Падіння Вугледару

Вугледар впав.
Два роки тому аналітики писали, що перший етап цієї війни буде вирішуватися на лінії Покровськ-Вугледар-Гуляйполе. Малося на увазі, що взяття цих міст даватиме стратегічну перевагу тій стороні, яка володіє ними. Одне місто вже втрачено. Початок штурму Покровська – справа кількох тижнів. І ми читаємо, що ворог активно накопичує сили на південному напрямку.
Те, що Вугледар дістався ворогу, звісно, погано. Але ще гірше – це обставини, як це сталося. Військовий журналіст Юрій Бутусов стверджує, що доля міста була вирішена ще 24 вересня, коли ворог взяв під вогневий контроль останню трасу, що по якій в місто постачалися продукти та боєкомплект. Уже тоді потрібно було давати команду на відхід нашим військовим – втримати місто за таких обставин було вкрай важко. Але військове керівництво країни, перш за все Зеленський та Сирський, віддали перевагу святкуванню Дня захисника 1 жовтня, ані словом навіть не обмовившись про ситуацію у Вугледарі (як це нагадує події під Іловайськом в 2014-му р.). Жодних заходів не було здійснено, жодних зустрічних ударів, щоб полегшити відхід тих, хто тримав оборону в місті.
Бійці 72-ої бригади, яким вдалося вийти з того пекла, докладно розказали про свій відхід і про величезні втрати. Бригада ТРО не витримала тиску ворога і відійшла з позицій, командир, не витримавши, застрелився… Від відчаю, від безнадії… Тепер уже не запитаєш, чому молодий вмотивований командир пустив собі кулю.
Зате в курській області, як кажуть, у нас все пречудово. Що там насправді відбувається і, головне, для чого, ми достеменно не знаємо. Але Зеленський браво докладає народові, що події в курській області – це непересічне явище цієї війни. Серйозно. І що обмінний фонд полоненими активно поповнюється завдяки операції в курській області. Щоправда, росіяни тепер чи не кожен день розстрілюють українських полонених, навіть не приховуючи цих фактів.
І найсумніше для Сум – саме рідний сіті найбільше страждає від курської операції. Кількість прильотів по місту порівняно з минулими роками війни виросла в рази. Тепер уже ніхто з сум’ян не шукає відповіді на питання, чому по місту не прилітає. Бо прилітає. А пам’ятаєте ці версії: Суми готують як адміністративний центр у разі окупації; хтось в оточенні путіна є сумчанином, який любить своє місто; та й таке, ще багато різноманітних версій. Виявляється, не прилітало, бо не було такої необхідності. Тепер от є. Місто живе в суцільній повітряній тривозі, і така ситуація триватиме невідомо скільки.
Нерозумно говорити про плани путіна, але з того, що є у відкритому доступі: у російській думі вже є проєкт державного бюджету на 2025-2027 рр. І це бюджет повністю заточений під війну. Тобто, впевнено можна говорити про те, що росія готується воювати наступні три роки, при тому підвищуючи темпи переводу економіки та й всього свого життя на мілітарні рейки.
І це – уявляєте, яка наглість! – не зважаючи на План Перемоги Зеленського.
Ситуація насправді для України вкрай важка. Можливо, якщо не брати перші тижні 2022 р., найтяжча за всю війну.
Де ми програємо? Та майже скрізь. По всіх параметрах. Окрім наступу на курщині, звісно. Але щось мені підказує, що це буде Піррова перемога. Тобто перемога, після якої тобі нічого іншого не залишається, як відступити, бо твоя армія виснажена і не може продовжувати воювати.
А замінити людей немає ким. Новий закон про мобілізацію прийнятий занадто пізно. Точніше, акурат так, щоб людей можна було мобілізувати, але неможливо підготувати якісно через брак часу, бо ворог наступає. Тим часом сотні тисяч людей з чистим серцем дали хабарі і зробили багатіями тисячі чиновників, лікарів, представників ТЦК. Напевне ж, усі бачили світлину 6 мільйонів доларів начальниці МСЕК у Хмельницькому. Помножте на всю країну. Скільки грошей було видано за два з половиною роки на хабарі і скільки потенційних батальйонів перетворилося на немічних і безнадійно хворих. У той час, коли солдатів з травмами кінцівок, а то й без частини кінцівки визнають «обмежено придатними» і відправляють назад у бойові частини. Ті, кого спіймали на вулиці з батоном у руках і приволокли до ТЦК, швидко відправили на навчання і ще швидше – на лінію фронту, після перших же обстрілів відступають або й того гірше – тікають у СЗЧ. СЗЧ – це самовільне залишення частини. Знаєте, яку цифру називають наразі бійців, які самовільно покинули частини? До 100 тисяч. Звісно, це не тільки «бусифіковані», це й ті, хто воює довго, хто втомився, хто не витримує психологічно, хто бачить, що його сусіди – здорові дядьки – різко стали хворими й живуть своє цивільне життя, а вони тут, на фронті, гинуть ні за цапову душу. Ні, вони воюють за Україну, за свої міста і містечка, за свої родини – це гріє їм душу. Але відчуття несправедливості, точніше, безпросвітної, безнадійної несправедливості рано чи пізно накриває їх. Можна мобілізувати всю країну, всіх, хто не встигнув дати хабаря, але це не принесе користі за таких розкладів. Як сказав один бойовий комбат: «Дуже важко сидіти в окопі під обстрілами і знати, що ти в будь-яку мить можеш померти… Щоб таке витримати, треба вірити, що ти помираєш за щось дійсно важливе, за країну, яка цього варта…».
Зеленському і всій «зеленій» владі вдалося зробити майже неможливе: за два роки перетворити мотивоване суспільство на збіговисько ухилянтів. Ми вигравали у росіян, перш за все, за рахунок мотивації людей. Тепер у переважної більшості ця мотивація знищена. Натомість, росіяни радо йдуть вбивати українців за гроші.
Можливо, хтось пам’ятає мою статтю «Вікно для путіна», написану весною. Там сказано, що через провалену мобілізацію та інші фактори, що дивним чином зійдуться в часі, ворог матиме «вікно» з серпня по грудень для активного наступу. Що ми й спостерігаємо.
До нових захоплюючих зустрічей. Все для ЗСУ. Четвертий недорейх мусить бути знищений. Вугледар впав. Але місто можна повернути. Але чи можна буде повернути віру в те, що керівництво країни здатне адекватно виконувати свою роботу?