Волонтеры из Сум с гуманитарной экспедицией проведали земляков на передовой (фото)

Каждая поездка волонтеров в зону АТО – событие. Правдивый рассказ о том, как меняется та территория от «российского миротворчества». Вот рассказ Андрея БУКИНА о последней поездке.

Життя перетворилася в дорогу. За останніх шість діб, в ліжку спав лише дві ночі. Весь інший час – мій автомобіль. Згадую колись треба було їхати в Феодосію, і я міркував: «це ж хтозна де, як туди їхати…» А зараз півтори тисячі кілометрів на одному подиху, заправки ОККО стали рідними. Ми жартуємо з хлопцями, що після війни сміливо можна в далекобійники Смайлик «wink»
***
Цього разу на війну їхали через столицю. У п’ятницю прощалися з великою людиною Ісою на Київському майдані. Я не міг пропустити прощання з цією людиною. У той час коли переважна більшість українців схвалювала Чеченську війну, я вивчав біографії та історію чеченських польових командирів і слухав Тімура Муцураєва. І тепер ось, людина яка була живою історією віддала життя за таких як я, що наше небо було синім, а степи жовтими… я не міг пропустити таку подію. Спи спокійно герой двох народів.
Нічна дорога на війну була неперевершеною. Рівненька траса з легеньким туманом, майже як в цивілізованих країнах. Під ранок доїхали до Павлограда, там зима переходить у весняний режим. Не дивлячись на мінусову температуру поля стоять без снігу, все чистенько. З теплого салону автомобіля складається враження, що за вікном повноцінна весна і за декілька тижнів все стане зеленим.
У Красноармійську заїхали на заправку. Я кажу Владу: «Прокидайся – це останнє цивілізоване місце, де можна сходити в пристойний сортир та випити непоганої кави». На вулиці було не так весело як з салон, дув сильний степовий вітер і бортовик показував -8. Ми швиденько заправилися, викурили по половині цигарки і позалазили в тепленьке авто. Через неповну годину нас зустрів перший військовий блокпост.
На блокпосту нас нагнав інший великий білий бус. Там були волонтери з Рівного. Три великих, веселих дядьків. Вони підбили нас, почекати інших волонтерів які їдуть десь по заду. З півгодини проторчали там. Поговорили з усіма солдатами, видали цигарок і трішечки медикаментів. Не дочекавшись іншу групу вирішили їхати далі колоною.
Через півкілометра наші нові знайомі почали здавати позиції по швидкості. І ми солідно відірвалися від них по результату.
На самому початку Песок є блокпост «Республіка Міст». Не зупиняючись на відповідних дорожніх знаках, заскочили зразу на блокпост і припарку вали авто на військовій стоянці. Виходимо з автомобіля, а нас зустрічає два солдати. Ми ж такі: «Ми – волонтери….», а нами у відповідь: «ми вас пам’ятаємо!». А потім інший починає розповідати «молодому», про нашу попередню поїздку, коли працювала ворожа арта, а ми ломанулися в саме серце Песок, щоб довести дизельний генератор хлопцями з 93-ї. Кінець їхньої розмови вразив мене: «Я ж казав, що живі вони здорові…». Немає нічого приємнішого а ніж коли ти приїжджаєш на передову, а тебе хлопці знають, а точніше пам’ятають твої вчинки.
Вони нам розповіли про нанішню ситуацію, яку видно з цієї позиції. Розповіли про те, що місто знищено вщен, про те що не лишилося жодного двоповерхового будинку – все зруйновано. На перших блокпостах, ті що межують з ДНРівськими часто бувають рукопашні зіткнення. Розповіли про те що у 93-тій великі втрати 300-ми. Історії про місцевих героїв Смайлик «smile» насправді, всі хто був і зараз лишаються в Песках вже є героями для справжнього українця. Ті хто зараз відстоюють місто-привид – є сторожами з чорним потойбічним світом, яке називають «Руський мир».
Через п’ятнадцять хвилин приїхали наші нові знайомі волонтери. Вийшовши з машини, вони висипали нам водійських компліментів, їхній водій хотів взяти номер телефону нашої автошколи Смайлик «wink»
На блокпост заїхав броньований автобус, з першого сидіння вивалився солдат. Коли ми бачимо солдатів у повній амуніції, ми жартуємо – називаючи їх Counter-Strike, цей був точно таким. Між великим воротом бронежилету та каскою, я впізнав свого земляка. Ще недавно він приїздив в Суми і над ним часто жартували – мов, теж собі війна, стоїш міст під Маріуполем охороняєш. І тут така зустріч. Ми недовго поговорили з Семеном і він рушив у іншому від нашого напрямку.
Цього разу ми їхали до хлопців з батальйону ОУН, там служать наші земляки. Точні координати ми не знали, домовленість була така, що ми приїдемо на «Республіку Міст», а звідти зв’яжемося за допомогою рації. Нажаль у той час працювала якась радіо-херня бойовиків і зв’язку по радейке не було. Натомість хлопці розповіли куди нам їхати. Вони кажуть: «Якщо їхати – то їдьте зараз, бо їхній снайпер зараз відпочиває і ви більш-менш спокійно проскочите».
