Не змерзнути й жити далі

ПОНЕДІЛОК, 26 СІЧНЯ. Люди з 9-го поверху ходять пішки по хліб і назад. Серед моїх сусідів є набагато старші від мене, та деякі вірять у різні забобони. Наприклад у те, що їхати ліфтом не можна, навіть якщо він якимось дивом запрацює, бо обов’язково застрягне десь між поверхами. Про таке розповідала одна бабця двом трохи молодшим слухачкам під час перепочинку по дорозі наверх. Сходини – велика дорога і водночас клуб, де сусіди зустрічаються, діляться думками, досвідом, бува, розповідають небувальщину. На власні вуха чув, що путін з Трампом – родичі. Свобода думки та слова, чорт забирай! До речі, кияни розповідають вже про подорожі з 16-го поверху туди-сюди. А там й не такі висотки понабудували, бо ж столиця! Моя зустріч з “різдвяною тищею” відкладається. Гроші є, але, як пояснює “Укрпошта” “система не працює”. Кажуть, маю час аж до 28 лютого, аби використати ці кошти на оплату комуналки. Тож не підведи, системо!

ВІВТОРОК, 27 СІЧНЯ. Від учора до сьогоднішнього ранку не вмикається інет, тих двох годин, на які дають світло йому, мабуть, не вистачає, аби прокинутись, почистити зуби, зробити зарядку та взятися до праці. В телефоні чемний комп’ютерний голос доповідає: “Знаємо. Працюємо. Чекайте”. Почуваюсь інвалідом. Пишу ці слова і не знаю, як і коли вони перетворяться на газетну публікацію. Близько 14-ї години щось бабахнуло зовсім поруч. Одна справа – чути про черговий “приліт”, чи читати про таке у новинах, і зовсім інша – “живий звук”. Ефект присутності, неповторні враження.
СЕРЕДА, 28 СІЧНЯ. У під’їзді на стінах поруч із зауваженнями про путіна з’явились культурні гасла. Мешканці чемно просять одне одного не курити й не кидати недопалки. Жіночка, яка раніш прибиралась на сходах по усіх поверхах, мила кабіну ліфта, так вона захворіла і вже не може. Кепсько. Почув розмову між сусідами: “Хай навесні зберемося гуртом та поприбираємось. Як ото на суботнику, тільки для себе”. Божечки, коли ж та весна! Вже казав, що в мене лишилась одна батарея на вю хату, бо дві вийшли з ладу, а я проґавив. Так ось теперечки я зрівнявся температурою з рештою мешканців будинку. Труби опалення такої температури, щоб тільки не схватились льодом. “Спимо у пальтах, а платимо чорті скільки! – вередують люди. – Хай роблять перерахунок!”. Сам панікерів не шаную, але тут згоден на сто відсотків. Війна війною, але брати з людей платню за те, чого вони не отримують – звичайний цинізм.

ЧЕТВЕР, 29 СІЧНЯ. У магазині енергійні дівчата вибирають цукерки. Потім тістечка. Ще печива і халви. Перепитують, чи свіже. Два величезних пакети, всього, мабуть більше 10 кг. «Куди вам стільки? Не важко? – Та нас на “буханці” зустрінуть отут, біля світлофора! А куди повезете? – Не скажемо!». Волонтерки. Не перекупок не схожі аж ніяк.

росіянці просунулись в районі с. Грабовського, це Краснопільська громада. Кілька квадратних кілометрів відкусили, вважайте, півкроку зробили по Сумщині, але ж як неприємно про таке дізнаватись надвечір.

П’ЯТНИЦЯ, 30 СІЧНЯ. Незвичайна тиша. Ані сирен, ані стрілянини навіть увечері. Незвично і від того бентежно, лізуть дурні думки, що щось готується. Графіки відключень діють жорстко, але дисципліновано. Привчаюсь так само жити. Кожні дві години із світлом мають особливе призначення: 1) помити себе, виперти лахи; 2) трошки пошкрябати бритвою пику, аби борода не стирчала, як у п’яного вікінга; 3) щось ще й написати – так і день минає. Почав більше книжок читати й перечитувати. З ліхтариком. З будь-якого лиха може бути користь.

СУБОТА, 31 СІЧНЯ. Непевні чутки про “енергетичне перемир’я”. Не скажу про енергетику, але по людях орки гатять з усієї сили. У Сумах ще нічого, а з Харкова і Києва розповідають страшне.

НЕДІЛЯ, 1 ЛЮТОГО. Попередній щоденник називався “Майже перезимували”, а тут – мінус 20! І завтра, і післязавтра обіцяють холод. Єдине, що можу зробити русні на зло – не змерзнути, вижити й жити далі. Слава Богу, є поруч люди, які здатні й на більше.