Служили два товариша. Морські піхотинці з Сумщини отримали високі нагороди

Наші земляки, учасники АТО Віталій МУСІЄНКО та Володимир САЙКО, отримали нагороди — Хрест Петра Калнишевського «За гідність у полоні»

Цю відзнаку отримують воїни різного роду збройних формувань та волонтери, які у ході бойових дій або під час виконання бойового завдання були взяті в полон та не зрадили присязі, виявивши взірець мужності та незламність переконань. Дана нагорода є знаком народного визнання й нагороджується за інціативою громадськості та волонтерів.

Про їх бойовий шлях воїнів-добровольців та про обставини, в котрі потрапили наші мужні земляки, вони нам розповіли щиро й без прикрас.

Дорога на війну
Пройшовши непрості випробування Майданом, війною, полоном та контрактною службою, Віталій Мусієнко та Володимир Сайко сьогодні вже зовсім цивільні особи, хоча це лише на перший погляд. У кожному русі проглядається військова виправка, а у поглядах воїнів – тривога та сум. Володимир та Віталій постійно спілкуються між собою, часто телефонують бойовим побратимам, які стали рідними та близькими людьми. Крізь буденні сімейні клопоти, роботу про фронтове минуле їм нагадують нічні жахи, травми, бойові рани і не лише тілесні, а й душевні. Найболючіша, особлива нитка спогадів – імена загиблих товаришів. Про них, важко зітхаючи, піхотинці часто згадували під час розповіді про війну та полон. А потрапили у зону АТО Віталій Мусієнко та Володимир Сайко майже відразу після Революції Гідності, не встигнувши повністю залікувати рани, які вони отримали під час сутичок на київському Майдані.

У Сумському обласному військкоматі друзям відмовили, їх не хотіли мобілізовувати, посилаючись на різні причини. Навесні 2014 р. вони разом з нині покійним Олександром САМОСАДОВИМ вирішили стати добровольцями й поїхали до міста Дніпро, де формувався 39-ий добровольчий батальйон «Дніпро-2». Так склалося, що фронтові шляхи розлучили земляків й кожен з них пройшов своє випробування полоном.

Фронтові будні-2014
Віталій Мусієнко пригадує, як він разом з товаришами по 39-ому добровольчому батальйону «Дніпро-2» 6 червня 2014 прийняв присягу на вірність українському народові, а наступного дня, 7 червня, прибув до міста Маріуполь. На той час у місті було порівняно спокійно, боїв та сутичок не спостерігалося. Воїни 39-го добровольчого батальйону «Дніпро-2» захищали територію міста з боку аеропорту. Згідно з графіком виходили на чергування на
блокпости. “З обмундирування майже нічого не було. Ні військового одягу, ні взуття, ні касок. На 30 воїнів особового складу — лише два бронежилети. Ті, хто йшов на блокпост, одягав бронежилети. З харчами теж було туговато. Місцеві жителі привозили продукти з власних господарств, допомагали сумські волонтери та «Правий сектор».

Учасник АТО Віталій МУСІЄНКО визнає, що якщо б не полон, то він міг би опинитися в «Іловайському котлі» серез загиблих чи зниклих без вісти

По лінії офіційного постачання ЗСУ надходили макаронні вироби, що позлипалися грудками, відразливого вигляду та якості. Їх ніхто не їв», — розповідає Віталій та пояснює, що добровольців кидали на блокпости по різних напрямках, поблизу населених пунктів Амвросіївка, Комсомольське, Сніжне, Осикове. Пізніше для підсилення підрозділу видали пушку, яку Віталій Мусієнко отримав, пройшовши стрілецьке експрес-навчання у наших артилеристів. Учасник АТО у своїй розповіді підходить до дня, коли вони знаходилися поблизу Осикового – це було 23 серпня, початок кроваво-трагічних подій, які увійдуть в історію як «Іловайський котел».

Віталій Мусієнко тихо, нібито відпивши ковток полину, розповідає: “23 серпня 2014 р. пропав увесь зв’язок. В ефірі запанувала тривожна тиша – жоден телефон не відгукувався. У небі помітили гвинтокрил з червоними зірками — думали це наші, пізніше з’ясувалося – ворожий, російський. Перед цим усю ніч вони обстрілювали блокпост на Осиковому, а ми з 30 воїнами з новою пушкою знаходилися на 10 км попереду. Ми не знали, що робити, стали сперечатися — чи їхати на блокпост No3905. А потім з боку тилу посунули колони, ми подумали наші – видно знов сплутали координати, бо таке часто траплялося, — розводить руками наш співрозмовник й продовжує: – Ми довго навіть не усвідомлювали, що до нас рухаються вороги. Зашли відразу три величезні колони, нарахували 200 одиниць, а потім збилися з ліку. Прийняли за своїх — раділи, що прийшла підмога, знімали бронежилети та зустрічали привітаннями: «Слава Україні!». Військовики з колони стримано відповідали «Слава… слава…». Коли ж прийшло усвідомлення, що з тилу йде ворожа армада бронетехніки — деякі відразу здалися, хтось відчайдушно прийняв оборону, двом вдалося сховатися та відсидітися».

