Не голосно, але лячно

Щоденник сумчанина

ПОНЕДІЛОК, 4 ЛИПНЯ. Потроху божеволію через борги. Ні, не дуже смертельні суми, але незрозуміло, звідки беруться. Телефон повідомляє: “Заплатіть 14 грн., бо відключимо!” Чого, чому – не знаю, але з переляку заплатив. Інтернет каже: “Шановний абоненте, на вашому рахунку недостатньо коштів”. Розсердився, м’яко кажучи, пішов з’ясовувати. Заспокоїли: “Та то сістєма глючит”. А гроші підуть на наступний місяць. Отакої тобі! Змінився постачальник газу, до поштової скриньки вкинули папірець з телефонними номерами, куди треба зателефонувати. “Глючать” всі! Там якісь бюрократичні реформи, а я маю проблеми.

ВІВТОРОК, 5 ЛИПНЯ. Відпочиваю від побутових негараздів. Понад річкою багато мертвих птахів і котів. Що трапилось, наче пошесть якась?! Стою на березі із гамлетовським запитанням у дусі Подерев’янського: “Купатись чи не купатись?” Здіймаючи хвилі, на спокійну поверхню випірнули дві русалки. Поміж собою тримають аж синє тіло якогось “мужчини”. Кажуть до нього: “Ідіот п’яний”. Ні, мабуть, таки не купатись. Ніч. На Суми від русні вже давно нічого не прилітало, та сирени заважають спати. Не те щоб занадто голосно, але лячно.

СЕРЕДА, 6 ЛИПНЯ. Фіни із шведами втекли у НАТО. росіяни сказали: “не дружественный жест”. Я б сам від таких сусідів теж сховався, але без України незручно якось. В телевізорі одне запитало: “Чи буде Україна наша великою державою?” І ніхто не перепитав: “А навіщо?” Може краще бути такими собі невеличкими, як та ж сама Фінляндія чи Швейцарія? Насправді велика країна та, де люди хочуть оселитися і жити. Дізнався, що в Україні нарешті заборонили КПУ. А хіба туди ще хтось хотів? Всі мої знайомі комуністи вже в кращих світах.

ЧЕТВЕР, 7 ЛИПНЯ. На колишній Пролетарській, нині Ярослава Мудрого сидить мужик з медом. “Почьом?” – питає тітка. “Стопсят баночка! Чиста акація!” – рекламує мужик. “А чого такий темний?” – присікалася тітка. “Бо з добавлєнієм разнотравія”, – не розгубився дядько. Тобто ще краще, ніж акація чиста. Отаке ми і їмо, таким і дихаємо. “З добавлєнієм” по ціні чистого. Біля пам’ятника князю Ярославу нетутешні люди запитали: “Що це за гоблін?” Вони образити не хотіли, просто не впізнали.

П’ЯТНИЦЯ, 8 ЛИПНЯ. Зарплата, ринок. Ціни хижі. Дозволив собі аж два помідори, через що тепер страждаю від докорів сумління. Ще ж за комуналку треба розрахуватись! Та хай почекають, середина літа на дворі.
СУБОТА, 9 ЛИПНЯ. Сьогодні прибираюсь в хаті. Тобто, повністю, щоб жодної зайвої порошинки не лишилось. Ага, зараз! Назбирав два оклунки мотлоху – безнадійно поламані побутові прилади, штани, з яких виріс, книжки, які краще не читати. Скільки непотребу ми тягнем із собою через ціле життя!

НЕДІЛЯ, 10 ЛИПНЯ. Двір наче колодязь, хто що не скаже там, внизу – чую до останньої літери. Матюкаються бомжі, верещать дітлахи, жіночки розповідають одна одній про своє особисте – все знаю. Та ось замість безглуздих вигуків діти там, внизу ,поділилися на дві команди і давай, хто гучніше: “Слава Україні!” – кричать одні. “Героям слава!” – намагається перекричати інша команда. Жодного вихователя чи “піонєрвожатого” поруч, вони самі.
‘