Дозволити собі весну

ПОНЕДІЛОК, 27 БЕРЕЗНЯ. В цілому день звичайний і не дуже цікавий. Тупі обстріли прикордонних громад, сирени в місті, знов поранено людину. Неприємно холодно, але є ознаки весни: з’явились проліски і черемша. Може, вони і вчора були, та я помітив тільки зараз. Отже, для мене весна почалася. Весняні квіти – то для натур поетичного складу, а ось зелений салатик – таке, що й помилуватись можна, а потім з’їсти. Подвійна весна.
ВІВТОРОК, 28 БЕРЕЗНЯ. Серед моїх знайомих є “внутрішньо переміщена особа”, тобто ВПО. Чоловік розповів, що виплати від ООН, про які так багато писали і говорили, чомусь загальмували. В офісі УВКБ ООН кажуть, що в Україну гроші надійшли. А переселенці кажуть, що їм – ще ні. І годі кінців шукати в нашому банківському лабіринті. Це я до того, що не все ми ще знаємо про цю війну. Але мілітарні новини є – путло знов вдається до натяків на свої “ядерні можливості”. Було, замовкло, тепер знов – “здоров”. Щось ядерне чи передає, чи переміщує у Білорусь. “Война за мир” триває.
Заїзджав Зеленський. Тепер Охтирка – місто-герой. Але ж ми з вами знаємо, що то не місто, то люди такі. До речі, в Тростянці, Конотопі та й взагалі, “на нашому кутку”, теж не гірші. Та зараз то пусте, після війни мірятимемося.
СЕРЕДА, 29 БЕРЕЗНЯ. Ремонтував кран на кухні. Застосував всі навички колишнього слюсаря і інженера. Все одно трішки тече, зараза. Божечки, як вірно хтось сказав, що людина завжди повинна мати, куди повертатись! Повернусь туди вже завтра.
ЧЕТВЕР, 30 БЕРЕЗНЯ. Повернувся і переміг. Милуюсь новинами: “депутати об’єднались заради підвищення обороноздатності Сумщини”. Аж тепер! А ось їхні виборці, між іншим, гуртувались вже з 24 лютого, і саме з цією метою, хоча формулювали її лаконічніше. Шалено надихнуло вуличне опитування мешканців Сум про те, чи доцільно підвищувати комунальні тарифи. Те саме, що спіймати людину і лагідно запитати: “Жити хочеш?” Вулицю Ковпака так і не перейменували на Сумської тероборони. Тероборона не постраждала, займається справами тероборони. Мешканці вул. Ковпака лишились на своїй вулиці. Проте міськрада розглянула і вирішила нагальну проблему. Сьогодні “Теплого Олексія”, про це нагадали приятелі, бо ж я не завжди і не повсюди Соломон, буваю й Олексієм. Казали, щоб нарешті увімкнув весняне тепло, та я забув, де той дистанційний пульт з потрібною кнопкою.
П’ЯТНИЦЯ, 31 БЕРЕЗНЯ. День Бучі. Річниця. Не хотів коментувати, бо й так все ясно, як день, та ось на вулиці підслухав сімейну розмову мами з маленькою донечкою. «Ма, квіти красиві? Сама бачиш, які красиві! І киця красива? Так, і киця! А дядя красивий?” (Не про мене, про іншого випадкового дядька – С. С.) Тут мама трішки поміркувала, та й відказує, що, мовляв, і дядя красивий, і взагалі всі люди красиві. «Божечки, – сам собі думаю, – воно, начебто, для виховання гарно, але як небезпечно для реального життя». І про Бучу згадав.
СУБОТА, 1 КВІТНЯ. Чомусь не жартується, хоча сьогодні воно доречно. Розважався, переглядаючи суперечки розумних росіянських дядьків щодо майбутнього ерефії – коли і на які шматки вона репне, чи може щось залишиться та що потім з цим робити. “Чекайте, панове, – думаю, – перш, ніж ділитись та розходитись, треба заплатити за “український бенкет”. Бо потім киватимете один на одного. Спочатку відшкодувати все, що можна виміряти на гроші, здати всю зброю, а потім хоч проваліться.
НЕДІЛЯ, 2 КВІТНЯ. У магазині жіночка стоїть до каси з одим-єдиним свіжим огірочком. Поки що купуємо цілі, не порізані на грами. Підрахував дні до пенсії і купив собі аж два. Голос з репродуктора повідомляє про тривогу і пропонує прямувати до бомбосховища – дарма! Ще можемо дозволити собі трохи весни.