уже в ті роки намагався допомагати батьку по господарству. У вісім років міг управляти конем, їздити верхи, а літом після школи ганяв корову пасти у поле. Кінь опускав голову до землі, я ставав на уздечку, і кінь, піднявши голову, закидав мене на спину.

В 1930 році почалася колективізація. Забрали землю, коня з упряжжю, воза. Багато ночей батькові довелося провести в управі, поки з нього не вибили підпис на заяві про вступ до колективу. Батько пішов працювати за трудодні до колгоспу. Мама поралася біля дітей, доїла корову, молоко відносила у колектив, а перегін приносила дітям.

В 1932-1933 роках бригади комуністів і комсомольців позабирали на подвір’ях все їстівне. На горищі в горщику була квасоля на посадку, і ту забрали. Люди стали пухнути, помирати. Їздили по вулицях команди, які збирали трупи, звозили і закопували в загальних ямах. Щоб вижити, мама віднесла кудись свої сережки та хрестик, за які одержала трохи муки. Варила супи з качанів кукурудзи, які я товк у ступі. Навесні, коли появилося на деревах листя і цвіт, лазив по деревах і зривав. Мама сушила, перетирала і пекла оладки. Смачні були оладки з конюшини і кропиви.

Взимку 1934 року в одному магазині став з’являтися хліб. На всіх людей не встачало, тому надівав мамині чоботи і з вечора до ранку стояв у черзі, щоб отримати один кілограм.
Підійшов 1935 рік, а з ним і нова біда. Йдучи з поля, батько назбирав колосків пшениці, тут же його зустріли, забрали в міліцію і засудили на три роки тюрми. У ті роки почались репресії: забирали по ночах вчителів, лікарів і всіх, кого у чомусь підозрювали. Був старшим, тому всі батькові роботи перейшли до мене.

Із божою поміччю у 1937 році закінчив сім класів і восени, залишивши матір з іншими дітьми, поїхав у Запоріжжя і поступив у ФЗУ при заводі «Запоріжсталь», де давали житло і безкоштовне харчування. По закінченню навчання направили працювати у шкідливий цех «Теплоелектростанції» при заводі слюсарем, де я і працював до окупації міста німецькими військами у серпні 1941 року.

Коли німецькі війська підійшли до Дніпра і укріпилися на острові Хортиця і у прилеглих селищах, наші сапери підірвали «Дніпрогес». Залишився один залізничний вокзал, який охоронявся нашими військами. Місто цілодобово обстрілювалось. ГЕС не працювала, трамваї стояли. Заводське обладнання готувалося до евакуації. Коли обстріл затихав, ми демонтували верстати, вантажили до вагонів і відправляли у Магнітогорськ. Заводська столова працювала. Кормили всіх добре і безкоштовно два рази. Ввечері кожному видавали гроші за день. Коли німці укріпили свої позиції і відновили наступ, наші сапери підірвали і залізничний вокзал, але це не допомогло втримати місто, і війська стали відступати.

Хоча рік мого народження тоді ще не підлягав призову, пішов з військами. Ішов я одиноко, харчувався тим, що траплялося, – їв виноград, пив молоко від корів, яких евакуювали табунами. Діставшись до Волновахи, натрапив на колону чоловіків. То були люди з Дніпродзержинська, і належали вони до 256 полку. Вони мене прийняли і пригостили. Так я став солдатом Дніпродзержинського полка 30 дивізії, 9 армії. Поспішали до Волги. Були без зброї, у цивільному. За нами наступали німці.

У Шахтинську нас обмундирували, видали по гвинтівці, трохи патронів, по пляшці протитанкової рідини. Днів три поганяли строєм, навчили віддавати честь, і ми зайняли лінію оборони, щоб зупинити танки. Окопи рили штиками, знявши їх з гвинтівки. Землю викидали жменями. На щастя, танки пішли стороною. І так раз за разом ми «усовершенствовали свои боевые навыки». Тут закінчилось моє дитинство.

Потім привезли нам протигази, добавили боєприпасів, перевдягли у ватні штани і фуфайки і відправили на другі рубежі ближче до Ростова. Зима була холодною, великих наступів не було. Села переходили з рук у руки, трупів після цього збирали багато.

