Из Сум в зону АТО: волонтеры отвезли продукты и забрали отпускников (фотоотчет от Букина)

Волонтер Андрей БУКИН нынче известен не только своей гуманитарной деятельностью, но и тем, что каждое из путешествий он «фиксирует» в очерках и фото. Вот последние «настроения» из зоны АТО.

З міста виїхали якось швидко, бо на заправці не знайшлося кави, а наступна пристойна кава лише в Климентово. Суха холодна ніч. За вікном сильний мороз і туман. Дуже гарна картинка, коли автомобіль заноситься в білий, як молоко туман, а потім він раптово зникає. І тільки через якийсь проміжок часу ти розумієш, що їдеш під туманом, він просто ще не опустився на землю. Це надзвичайно красива річ і в край небезпечна Смайлик «frown»
В Харківській області туману вже не було, за те з’явилася ожеледиця. Звернувши з Ростовської траси, ми потрапили на суцільний каток. Дорога міжрайонного значення була покрита розкатаним снігом, який минулого дня розтопило сонце. Можна сказати, що ми мчалися на великих санчатах, а не на червоному бусі. Навколо нічні крайовиди степової України, біла від льоду дорога, а на кущах, повз узбіччі диявольськи блищіть іній в світлі фар автомобіля.
За останній тиждень пройшла ротація і всі блокпости були змінені на нових людей. з однієї сторони – це чудово, бо і хлопці відпочивати поїхали, і свіжі сили – ефективніше будуть виконувати свою роботу. А з іншої сторони – тебе ніхто не знає і ставиться як до терориста, який їде з «великої землі».
Блокпост за Старобільском. Стоять міліціонери. Зупиняємося на знаку «Стоп-контроль», людина в формі махає мені рукою. Я тихенько під’їжджаю, опускаю скло і даю свій і Сергія паспорти. Він довго вдивляється в мою бородату фотографію в вишиванці, потім дивиться на мене. Таке враження що я не схожий сам на себе. Потім відходить від авто на метр і суровим голосом каже: «вийдіть з машини, відкрийте ляду».
Я не поспішаючи вийшов, відкрив ляду авто. Бус набитий всякими коробками, а з заду чотири шини на Ниву для наших артилеристів. Він мені: «-Ви хто такі?» Я: «- Волонтери, а Шо?» Міліціонер: «Ви не схожі на волонтерів…». Я з дивуванням: «- А на кого ми схожі?» Він думає, чи підбирає солова (хто його знає), а потім так офіційно з усією відповідальністю в голосі, наче я генерал: «- На військовослужбовців… з Айдару». Я посміхнувся, забрав паспорти і рушили далі. А далі було Щастя, і для цього сержанту це страшний сон – місто Щастя.
Того разу у нас було багато точок в яких ми мали заїхати, але найголовніше, що два сумчанина мали їхати з нами у відпустку на Суми.
Спочатку заскочили до хлопців на рембазу. Відвантажили посилки, розпитали, як справи. Під час нашої розмови почули, як працює арта. Ми ж такі, а це наші чи їхні. А хлопці нам у відповідь: «- А хер його знає. До нас прилітає і ми відправляємо… Хто цього разу не відомо…» Трохи погомоніли і давай збиратися. Хлопці вивели нас і наполегливо попросили бути обережними.
Доїхавши до траси, поодягали свої залізяки і рушили далі. Дійсно було дивним що вибухи чулися там де зазвичай все спокійно.
Траса стала розбитою. Дороги майже не має – яма на ямі, що буде весною, навіть уявити собі не можливо. Півгодини гарного ходу і ми в місті Щастя. На вулицях не має людей. якщо постояти не довго то може здатися, що це мертве місто. Коли-не-коли проскакують військові автомобілі. А на загальному фоні чути постійну стрілянину стрілової зброї. Наше мета була проїхати за межі міста Щастя розвантажитися і забрати людину. Так і сталося, але людини не було, він пішов підписувати відпустку і ми застрягли на передовій на добрих півтори години.
Нас завели в бліндаж напоїли чаєм і почали травити військові «басні». Як зазначив один з солдатів, найкрасивіше що він бачив на війні – це те як літають вогневі «карандаші», так вони називають наші Гради.
Хлопці розповіли, що багато кого з ЛНРівців перекинули під Дебальцево. А зараз проти них кинули колишніх ЗЕКів та чеченців. Чеченками вони називають всіх хто кавказької зовнішності і говорить незрозумілою мовою, або російською з акцентом.
Я сам не бачив і не чув, але з слів солдатів. Я поцікавився: « – А звідки Ви знаєте що там кавказці?» – А ми їх по рації «травимо». Ось наприклад вчора о шостій ранку Гімн України з мобільного ставили. А вони нам у відповідь, «Кельдим-мельдим, віключі!!!».
Десь так вони там і розважаються. В продовж півтори години, з сусіднього окопу не припинялася стрілкові обстріли. Наші стріляють в їхніх, їхні стріляють в наших. Час від часу чуються більш потужні вибухи. І ніяких тобі Мінських домовленостей.
Також дізналися, що цієї ночі коли ми їхали «білою» дорогою в АТО, бойовики обстріляли лікарню в Щасті і сьогодні з відти всіх евакуювали.
Пізніше ми заїхали до Айдарівців, забрали там земляка і дівчину, що пошкодила ногу. На зворотному шляху заскочили до артилеристів, відвантажили посилки. І рушили в сторону дому.
Прийшлося покрутитися в Сватова, бо дівчині потрібно було в військовий госпіталь, який не так просто було знайти.
Дорогою назад говорили з хлопцями про війну, про перспективу, про зовнішню і внутрішню політику. Час від часу кожен з нас заходив за допомогою мобільного Інтернету на ново сні ресурси, щоб почитати про події в Мінську. І ясно одне, доки там люди у дорогих костюмах ділять владу і впливи на певну територію, тут на Сході України хлопці у брудних камуфляжах захищають мирний сон інших людей, що живуть за межами зони АТО.
Цікавий висновок з розмови. Мобілізований хлопець каже: «Мир, будь-якою ціною», доброволець з Айдару: «Все завершиться лише перемогою!». Це дві точки зору бойових солдатів.