Різні барви зими

ПОНЕДІЛОК, 1 СІЧНЯ. Цілий тиждень не писав щоденника, аби гідно зустріти цей день. Вночі був досить притомний, аби дослуховуватись до зовнішнього середовища – у просторі було навпрочуд тихо, навіть урочисто. Ані петард, ані звичайного галасу на вулиці, на кшталт: “Урр-а! З Новим Роком!!!”. Може десь і було таке, але біля мене, неподалік від центру Сум – жодних підозрілих рухів. Новий Рік прийшов без зайвого галасу, наче ДРГ. Ой, що це я про таке, ні, хай буде добре всім добрим людям!
ВІВТОРОК, 2 СІЧНЯ. Зазвичай, зимові свята – дні, бідні на події, та не так сталося тепер. Купу новин належить перетравити – тут і “їхній” Бєлгород, і наші Харків з Києвом, та й не тільки це. Щодо Бєлгорода, чую неспростовне обґрунтування: “На війні, як на війні”. Так, війна – це гра на двох гравців, і не ми її почали, і росіянці теж мають відчути деякий дискомфорт. Але ж чомусь немає позитивних емоцій від цих новин, хоча все йде за нелюдською логікою війни. Як не крути, а діти народжуються безвинними, їх за що?! Ні, я не пацифіст, і не за “мир за будь-яку ціну”, просто на думку спало.
СЕРЕДА, 3 СІЧНЯ. Товариші і колеги забезпечили мене провізією ще з передноворічного корпоративу. Давно існую без холодильника, а на балконі досі немає сталого морозу, тож доводиться у штурмовому режимі доїдати. “Доїдати” – це такий стихійно виниклий народний обряд, ще з радянських часів, наскільки пам’ятаю. Бувало, ходили один до одного в гості у перші дні року, та нині випало так, що доїдаю сам-один. Біля під’їзду два діди, трохи від мене старші, але із післясвятковими пиками, запитали: “По чому зараз у Миколаївни “ядохімікат”, не знаєте?”. Не знав. З дідуганами потеревенили про те-се, а щодо Миколаївни і ії стратегічного продукту – це військова таємниця нашого під’їзду, тому імена та адреси вигадані, будь-які збіги та співпадіння є випадковими. Зупинився на цьому епізоді лише тому, що вперше у цьому році вголос вимовляв якісь слова. “Фейсбучне” спілкування не враховується, там кнопочки, а тут рота роззявляти треба. Така собі “мовчанка”, але без спеціальної обітниці, суто за обставинами. Час повертатися до людей.
ЧЕТВЕР, 4 СІЧНЯ. Виліз на вулиці міста. Не занадто яскраво, але відчувається свято. Прикрашені ялинки спостерігав навіть у дворах багатоповерхівок. Свіжий сніг спонукає до креативу – снігові баби, діди, навіть снігові онучата – всі з “тризубами”, або у вишиванках – такий собі “стріт-арт” до першої відлиги. Перший повноцінний сніг, день потроху збільшується, тобто механіка Всесвіту працює нормально, нам тільки б на місцевому рівні дати собі раду.
П’ЯТНИЦЯ, 5 СІЧНЯ. Нечиста сила гуляє у спільному коридорі. Скалічені меблі, якісь дошки й оклунки переповзають до моїх дверей, Сказав про таке двом сусідам. Не посварився, але й співчуття не зустрів : “Не моє!”. Спробувати продати комусь, хоч за копійку – хазяїн себе викаже!
СУБОТА, 6 СІЧНЯ. Водохреща за новітнім стилем, погода відповідна. Познайомився із справжнім “моржем”, чоловіком на 9 років старшим від мене, та, мабуть, на вічність здоровішим і бадьорішим. Пірнає дядько майже щодня, без огляду на церковний календар, а просто так, за давньою звичкою. До речі, мене зробити те саме не агітував, навпаки – попередив, що навчатись і звикати треба поступово. Він розтерся рушником до червоного кольору тіла, я під пуховиком аж посинів, дивлячись на таке. Різні барви зими. Цікаво, якщо почати звикати поступово – чи встигну?
НЕДІЛЯ, 7 СІЧНЯ. Підсумки тижня не надихають, але ж це тільки результат короткої дистанції. Похмурого настрою і розпачу сереж живих людей не відчуваю, хоча в YouTub цього добра через край. Там і про стомленість Європи, і про республіканців з демократами в США, навіть чаклуни і карти таро натякають на небезпечний рік. Та на легкість і безпеку ніхто з моїх знайомих і друзів не сподівається, але власний план на 2024-й і декілька наступних років, має кожний, отже, є сенс поборотися.