Коли звільнили перший раз Ростов, то відкрилась дорога на Сталінград. Після нового року 1942 р. мене забрали на прифронтові курси командирів взводів у Сталінград. Був зарахований у групу мінометників. Після трьох чи чотирьох місяців присвоїли звання молодшого лейтенанта, видали нове обмундирування і кирзові чоботи. Радості не було меж. У такій формі не соромно було і дівчатам показатися. Німці підходили до Сталінграду, новоспечених недоучених командирів відправили у Камінськ на Донці, де формували окремий форсуючий 1143 полк для боїв у тилу ворога. Не встигли повністю сформувати роти, як на іншому березі появилися німці. Вистрелили ми все, що нам встигли видати, і опинились в кільці, з якого змогли вирватися, і дісталися вже під обстрілами, бомбардуваннями у район Новочеркаська. Кільце замкнулося…. Що було далі, мені боляче згадувати. Розкажу словами пісні невідомого поета, яку співали військовополонені після їх визволення з концтабору «Дахау»:
Мы долго дралися, и вот наконец
Прижали нас к морю, к обрыву.
Слева от нас маяк Херсонес
И крепость, готовая к взрыву.
Мы долго сражались, и вот наконец
Нам нечем стрелять и стреляться,
и как свободу свою не жалей,
а все же приходится сдаться.
Нас, пленных, немало погибло в пути,
израненных, голых, голодных.
Мы боль от побоев на спинах несли
и злобу в душах озлобленных…

На цьому і закінчилась моя військова кар’єра. Після довгих переїздів у вантажних вагонах опинився у таборі міста Мец (Франція),а звідти потрапив у вугільну шахту міста Мерленбах.
У шахтах працювали у нічну зміну з 14-тої і до ранку, робота була тяжка, за будь-яку помилку били. Кормили часто. Лавриками, які виловлювали у воді. Французи це полюбляють.

Настала весна 1943 року, коли з’явилось на деревах листя, і ми вдвох з моїм товаришем, росіянином Смірновим С.І., вирішили втекти. Перший раз не вийшло, коли хотіли це зробити вранці по дорозі на шахту. Нас тоді побили. На другий раз серед білого дня, коли всі обідали, охорона втратила пильність, і нам вдалося зробити з протилежної сторони прохід у дроті. Так ми опинились на свободі.

Французи дуже добре відносились до руських, це ми зрозуміли, коли вони викидали продукти із вікон, коли нас водили на шахту, тому ми їм довіряли і часто заходили у крайні до лісу будиночки.

Переміщалися на схід ночами, а дні проводили в лісах та посадках. Одна жінка, до якої ми зайшли вдень із лісу, нас нагодувала і дала нам стареньку цивільну одежу, і стали ми уже як цивільні.

Приносили нам їжу і серби, які працювали у бауерів на полі… Зустріли двох парней, які спочатку відправили нас у безпечне місце у яру, зарослому тереном, а потім переправили у великий сарай на околиці села. За умовним сигналом приносили нам їжу щодня. Але раптом вони перестали з’являтися, а ми побачили, що біля сараю стати з’являтися незнайомі люди. За нами велось стеження.

В одну ніч ми непомітно вийшли і продовжили йти за задуманим маршрутом. Коли зрозуміли, що без компаса ми не зможемо визначитись, не зможемо переправитись через річку Рейн, вирішили їхати потягом. У цей час американські літаки часто бомбардували міста Німеччини, на території якої ми перебували. Про це ми дізналися, коли перейшли кордон між Францією та Німеччиною, де залишились доти і дзоти, у яких ми ховалися.

Вночі під час нальоту авіації у полі зупинився потяг з деревиною. Ми залізли у кондукторську будку. Після тривоги потяг рушив… Переїхали річку Рейн, стало розвиднюватись, раптом ешелон різко зупинився, і біля нашої будки з’явились німецькі солдати. Нас повели у пасажирський вагон, який ми не помітили, коли сідали. Побачили, що пасажирські вагони були і в кінці ешелону. Виходило, що той вантаж був для фронту і супроводжували його військові.

Години через три потяг зупинився біля залізничного вокзалу міста Візбург. Нам скували руки і у вокзалі завели до якогось начальства, де сидів жандарм. На їх питання ми відповідали, що їхали добровільно у Німеччину на роботи і відстали від потягу. Жандарми повели нас невідомо куди. За містом побачили дерев’яні бараки за колючим дротом із вартовими. Нас передали табірному начальству і помістили на ніч у вузеньку каюту, де ми могли по черзі сидіти або стояти. Ранком до нас додали ще п’ятьох чоловіків та повели у лазню за межами табору. Коли дезінфікували, добре попарили і привели назад у табір.

