Історія зниклого безвісти з Сумщини

Микола Іванович Цуканов (1917 – 1944?) зник безвісти десь далеко у білоруських лісах у часи Великої Вітчизняної війни…

Він народився в 1917 р. у селі Валіївка (метрика Верхосульської церкви) Лебединського повіту Харківської губернії в сім’ї потомственого цукровика Цуканова Івана Микитовича і Олександри Миронівни. Дитинство і юність Миколки пройшли в селищі Сумсько-Степанівського цукрового заводу, де працював його батько. У сім’ї було троє дітей. Старші Ганнуся та Миколка в дитинстві часто сварилися, та так, що сварки їх доходили до бійок. Мати, орудуючи рушником в руках, рознімала забіяк і журила їх – зараз б’єтеся, а прийде час – ще плакати один за одним будете.

Як у воду дивилася – Ганна, вже доросла, дуже страждала по загиблому братові. У селищі юнак закінчив семирічну школу і для подальшого навчання обрав Сумський машинобудівний технікум. Але вчився в ньому недовго. У голодному 1933 році в Сумському хімічному технікумі цукрової промисловості, де вчилася його сестра Ганна, видавалися продуктові картки, а в машинобудівному їх не було. Микола перевівся в хімічний технікум – потрібно було якось виживати. Іноді в Суми до дітей-студентів приїздила мати – підтримати продуктами, поцікавитися про навчання. Зайшовши одного разу до сина в гуртожиток технікуму, вона застигла на порозі кімнати від картини, що відкрилася перед її очима, – на чотирьох ліжках, складених одне над іншим, на самому верхньому з них, лежав хлопчина. Інші друзі, у тому числі і її син Микола, сиділи внизу з гітарою і наспівували пісню на честь піднятого на такий високий п’єдестал друга:
Как родная меня мать провожала,
Так тут вся моя родня набежала…

Побачивши свою матір з кошиком продуктів, Микола скомандував усім до столу, у тому числі і піднятому до стелі. Виявилось, їх друга призвали на службу до армії і студенти вирішили таким чином відмітити цю подію.

Життя з Миколи било ключем. Він немовби поспішав жити, боячись, що чогось не встигне. Дуже гарно танцював. На танцювальних вечорах у клубі цукрового заводу потанцювати з ним один, другий танець записувалися в чергу навіть заміжні пані (тоді ще мав місце такий запис). І які пані! Дружини інженерно-технічних працівників і службовців заводу. Вже не одна дівчина в селищі зупиняла на юнакові свій млосний погляд, але…

Вдома Микола також був заводієм сміху і веселощів. Він розпочинав з віденського стільця. Обійнявши його руками, як партнера по танцю, він кружляв і кружляв з ним по кімнаті. Потім, перетанцювавши по черзі з усім жіночим колективом сім’ї, Микола підхоплював свою улюблену бабусю – Євдоху Порфирівну і майже носив її, як пушинку, на руках. Але юнак був не лише відмінним танцюристом. Кумир молоді і усіх жителів селища – висока, гарно складена молода людина захоплювалася спортом. Збереглося фото, де він в команді з хлопцями грає у волейбол. А один з цікавих знімків взагалі говорить про його неповторний гумор. Одягнений в довгі сімейні труси, з голим торсом, але при краватці, він однією рукою спирається на парасольку-тростину, а іншою притримує капелюх. На ногах у нього шкарпетки з підтяжками і черевики. Здається, що ось-ось зробить крок до нас зі знімка, але не поспішає – ноги стоять в позиції “хрест – навхрест”. Таким був Микола.

Після закінчення технікуму, продовжуючи працювати на Велико-Жовтневому цукровому заводі, що в сусідньому Білопільському районі, Микола вступив до Московського технологічного інституту на заочне відділення. З контрольними роботами, що надходили з інституту, справлявся швидко. Хоча також швидко отримував їх і назад, з перекресленими червоним чорнилом сторінками. Насвистуючи, розривав незараховану роботу і сідав писати її наново. Працював Микола начальником зміни на виробництві і на Сумско-Степанівському цукровому заводі, часто сперечаючись та обговорюючи удома з батьком різні виробничі моменти. Його найкращий друг Василь Луговий, з яким разом і вчилися, і працювали, завжди був поруч.

Незабаром Микола був вимушений залишити роботу на заводі – його призвали на строкову службу в ряди Червоної Армії. Є фото, де Микола, вже офіцер, тримає в руках планшет і розглядає якусь карту зі своїм товаришем по службі. А далі – радянсько-фінська кампанія. Потім – Велика Вітчизняна…

Рідна Степанівка, як і уся Сумщина, була окупована німецькими військами в жовтні 1941 року. У якийсь час до односельців дійшли чутки, що з Конотопського табору для радянських військовополонених німці віддають полонених своїм рідним. Декому із земляків вдалося дістатися до Конотопа і забрати своїх синів чи братів. Подейкували, що бачили в таборі і Миколу Цуканова. На жаль, забрати Миколу з полону було нікому. Його батьки (а батько був членом партії) евакуювалися зі Степанівки ще влітку 1941…

Де ліг і заснув вічним сном Микола – невідомо

Більше ні батькам, ні сестрам побачити Миколу живим не довелося. Прийшло страшне, офіційне – “…пропав безвісти… “. Залишилися тільки його листи з фронту та листи дівчини – подруги з Білорусії, в яких вона розповідала про Миколу вж як про воїна партизанського загону у білоруських краях, з яким вона підтримувала підпільний зв’язок. Листи були теплі, душевні, в них дівчина, як могла, підтримувала батька і матір Миколи, описуючи їх сина як людину сміливу і гідну своїх батьків. Де ліг і заснув вічним сном Микола – невідомо…

Свого часу листи дівчини-партизанки про Миколу Цуканова були передані в музей, створений при клубі Сумсько-Степанівського цукрового заводу. На жаль, під час пожежі в клубі музей згорів. Згоріли і ці листи.

У 1973 р. в м. Суми був відкритий Меморіал Вічної Слави («Альоша»). Буваючи в цьому місці, я підходжу до монумента і в довгому півколі траурної плити серед безлічі рядів прізвищ воїнів, загиблих при звільненні Сумщини, знаходжу прізвище Цуканов і кладу туди квіти. У мене немає іншого місця. Я кладу квіти своєму дядькові Цуканову Миколі Івановичу, зниклому безвісти далеко звідси, десь у білоруських лісах. Якби він залишився живий, то міг би продовжувати варити цукор на рідному Сумсько-Степанівському заводі, який будували і там же працювали ще до революції його прадід і прабабуся. Він міг би, як і раніше, керувати зміною на виробництві, як і його батько. А може, отримавши вищу освіту, був би призначений головним інженером або директором цукрового заводу. У нього могла б бути сім’я – дружина – колишня партизанка з Білорусії, діти. Багато дітей…
Все це могло бути…

Лідія Журавльова
Панорама №19-2019