Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

“Розповіді про справжніх людей”: писатель из Сум презентует роман о войне

426

Автор книги “Іловайськ” Євген Положій: Подивимося, чи готове наше суспільство до такої книги про війну
У видавництві “Фоліо” виходить нова книга письменника Євгена Положія “Іловайськ. Розповіді про справжніх людей”, яка розповідає про трагічні події річної давнини
Презентація книжки відбудеться 3 вересня в Національній парламентській бібліотеці о 18.30 (вул. Грушевського, 1).
Євген розповів про саму книгу, історію її написання, а також відповів на можливі питання скептиків, повідомляє espreso
– Євгене, я прочитав твою книгу в чорновому електронному варіанті і хотів запитати, чому ти обрав для “Іловайська” саме форму роману, а не, наприклад, збірки інтерв’ю?
– В кінцевому варіанті для видавництва текст означений не як роман, а як “Розповіді про справжніх людей”. Я хотів написати саме художній текст, який би увібрав у себе розповіді десятків очевидців, з якими я поспілкувався. Якісь речі треба було узагальнити, і саме це краще було зробити в художній формі, а не у збірці інтерв’ю.
– Я так зрозумів, що в “Іловайську” фігурують як вигадані персонажі, так і реальні люди.
– Так, частина людей згадується під своїми іменами або позивними, а частина – під вигаданими, але у них є прототипи. Наприклад, один з головних героїв із позивним Грег має свій прототип, з яким я зустрічався двічі.
– І були відмінності між обома разами?
– Так, відмінності були, але незначні – люди просто згадують по-різному, додаються або зникають певні деталі, це нормально. Наприклад, у книзі є епізод, коли підбивають гвинтокрил. Так от ті, хто був в ньому, і ті, хто спостерігав з землі, сприймали і розповідали все геть інакше. Ще я зіштовхнувся з тим, що у бійців, після тижнів виснажливих боїв, після всіх обстрілів, нестачі їжі та води, траплялися індивідуальні і колективні галюцинації. Бійці могли бачити танки чи «урагани» (системи реактивного вогню, – авт.), яких не було, або точно бачили, як їх товаришу відривало вибухом ногу, а наступного дня бачили товариша з цілою ногою. Цікаво, що бійці цілком усвідомлювали через деякий час, що бачили марево. Тобто в таких стресових ситуаціях покладатися на людську пам’ять до кінця неможливо.

– Ти намагався максимально брати реальні історії, чи щось і вигадував?
– По-різному. Наприклад, як у випадку з тим же Грегом, мені потрібна була історія людини, яка не була на Майдані, але потім пішла в добровольці. Я вигадав родинний конфлікт із батьком, типовою радянською людиною, прихильником дружби з Росією. У книзі батько перед смертю зрікається своїх поглядів і рве партквиток КПРС, обирає майбутнє для своїх дітей і онуків. Але в реальності такого конфлікту в родині не було, і тому Грег – це вигаданий персонаж, що має реальний прототип.
– Стосовно Грега. Там ще є гарний епізод, коли дружина дізнається про його плани іти на війну і каже, що таке рішення чоловік мусить приймати самостійно. Це вигадка чи узято з життя?
– Ні, це правда, так дійсно сказала дружина прототипу Грега. Так само, як в дійсності існував той головлікар, який був прихильником “ДНР”, бігав з сепаратистським прапором на мітингах, але коли в лікарні опинилися українські поранені, то він сховав їх, фактично врятував від своїх же, не видав. Там багато чого було такого дивного, заплутаного і саме художня форма дозволяла адекватно це описати.
– Тобто журналіст Положій вкотре поступився письменнику Положію?
Так, література, як на мене, дала мені в цьому випадку значно більший інструментарій для опису війни і людей війни, аніж журналістика. Мені здається, текст написаний на межі цих професій.
– Як взагалі виникла ідею написати про події в Іловайську?
– Минулої осені, у жовтні, я поїхав до Глухова з презентацією своєї на той момент останньої книги “Риб’ячі діти”. Зустрічався зі студентами, а потім заїхав до свого товариша Юрія Коваленка, відомого пошуковця, який багато років розкопував поховання солдат Другої світової. А тут з’ясувалося, що він тільки-но повернувся з-під Іловайська, де в складі місії “Чорний тюльпан” шукав тіла наших бійців, які загинули у котлі. За три тижні вони знайшли тіла і рештки близько 150 бійців. Я побачив фотографії з місця боїв… А пошуковці, вони фотографують все, що може допомогти ідентифікувати тіло: татуювання, якісь особисті речі, рештки… Ті фотографії мене дуже вразили, і я зрозумів, що дуже мало знаю про ті події. Тобто, якщо я мало про це знаю, людина, що цікавиться темою, то скільки ж тоді знають інші люди? Майже нічого. Я якраз поїхав з туром презентацій книжки Україною, і в кожному місті просив організаторів або звозити мене в шпиталь до поранених бійців, або допомогти зустрітися з бійцями, які повернулися з фронту і були під Іловайськом. Цих зустрічей було багато, пішов розголос у середовищі бійців і я чимало поїздив країною і назбирав багато матеріалу. Часто говорив просто по телефону. Потім ми з родиною були місяць у Польщі і я почав писати текст. Так книга і народилася. І я одразу розумів, що отримую серйозний, вибухонебезпечний матеріал.