Начальником цього табору був руський на ім’я Семен, а помічником – поляк Стефан. У бараці висіли черпаки і різні кнути. Вистроїли в шеренгу і поставили квадратну табуретку. «Хлопаки! При вході в наше заведеніє ви получаєте по пінє (5) на дупє, а при виході ще по пінє», – сказав Стефан.

Ми ложилися на табуретку так, щоб випиналися сидниці, руками спиралися о підлогу. Нас попередили, що треба рахувати німецькою, щоб не помилитися…
Після перевели в загальний зал, де знаходилось чимало людей….

На другий день у цю прихожу, схожу на кухню, визвали мого друга, а коли він повернувся побитим, узяли і мене. Було їх троє у цивільному – два чоловіка і жінка. Той, що сидів за столиком, запитував, жінка перекладала. Відповів, що їхав добровільно, і відстав. Після цього приступив до роботи той, що стояв. Бив він не кнутом, а кулаками – щоразу, як я повторював своє. Перестав лише тоді, коли, відвертаючи голову від удару, закривавив його одяг. Підсунули папірець з німецьким текстом. Не дивлячись, підписав. Мене відправили у загальний барак, примусивши обтерти носа.

Водили нас на роботу у місто, де ми виконували земельні роботи, вантажні і іншу важку працю. Перед виходом давали якусь закрашену воду, що називалася кавою, і грамів 100-150 хліба. Коли поверталися, нам кидали у головні убори картоплю, кому і черпака по голові. Це залежало від настрою Семена. Картоплю привозили з тюрми. Кнута отримували часто. За будь-яку провину одного перед табуреткою вишикували всіх. Часто отримували за парашу, біля якої не завжди був порядок. Місяця через два, а може і пізніше, мене купив фабрикант з міста Швайнерун на Майні на прізвище Шлегельмільх. Працював на фрезерному станку, жив і кормився у таборі №140, куди він мене опреділив. У цьому таборі перебувало багато остарбайтерів різних національностей. Став остарбайтером і я.

Видали мені сірий остарбайтерівський одяг із емблемою «остарбайтер» і гольцшуї (це такі шльопанці з дерев’яною підошвою, що коли ведуть остарбайтерів, то чути гул за кілометр). Господар був суворий, із есесівськими звичками. Зате його старенький батько був добрим. Часто приходив у цех, де я працював. Зайде, постоїть біля дверей, поки зверну на нього увагу, і, щоб не побачили німці, а особливо юнгітлерівці, яких в цеху було двоє – Ганс і Людвіг, покладе пакунок із продуктами і уходить. Були хороші німці.

Коли стали бомбардувати місто Шванфурт, мене і ще одного перевезли в селище Кіссінден. Привезли сюди і тих юнгітлерівців, яких ми опасалися. Вони постійно за нами спостерігали. Згодом одного з них, старшого, Людвіга, взяли на фронт, а менший, більш небезпечний, залишився.
Стало вільніше. Працював на токарному станку, на інших німці і руський на прізвище Віхров. У другий половині літа 1944 року, коли авіація США постійно бомбардувала міста і важливі об’єкти, ми з новим напарником Віхровим стали готуватися до втечі. Заготовили все, що було необхідно в дорозі. Ймовірно, за нами стежили.

Однієї ночі нас розбудила поліція, заставили одягнутись, скували руки і пасажирським потягом відправили у місто Вюзберг, де помістили у той табір, де я перебував. Посадили в інший, більш суворий блок, де на другий день почали допитувати. На витягнуті руки ставили важкий стілець і примушували присідати. Багато разів таку процедуру не кожен витримає, тому що ноги і руки не витримують. Коли присідати вже не міг, починали бити. Не отримавши зізнання, підписався не знаю за що, і мене відпустили. Після такої процедури багато днів я не міг ходити. Через деякий час скували руки, повели на залізничний вокзал і пасажирським потягом привезли у тюрму (забув точно) міста Мюнхен чи Нюрнберг. Помився у гарячій бані, позбувся вошей і перебував в очікуванні.

У грудні 1944 року із тюрми нас привезли у концтабір Флюсенберг. Було холодно, мороз, від залізниці кілометрів два нас вели лісом, весь час на підйом.

Підійшли до великих залізних воріт, які відкрили після команди «Шюценап». Оркестр зіграв марш, і по команді ми зайшли у двір. Години три стояли на морозі, а коли стемніло, завели в баню.