А далі, як говорить Віталій, все відбувалося швидко – невдала спроба втекти посадкою на Моспіно, де все прострілювалося, засідка й оточення. Він відзначає, що, коли їх оточили, на відстані 100 м від їхньої схованки росіяни вишикували полонених побратимів, роздягнених по пояс. Це був ультиматум: або вони здаються, або почнуть розстрілювати наших хлопців. Воїн зітхає й додає: ”То ж прийшлося виходити зі схованки й здаватися. Нас взяли в полон кадрові російські офіцери з Псковської дивізії, серед них були десантники, розвідники. Так 25 серпня я опинився у полоні. Усіх полонених роздягали по пояс, щоб не було де сховати зброю чи інші предмети, посадили у вантажну машину. По дорозі на наших очах росіяни розстріляли блокпост №3904, де загинуло четверо наших однополчан, боляче це було бачити, руки судомно стикалися від безсилля щось змінити».

Росіяни у Сніжному передали полонених ДНРерівцям, а ті їх посадили в СІЗО разом з нацгвардійцями у камеру, де знаходилося 30 українських полонених. Віталій Мусієнко: «У камері було дуже тісно, бо у приміщенні, розрахованому на шість осіб перебувало більш як 30 полонених. Потім мене разом з побратимом Павлом СОКОДЬОЛОМ, уродженцем Прилук, переправили в прикордонне російське місто Ростов та розмістили в готелі. Росіяни планували нас уранці обміняти, та ми не стали чекати. Охорони біля готельного номера не поставили, тому ми безперешкодно дісталися українського консульства, де нас радо зустріли та пригостили кавою з бутербродами». Наступного дня наші воїни були на волі на території Луганської області, куди їх переправили співробітники консульства. Як говорить Віталій Мусієнко, відразу після полону він повернувся на фронт.

Вистачило 20 хвилин
Ранок 24 серпня 2014 р. воїн-доброволець Володимир Сайко зустрів біля села Осикового на колишньому елеваторі, де підрозділ розмістив свою тимчасову базу. Він пригадує події того важкого й зовсім несвяткового дня: “На базі був сторож — місцевий житель, а з військовиків я один, інші чергували на блокпостах. З боку села Старобешевого ми зі сторожем помітили, як рухається величезна колона, що згодом розділилася на два рукави на Моспіно й на Кутейниково й оточила наші позиції. Колона не мала жодних опізнавальних знаків, шла з нашого тилу. Як ти їх упізнаєш? Дивлюсь, БТР тягне зламаний БТР. Я вийшов їм назустріч й кажу “Слава Україні”, а вони мовчать, нічого не відповідають. Я знов звертаюсь до прибульців: “А сумчани є серед вас?”, ті кажуть: “Ні — ми північніше”. Так, нічого не зрозумівши, бо колона прийшла з українського тилу, Володимир Сайко гостинно відкрив ворота й запросив відремонтувати зламаного БТР. Згодом його, як жало, пронизала думка: “ЧУЖІ”.

Учасник АТО Володимир САЙКО говорить, що війна відкрила спражню суть росіян, які насправді ніколи не були братами

Вололодмир Сайко з долею самоіронії й сумно усміхаючись розповідає: “Моя літрова кружка з чаєм стояла поруч з п’ятьма автоматами чужинців. Я потягнувся за чаем, а вони стрепенулися й насторожилися, й тут мене осяйнула думка — москалі!”. Як з’ясувалося, це була група розвідників, за ними підійшла основна колона з БТРом, на якому сиділи наші полонені воїни із зав’язаними очима, руками. Пан Володимир розповідає: “Їх старший підійшов та привітався зі мною за руку та вказав на БТР з полоненими: “Отам твоє місце”. Я подумав про ніж-фінку, який був при мені, але відразу відкинув цей намір — бо ж розірвуть на шматки. У голові вир думок, коліна ходором ходять від страху”. І все ж таки наш піхотинець опанував себе, блискавично зметикував й зробив вигляд, що пішов закривати ворота. А коли він випав з поля зору ворогів, гайнув будівлею елеватора, потім переліз паркан й стрімголов помчав до лісополоси. Таким чином доброволець Микола Сайко обдурив росіян та вирвався на волю. Він упродовж тижня блукав полями, переховувся в посадках й нарешті волею випадку знайшов наших артилеристів з “ураганами”, котрі, не маючи ніяких відомостей, переховувалися під прикриттям великих дерев.
Разом з артилеристами Микола Сайко прорвався до українських позицій й продовжив свій фронтовий шлях воїна-добровольця.

Думки вголос
На сьогодні обоє нагороджених піхотинців займаються своїми цивільними справами й при зустрічі з журналістом відзначали, що, на жаль, держава не пітримує воїнів АТО. Вони не отримали ніякої підтримки у сенсі працевлаштування, організації власного бізнесу. Хоча з високих трибун лунають обіцянкий про пільгові кредити й про зниження податків та сприяння при огранізації нової бізнес-справи. На жаль — це правда.

Олена Шевченко
Панорама №14-2019