Розуміння війни на побутовому рівні

ПОНЕДІЛОК, 3 ЛЮТОГО. Постійно під враженням регулярних влучань. Погляд затримується вже на випадковій гармонії міських пейзажів, що залежить від певного ракурсу, погоди, власних думок хвилину тому. Чомусь почав звертати увагу на руйнування. На розі вул. Воскресенській та пров. Монастирського відкрив для себе вкрай живописні руїни, до створення яких наші недобрі сусіди аж ніяк не причетні. Пошарпана й скалічена будівля накрита якісним сучасним дахом, там поруч, по провулку, ще щось горіло та не вигоріло остаточно. Спадає на думку, що добротний дах є ознакою турботи про аутентичність вигляду історичного центру міста. Думав, що помітив це перший – еге ж, зараз! Вже вдома побачив у ФБ багато цікавих дописів про цей об’єкт. Висновки такі: 1. Не сам-один такий розумний, з чим готовий якось примиритися. 2. Щось таки концептуальне побачив, або хоч вигадав.

ВІВТОРОК, 4 ЛЮТОГО. На базарі раптом зник розсипний тютюн. Весь і відразу. Реагувати виважено не здатний, бо вир думок і почуттів за мить. Розчарування. Жаль. Криза. Скрута, зрада, акциз. Держбюджет. Хтось з кимось не домовивсь. Продавці знають більше, але кажуть те саме. За пачку цигарок віддав суму, яка б підтримувала мене в цій галузі протягом місяця. Перед люлькою довго й красномовно вибачався, поклавши її, сердешну, на почесну полицю. На вибухи майже не реагую.

СЕРЕДА, 5 ЛЮТОГО. Увімкнули зиму, налаштувався легкий морозець навіть вдень. Вперше за сезон взувся у зимові берці, довелось згадати навіть про ожеледицю і сніг. Слизькі сходи – перша прикмета зими для таких як оце я, проте для молодшого покоління – санчата, сніжки і натхненно виліплені сніговики. Бачив, як творять скульптуру на чотирьох ногах чи лапах, словом – на опорах. “Це п’яний дядько?”, – питаю. “Ні, це буде кінь!”, – кажуть митці. Ще й сміються, бо очевидного не бачу.

ЧЕТВЕР, 6 ЛЮТОГО. Тютюн повернувся на ринок. Попустило так само раптово і ірраціонально, як перед тим і вхопило. Навіть забув зрадіти, розмірковуючи про те, що цей світ не керується моїми забаганками і очікуваннями. На базарі чув багато цікавого. Не про картоплю з морквою, не про молоко чи олію, а по-серйозному. Наприклад, таке, що український літій належить українцям, українська земля – також. Вся, і та, яка поки що під росіянцями. Тим паче, що в багатьох людей там – батьківщина, тобто рідні міста, села, хати. Ось про таке гомонять на базарі нашого міста. Ще про те, що Трамп схожий на носорога як зовні, так і характером і про те, що українська корупція – найдосконаліша в світі, але то вже так, між іншим.

П’ЯТНИЦЯ, 7 ЛЮТОГО. Не пішов нікуди. Якщо справи йдуть кепсько, так хай собі йдуть без мене. Сьогодні YouTube щебече те саме, що вчора чув на базарі. За що тільки гроші плачу?! Поважні дядечки поступово замість “перемога” перейшли до виразу “закінчення війни”, а так, в цілому, дискурс не змінюється. Закінчення війни – необхідний етап, а перемога – потім.

СУБОТА, 8 ЛЮТОГО. Вночі прилетіло по приватному будинку. Де саме – не дізнавався, задовольнився вже тим, що постраждалих, наче, нема. Чув і читав коментарі про погане ПП, про те, що винагороди за збиті БПЛА обіцяли і не виплачують, знов про погану-злочинну владу. Мало чого розумію про цю війну, хіба тільки те, що не хочу до “расєї”. Точніше – їх не хочу сюди.

НЕДІЛЯ, 9 ЛЮТОГО. До вибухів почав звикати, але сьогодні близько 17-ї години гепнуло дуже переконливо. Ракета десь по промзоні. “Попередньо, ніхто не постраждав”, – пишуть офіційні джерела. Відчуваю розщеплення особистості: журналіст закликає до спокою, витримки й віри у правду, простий сумський дядько каже: “Бодай би вони всі повиздихали!”. Без уточнень, про кого це він так недоброзичливо.