Роздягнулися, наш одяг віднесли. Спочатку пустили гарячу воду, а коли розігрілися, воду перекрили, а нас (ми і не зрозуміли звідки) стали поливати холодною. Збилися ми у купку, гріючи один одного своїми тілами. Поливання припинилось, а ми так і стояли до чотирьох годин ранку. Вранці видали одежу, кому яку викинуть, не дивлячись на зріст, і гольцшуї. Гольцшуї ми між собою міняли, кому які більше підходили. Штани, куртки, шинелі і берети були смугасті.
У карантинному блоці №9 видали білі смужки, нитки, голки і вимпели.

Вимпели ми пришили до білої смужки, на якій вишили чорною ниткою свій номер. Мій номер виявився 38087.

Вимпели були трьох сортів. Жовтий для євреїв, зелений – бандит, червоний – політик. Я одержав червоний. Коли пришили вимпели, поступила команда: абштейн! Цуиарельанштрейтен! В’язні почали вискакувати, збиваючи нас із ніг. Порядок був суворим: капи, які сидять на нарах, били палками всіх, хто хто вагатиметься.

Посади у блоках займали тільки німці із зеленою емблемою.

Вистроїли, есесмани зробили перевірку. Потім привезли каву без цукру і 100-150 грам хліба з борошна, перемішаного з тирсою, ввечері приносили баланду. Вихід із блока був вільний, то я пройшов по табору і відшукав собі ложку і миску, яка називалась манешкою. Миски ніколи не милися, а вилизувалися.

Працювали там переважно на каменоломнях. На другий день ввечері після роботи вигнали всіх на велику апель площу, де стояла шибениця. Привели напівроздягнутого молодого хлопця, прочитали щось німецькою, він став на табуретку, наділи петлю на шию… Так я отримав перші уроки концтабору Флюсенберг. І це повторювалося щотижня.

Через кілька днів нас, чоловік п’ятнадцять, построїли і повели за табір не через центральні ворота, а через вузький прохід біля крематорію. Із собою ми взяли топори і пилки. Із лісу побачив, як виглядає табір. Десятки блоків у два ряди обнесені колючим дротом, як казали, під струмом; навкруги вишки з автоматниками.

Ми спилювати сосни, розколювати їх, різали шматками по 6 метрів. Переносили і складали поблизу крематорію. На площадці були закопані стойки із шпал, на яких уздовж приварені два чи три шестиметрових рельса. Коли ввечері йшли у табір, побачив, що на оті рельси люди з іншої команди укладали сосни і гілля. Коли йшли на другий день, то на тому місці вже не було ні гілок, ні попілу.

Коли розповів про побачене сусідові по нарах, то він мені сказав, що то резервна естакада для спалювання трупів, коли не встигає крематорій, і люди, які там працюють, можуть туди потрапити. На другий день в ту команду я старався не попасти. Єврей-німець домовився із своїм знайомім, який працював у швейній майстерні, і вони мене забрали у свою команду. Так як я в цьому не розбирався, то мені доручили із старої одежі вирізати латки, які вони використовували для ремонту. У цій команді шнайдерів у обід ще давали броцайт (хліб з маргарином). Через короткий час мене перевели у інший блок під номером 2, у якому розпоряджалися німці, які з інших дуже знущалися.

У січні 1945 року мене з іншими погрузили у вантажний потяг, у якому по морозу везли днів п’ять невідомо куди. Коли були зупинки, то у віконце ми бачили, що на вокзалах стояли люди і розмовляли чеською…. Три в’язня утекли. Вартові спочатку побачили пролом, а потім виявили, що трьох немає. Потяг зупинили, усіх били…

Привезли у місто Каменц. У команді від концтабору Грос-росен працював на свердлильному верстаті. Кормили вареною бруквою, постійно оновлювали полосу від лоба до потилиці нульовкою. Били, як у штрафному, на стільці і кнутом.

У березні 1945 року нас привезли у концтабір Дахау. Пройшли санобробку, помилися в бані і потрапили у карантинний блок. Ізольований барак, обнесений дротом, був розділений на дві половини. В одній – французи, у другій – руські. Кормили як в інших таборах. Французи отримували передачі з дому і від Червоного хреста, а нам батьківщина – нічого. У перегородці барака двері не було, тому ми спілкувались і міняли каву на печиво. Їм після ласощів хотілось пити, а нам – їсти. Так ми і жили, поки мене не забрали у команду, яка знаходилась за Мюнхеном, біля аеродрому реактивних літаків, де ми засипали і рівняли воронки після бомбардувань. Жили ми у колишній конюшні, де були встановлені двоспальні нари. На аеродром нас водили кілометрів п’ять.