– Якісь спроби вплинути на написання були?
– Так, коли стало відомо, що книга написана і має вийти, мені почали телефонувати різні люди. Цікавилися, як в книзі хто показаний. Хтось турбувався про себе, а хтось дзвонив і казав, що ось такого треба «мочити», тобто написати, який він поганий…
– В романі немає прямої відповіді на те, чи була поразка під Іловайськом: зрадою, наслідком дурості керівництва чи чимось іншим. А ти як вважаєш?
– Не маю однозначної відповіді, та її й немає, швидше за все, весь комплекс причин. Зверни увагу на те, як зараз різні групи впливу з Міноборони, МВС, добровольчих батальйонів намагаються в медіа створювати інформаційні тренди, щоб підкріпити саме свою версію розвитку подій як основну. Я вважаю, що для того, щоб починати розбиратися з Іловайським котлом, треба спочатку дізнатися відповіді на чотири головні запитання.
Перше: чому саме добровольчі батальйони зайшли до Іловайську, а не армія? Хто віддав наказ про це? Мало ж бути навпаки.
Друге: в двадцятих числах серпня росіяни почали завдавати масованих артилеристських ударів, і весь Сектор Д посипався, з позицій дезертирували цілі підрозділи, оголилися фланги нашого угруповання в Іловайську. Однак коридори для виходу ще залишалися, і можна було виходити і вирівнювати лінію фронту. Чому цього не сталося?
Третє: Керівник АТО Муженко каже, що на вищому рівні України і Росії було узгоджено рішення про вихід українських військ з оточення по так званому “гуманітарному коридору”, але на нижчому рівні командування вирішило прориватися зі зброєю в руках. Хто саме так вирішив і хто несе відповідальність за те, що колони, які відходили, знаходилися в не бойовому порядку?
І четверте запитання: чому ті підрозділі, які відправили на допомогу оточеним в Іловайську, не знали оперативного стану? Їм же сказали, що там «невеличке кілечко, яке потрібно прорвати…», немає про що турбуватися… І відправили війська без мап, фактично на вірну загибель. Тобто допомогу послали, але допомогти вона нікому не могла, навіть собі.
– І все ж таки, це була зрада, чи, грубо кажучи роз***дяйство?
– Сказати, що це – роз***дяйство – складно, бо це мусить бути величезне, якесь суперпуперроз***дяйство. Не вірю, що командири настільки тупі і самовпевнені. Ключ до всіх відповідей – у першому запитанні: чому саме добровольчі батальйони були там, а їх командирів там не було? Чому “Азов” і “Шахтарськ” розвернулися і пішли після перших втрат, а “Донбас” і інші залишалися під обстрілами до останнього? А ще – протистояння голів Міноборони і МВС, яке, очевидно, не давали можливості координувати дії армії і батальйонів (Муженко взагалі каже, що батальйонами тоді командувало МВС, а він ніяк не міг впливати на ситуацію). Думаю, що в цій трагічній історії є щось таке, чого ми взагалі ще не знаємо, якийсь ключовий епізод, який зіграв вирішальну роль в тому, що наші війська затрималися і дали себе оточити.
– Дехто вважає, що не варто писати про цю війну, поки вона не закінчиться.
– Дійсно, посилаються на досвід світових війн, про які писали вже після їх закінчення. Але і тоді були приклади досить «швидких» книжок. Але головна відмінність в тому, що хоч я не воював, але мав доступ до великих обсягів інформації про події на фронті. Це ж не як під час Другої світової, коли люди в тилу дізнавалися про новини лише від Левітана чи з газети “Правда”. Сучасні комунікації дають можливість знати значно більше і значно швидше реагувати на те, що відбувається. Хто каже, що писати до закінчення війни не варто, той тим самим шукає для себе виправдання, чому сам не пише про війну. Якість тексту і реакція читачів покаже, варто, чи ні.
– Ще обов’язково будуть казати, що ти хочеш заробити славу та гроші на крові загиблих.
