Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Геракл слова. Сумське коріння Бориса Антоненко-Давидовича

232

Він ненавидів брехню і лицемірство чиновників та пристосуванців, за це його шалено цькували й звинувачували в усіх смертних гріхах.

Вищу міру покарання свого часу йому замінили на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, за те, що говорив по-українськи, за те, що думав і жив… Ім’я його піддали анафемі з суворою забороною згадувати, а Роменському краєзнавчому музею наказали спалити його книги. Цьогоріч виповнилося 120 років Борису АНТОНЕНКУ-ДАВИДОВИЧУ – лауреату Державної премії ім. Т. Шевченка, публіцисту, критику, мовознавцю, громадському діячеві, духовному лідеру і наставнику шестидесятників.

Роменські корені
Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 р. у передмісті Ромнів – Засуллі у сім’ї робітника-залізничника. Дитячі роки провів у м. Брянську (Росія), де батько працював машиністом на залізниці. Згодом він переїхав із родиною до Охтирки, де тривалий час працював електромонтером і кіномеханіком, аж поки пішов на Першу світову війну, де пропав без вісти наприкінці її.

Навчаючись у Охтирської гімназії, Борис почав писати російською мовою. Українською ж дебютував оповіданням «Останні два», надрукованому 1923 р. у київському журналі «Нова громада». Співробітничав з часописами, часто виступав під псевдонімами Богдан ВІРНИЙ, Петро КОТИК, АНТОНЕНКО Б., Богдан ШЕСТЕРНЯ.

Після закінчення гімназії навчався на природничому відділі фізико-математичного факультету Харківського університету, але невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету. Та через матеріальні нестатки вищої освіти так і не здобув – довелося опановувати науки самотужки. Працювати почав із 18 років санітаром-дезінфектором, учителем. У 1920-1921 рр. завідував Охтирським повітовим відділом наросвіти.

Повість «Смерть» і збірка літературних репортажів «Землею українською» були піддані нищівній критиці. Бориса публічно звинувачували у «неприхованому націоналізмі» та інших тяжких «гріхах». Життя стало нестерпним, і він виїхав до Алма-Ати, де влаштувався працювати редактором у Держкрайвидаві. Та після вбивства Сергія КІРОВА, арешту Миколи ХВИЛЬОВОГО, самогубства Миколи СКРИПНИКА в країні почалися жорстокі репресії та арешти, і вже 2 січня 1935 р. заарештували в Алма-Аті й нашого земляка та під конвоєм відправили до Києва.

Його звинуватили у належності до контрреволюційної організації УВО – Української військової організації, яка нібито прагнула силою зброї повалити радянську владу в Україні, і засудили на десять років виправних робіт у таборах, згодом додали ще кілька років. Насправді причиною репресії була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР.

Утиски за позицію
Звільнившись у 1947 р., Борис жив у Красноярському краї. Згодом повернувся в Україну й працював фельдшером на Вінничині. Та недовго втішався рідною землею: 6 липня 1951 р. був заарештований МДБ УРСР за «антирадянську діяльність» і засланий на поселення знову в Красноярський край під нагляд органів МДБ. Першого вересня 1954 р. цей вирок на фактично довічне заслання було скасовано, а через два роки ухвалою Військової комісії Верховного суду СРСР письменника реабілітували.

Саме Охтирщина, за твердженням краєзнавця Михайла ПОПІЛЬНЮХА, дала письменникові багатющий матеріал для літературних творів. Цей регіон фігурує у повісті «Смерть», оповіданнях «Просвітяни», «Сонячні плями», «Останні два», «Нерозгадана таємниця тов. Бурдуна», в автобіографічному нарисі «Про самого себе», автобіографічній повісті «Удосвіта». Дбаючи про розвиток і збагачення української мови, Борис Антоненко-Давидович, як високоосвічений носій цієї мови, філолог, стиліст, написав книгу-порадницю «Як ми говоримо».

У 1960-70 рр. письменник підтримував тісні зв’язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв’язку з відмовою свідчити на суді над науковцем Валентином МОРОЗОМ, зазнав тиску: його перестали друкувати, обшукали і вилучили папери та друкарську машинку, цькували у пресі.

Помер наш земляк 8 травня 1984 р. Похований на Лісовому кладовищі в Києві.
Вріз. У 1917-20 роках Борис Антоненко-Давидович служив у лавах Запорізького корпусу Армії УНР та Армії Директорії, обіймав посаду коменданта Мелітополя.

Досьє
Борис Антоненко-Давидович (1899-1984) – прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, мовознавець, перекладач, громадський діяч, активний учасник національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. і дисидентського руху опору. Справжнє прізвище – Давидов. Навчався на природничому відділенні Харківського, історико-філологічному факультеті Київського університетів та в Інституті народної освіти (Київ).

Вчителював, завідував відділом культури й мистецтва київської газети «Пролетарська правда», відповідальним секретарем журналу «Глобус», художнім редактором Київської кінофабрики, потім перейшов на літературну роботу як прозаїк, перекладач і стилістичний редактор. Автор понад двох десятків книг. Перекладав з російської і німецької літератури.

Григорій Санич
Панорама №49-2019