І тут я захворів. Вивели мене на вулицю, роздягли, підійшов лікар-француз, подивився і показав пальцем у мої груди. Німець сказав: «век». Подумав, що розстріляють. Але мене привели до другої конюшні, яка знаходилась у стороні, біля якої стояла бочка із якоюсь рідиною.

Вийшов якийсь робочий, узяв віник і став мене обмивати, дезінфікувати. Після чого завели у конюшню, поклали на солому, яка була розкидана по землі, одежу забрали, накрили ковдрою. У цьому медпункті вже лежали троє. У мене була висока температура та втрата пам’яті, тому не знаю, скільки був у такому стані. Доглядав за нами лікар-француз, також в’язень. Коли я прийшов до тями і став підніматися, то цей француз у маленьке віконце, яке було у дверях, подавав мені всякі прянощі, які отримував з дому або від Червоного хреста. У мене ще апетиту не було, то віддавав побратимам. Пізніше дізнався, що при огляді лікар доводив есесманам, що в мене був брюшний тиф. Через кілька днів мене вивели на площадку і поставили в шеренгу в’язнів. Привели одного молодого хлопця з цієї команди, роздягненого до пояса, зачитали наказ, і тут же один з есесманів вистрелив йому у потилицю. Лікар перевірив пульс, і того вкинули у стоячий поруч ящик. Мене відвели назад. На другий ранок знову вивели.

Наказали залізти у кузов вантажівки, де стояв той самий ящик із трупом, посадили мене на нього, а охорона попереду на лавочці, і привезли мене знову у Дахау.

Я знав, куди везуть труп і що і мене туди, де вихід тільки через трубу.
Їдучи, переживав, бо згадав Флюсенберг і Колю, бо коли він захворів, то через два дні побачив його у тридцятому блоці прикритим якимось простирадлом. А із цього блока вихід був тільки у крематорій. На цей раз мені пощастило, мене поселили у блок біля ревіра, із вікна якого мені було видно вхідні центральні ворота. У цьому блокові очікував долю.

І така мить настала 29 квітня 1945 року. Я лежав на середній полиці трьохярусних нар. Через вузеньке віконце міг розгледіти все, що відбувалося назовні.

Їду ніхто не давав. Наприкінці квітня були сильні нальоти авіації, по блоку пішли чутки – буде команда на транспорт.

Пізніше побачив, як великі гурти людей із криками строяться в колони. Коли стемніло, на площі було пусто. Другого дня виганяли з мого блоку, в дорогу видали по банці м’ясних консервів. Грузин, який за мною доглядав, отримав консерви і порцію супу і пішов шикуватися у колону. Ввечері повернувся і повідомив, що всіх повернули у блоки, а тушонку він вже з’їв, щоб не відібрали.

Серед ночі була сильна перестрілка. Це була ніч на 29 квітня. В’язні почали вибігати з блоків, весело кричати, що американці в таборі. Вранці прийшов грузин і розповів, що відбулося, а сам він захворів, після того як з’їв консерви. Нас почали годувати молочними кашами, супами, і я став набиратись сил, а для грузина перепалював у плиті хліб, щоб вилікувати його шлунок. Через деякий час приїхала якась місія із Росії, розкидали по табору листівки із призивом повернутися до свого дому і що Сталін нас ні в чому не обвинувачує.
Почалась реєстрація військовополонених. Коли став ходити, з перепусткою направили на склад, щоб міг одягтися. На краю площі побачив багато людей, великий дерев’яний хрест і купу голих трупів. Чоловік у цивільному правив молебень. Сказали, що то були поляки. По табору кінними повозками збирали трупи і звозили сюди. На складі вибрав собі костюм сірого кольору і туфлі. Більше понести не зміг. Все було завошивлене.

У блоці мене зустріли бувші мої блокові начальники. Стали проявляти турботу, а коли лежав хворий, то і їсти не давали. Забрали у передню частину блоку, ближче до виходу, через декілька днів пошили мені фуражку із матеріалу, який узяли на складі.

Набравшись сил, став виходити. На площі помітив людей біля великої ями, на залізничній колії стояли платформи з трупами. Колишні вартові під конвоєм американців переносили їх і складали у яму. Розповіли, що це трупи тих в’язнів, що першими відправили транспортом. Їх постріляли в дорозі.