– Мені не вперше стикатися з такими закидами. Як журналіст я знаю, що корупціонери завжди кажуть, наче ми – «жовта» газета, коли ми пишемо про те, як вони крадуть. То я не боюся тих звинувачень. Я щиро хотів розібратися в тому, що відбувалося в Іловайську і чому відбувалося саме так. Я поговорив з дуже багатьма учасниками тих подій і написав так, як вони розповідали.
– “Іловайськ” виходить у світ двома мовами: українською і російською. Це не дуже типова ситуація для України. Чия це була ідея?
– Коли я в квітні нарешті написав першу новелу (Життя та смерть Серьоги Кабана) і надіслав видавцю, то йому дуже сподобалося. Я наполіг, що мусить бути саме два авторських варіанти – і українською і російською, бо ті люди, з якими я спілкувався, говорили і українською, і російською. Ну і сподіваюся, що російський варіант буде більш доступним для росіян, дасть їм можливість дізнатися правду про ті події.
– Думаєш, росіяни не сприймуть “Іловайськ” як чергову хунтівську агітку?
– В книзі є позитивні персонажі з числа російських офіцерів, які фактично витягували наших полонених з-під БТР-ів чеченців, рятували. Бійці батальйону “Донбас” розповідали, що нормально спілкувалися з росіянами, без ненависті. В книзі взагалі немає ненависті. Тож для Кремля, якщо росіяни матимуть доступ до книжки, «Іловайськ» буде значно більше небезпечним, аніж агітка.
– Є така точка зору, що треба дочекатися, коли про цю війну напишуть ті, хто на ній воював. А тим, хто сидів в тилу, писати про неї не треба. Як ти вважаєш?
– Станом на серпень 2015 року, якби я не написав книгу про Іловайськ, її б не написав в Україні ніхто. Нехай це буде моя персональна відповідальність. Вдала книга чи ні, це вирішать дві групи аудиторії. Перша – це бійці, які воювали там, і друга – звичайні громадяни України. Для перших важливий фактаж, для других – також фактаж, але й емоційна, художня складова. Мені не потрібно примазуватися до слави, я хотів розповісти, як все було, а це на сьогодні – великий ризик. Я припускаю, що не зустрівся з усіма учасниками подій і багато чого упустив, але багато хто і просто відмовлялися говорити про ті події з тих чи інших причин. Наперед прошу вибачення, готовий написати продовження, готовий дозустрічатися і договорити, бо маю моральні обов’язки перед тими бійцями і їхніми рідними. На сьогодні я зробив все, що зміг, виклався на повну. Варто, до речі, зауважити, що на одні і ті самі події у багатьох учасників подій сьогодні є досить різні погляди. Вони були героями, пройшли вогонь і воду, а ось мідні труби дуже складно пройти. І сьогодні, на жаль, можна почути сварки і розборки, триває пошук ворогів та зрадників. Дивно, коли бійці одного батальйону лають інший батальйон. Проте, я готовий до будь-якої реакції. Думаю, що книга дуже не сподобається командирам. Але я і люди, що мені допомагали, зробили все, що могли, багато сил віддали, щоб книжка вийшла саме зараз. Ще будуть десятки книжко про війну, про Іловайськ, можливо, вони будуть більш ґрунтовними і яскравими, але я вирішив, що треба зібрати до купи, описати і сказати, що Іловайськ був ось такий саме зараз, поки деталі ще живі у пам’яті бійців. Але я не ставлю крапку в цій історії, ні, ми тільки починаємо розмову.
– Книга ось-ось має бути надрукована. Що ти відчуваєш, як автор, чого чекаєш?
– Чекаю, як сприйме громадськість. Чи готове суспільство сприйняти таку правду про війну? Бо люди щось чули про Іловайськ, але коли читають про нього в деталях, то часто не можуть повірити, що таке відбувалося насправді. Я досі кожного вечора перед сном розмовляю з героями книги. Перебираю слова, рядки, і начебто сам знову занурююся в ті події. Певно, я сам дуже повірив у те, що написав. Дуже прикро за хлопців, які загинули там, дуже боляче… Книга досі тримає мене, і тримає дуже сильно. Поки не можу почати писати іншу, теж про війну, але в іншому жанрі. Тут я переоцінив свою психологічну загартованість. Допускаю, що хтось буде нарікати, що в “Іловайську” багато жахіття, але війна – це не концерт групи “Queen”. Наші бійці мали мужність пережити Іловайський котел, то невже у нас не вистачить мужності хоча б прочитати про їх героїзм і гуманізм? Правда, яку дізнається суспільство, стане найкращим пам’ятником усім нашим загиблим хлопцям.
Владислав Івченко