Через деякий час американці організували пересувну баню. Коли прийшов, мене обробили з пульверизатора білим порошком. Помився гарячою водою в бані, на виході отримав натільну білизну і добротні військові чоботи. Раніше видавали і військове обмундирування.

Згодом мене записали у руський зведений полк, розташований у казармі, де була раніше охорона табору. Був призначений командиром взводу четвертої роти четвертого батальйону.

16 червня 1945 року американці на автомобілях привезли нас у якийсь пункт біля річки, де передали нашим. На наступний день була перевірка допитами. Після допитів направляли у різні міста.

Тих, хто залишився, погрузили у невеличкий річковий корабель. Пливли довго Дунаєм. Коли корабель зупинився, вийшли на берег. Недалеко стояв великий двоповерховий будинок, де ми знову пройшли фільтрацію, після чого нас погрузили у пасажирські вагони і привезли за Москву у якусь військову частину. Видали нам старе обмундирування. У цій частині була не служба, а капітальна перевірка «на преданность СССР». Після допиту протоколи направлялися у Москву. Звідти приходили відповіді, а з ними приговори: кого до родини, кого у Сибір.

Людей все меншало. Мені з Москви прийшла добра звістка, звання молодшого лейтенанта і повернуті права. Видали мені пакет для військомату, документи на безкоштовний проїзд, гроші, які не видавали на фронті, талони на обіди і потягом через Москву відправили на батьківщину. У Лохвицю Полтавської області прибув 15 січня 1946 року.

Відпочивши два місяці, зайнявся пошуком роботи. Товариші вже працювали водіями у автогосподарстві, яке називали «авторотою». Всі вони закінчили автошколи за рахунок автогосподарства. Мені не пощастило: з невідомих причин директор автороти не видав мені направлення, тому поступив на курси за гроші, які мама виторговувала за молоко. Закінчив з хорошою відміткою, але треба ж було пройти стажування на автомобілях. У школі непогано їздив на автомобілі ГАЗ АА. Директор не погодився, щоби поїздив із шоферами. Прийшлося в одній організації давати хабаря, щоб видали мені довідку, що їздив. Коли приїхала інспекція із області, при включенні швидкості на автомобілі «Студебекер» коробка заричала шестернями тому, що вперше її побачив. Мене висадили з машини…

До війни закінчив ФЗУ, тому вирішив працювати слюсарем у автогосподарстві. Після 1947 голодного року мене направили на річні курси механіків у Вінниці. Там за рахунок треста кормили і забезпечували житлом. Закінчив курси із хорошою оцінкою, одержав документ, повернувся в автогосподарство, але роботи мені не надали. Сказали, що немає вільних місць. В цей час механіками працювали водії автомобілів, які були комуністами….

В 1959 році оженився на медичній сестрі Марії. Маю доньку Ларису, яка теж вивчилась на лікаря.

Власними силами збудували дім, вели господарство, мав свою пасіку. Водієм став, але вже власного «Запорожця», який постійно сам і ремонтував. Складно було жити, але намагалися покладатися лише на власні сили. Працював механіком, потім головним механіком дорожньо-будівельної автоколони у Лохвиці, де і вийшов на пенсію… Все життя не любив паради і фальшиві розповіді про війну. У 1985 році ми з дружиною переїхали до доньки у Суми. Вона піклується про нас і надає медичну допомогу. Маю онуків та правнуків. Прожив дуже важке життя в молодому віці, але я щасливий, що прожив життя чесно, багато працював, маю гарну родину і живу на своїй Україні.

Проза жизни
У нас любят переписывать историю, менять праздники и приоритеты. Но изменить обстоятельства собственной жизни бывает сложнее. Как там говорил классик? «Времена не выбирают, в них живут и умирают». Именно жизнь каждого из нас лучше всего отражает, чего же на самом деле достигли политики. Поэтому редакция «Панорамы» решила в газете и на сайте создать новую рубрику – «Проза жизни», под которой будут опубликованы разные жизненные истории. В каждой семье есть люди с интересной судьбой. Они рассказывают о ней только своим близким. Если Вы хотите, чтобы о Вашей жизни узнали не только дети и внуки, поделитесь своим рассказом с нами. Ждем Ваши истории с фото. Материалы с пометкой «Проза жизни» нужно направлять на почту stasova_i@ukr.net.
Сохраним историю человеческих судеб и страны без купюр. Наши близкие достойны того, чтобы об их жизни узнали многие.