Пескі – місто-привид, місто-жах. Зруйновані будинки, побиті паркани. На колись асфальтну дорогу натягали стільки бруду, що колишнє шосе, можна сплутати з ґрунтовою дорогою. На перший погляд здається, що це кинуте місто і тут просто фізично не може ніхто жити, просто ніде. Там взагалі не має снігу. Дерева стоять голі, багато з яких покошені снарядами. Дерева підкреслює цей жахливий стан міста. Побита техніка, просто кинута на узбіччях. Ще не так давно вона віддано працювала на оборону країни, а тепер дивиться на навколишні пейзажі вибитими фарами, наводячи жах на таких «туристів» як ми.
Проскочивши найнебезпечнішу ділянку, ми зіткнулися з проблемою, як знайти наших. На пустих вулицях, не вискочиш з машини і не будеш валувати в усе горло, позивні хлопців. І по-вулицях без толку їздить теж мало толку, бо може й прилетіти Смайлик «smile»
Побачили в провулку ціле авто, повернули, заскочили на подвір’я, колись якоїсь заможної людини. На авто написано «Січ». О, хлопці з Січи, точно підкажуть. Повиходили з машини – навколо ні душі. Почали ходити по подвір’ю. Розбита двоповерхова хата, сараї, бруківка – все розхерячено ворожою артою. За декілька хвилин побачили людей. Хлопці почали вилазити з усіх щілин. Я був вражений, майстерністю маскування. Все дуже дружелюбно, ми попитали куди нам їхати. Нам дали радейку, щоб ми зв’язалися з нашими. Я взяв в руки рацію і перший раз в житті почав користуватися тим, що передаю вже вісім місяців. За півхвилини ми точно знали куди нам їхати. ОУНівців трохи проскочили;)
На пустій вулиці йшов бомж. Влад, щось у нього запитав, а він нам у відповідь «Слава Україні!». все говорило про те що це місцевий і ця фраза для нього була неприродною, але це єдиний шанс вижити йому тут. Російськомовний чоловік повідомив нам про те що він тут нічого не знає, бо недавно переїхав з іншого району місто, бо все розбила ворожа артилерія. коли він не знав що говорити, він хутко у все горло казав: «Слава Україні!». Такі тварини, як нам пізніше пояснили часто працюють корректировщиками.
За п’ять хвилин вже були у наших в штабі. Це підвал, де знаходиться керівництво підрозділу. Всі стіни увішані дитячими малюнками. На збитих нарах – спальники, щось на зразок «Ксюши». Столи це багато гамузу і зарядок для різних пристроїв.
Нас зустріли радісно, але повідомили що Муха поїхав в Красноармійськ, а сумчан зараз викличуть по радейке, бо вони зараз несуть службу на точці.
Почали розвантажувати автомобіль. Приємно було коли хлопці відмовлялися від речей які ми привезли. Справжнє відкрите товариство, нічого зайвого крім необхідних потреб.
Було небагато часу походити по вулицям. Внутрішній стан на війні вражає – це спокій, таке враження, що повернувся додому. Здавалося б, навколо війна постійно чути вибухи, дорече дуже близько, автоматні черги просто не замовкають, а тобі спокійно. Коли їдеш на війну, весь як на голках, в місто коли приїздиш так само постійно чекаєш якихось несподіванок, постійно схована небезпека, а там все чітко, все зрозуміло. Може вже доїздився Смайлик «smile»
Прийшли сумчани. Тепла зустріч. Погомоніли про те як тут бойовики себе ведуть. Багато розповідати було непотрібно, без того видно, що вони там витворяють. Розповіли хлопці, що по дорозі якої ми приїхали треба обережно рухатися, бо нещодавно у бойовиків з’явився Утьос і вони частенько пробивають дорогу.
Погомоніли і ми рушили додому.
В Красноармійську зустрілися з головою ЧорКому, який воює в Песках в ОУНі. Він з посмішкою нам розповів багато цікавих історій та поділився нагальними проблемами. Найголовніша, що хлопці з батальйону ОУН, воюють там в Песках, а юридично вони ОПГ. Ось такий парадокс нашої дебільної бюрократичної системи.
Нажаль з об’єктивних причин не попали, ще до одного нашого земляка, який воює в Песках – Романа.
Нас просили передати ВСУшніку бензогенерато, але з ним не було зв’язку. Ми заїхали на Нову пошту і лишили йому посилку там, з вказаними на нього даними. Так я ще ніколи не передавав посилки Новою поштою Смайлик «smile»
Ми сумчани – ми східняки. Переїхавши кордон Харківської області, нас зустріла хурделиця та величезні навали снігу. До міста їхали по суцільному льоду. Цього разу облавтодор спрацював херово, мабуть перехвалив минулого разу.
З приємних речей, бойовий дух наших добровольчих з’єднань на самісінькій передовій зашкалює патріотизмом та оптимізмом. Від них просто сяє жагою перемоги, не дивлячись на те що у місті-привидів вкрай складна ситуація.
З поганих новин, наш автомобіль здався. Враховуючи темпи його роботи, дивно як він так довго пропрацював. З явних проблем – це повністю вся ходовка, зчеплення, розбите лобове скло, рихтування обох бамперів, заміна противотуманок, заміна резинок на всіх дверях, заміна мастила та фільтрів, електрика. На наш склад на колесах потрібні кошти. Друзі, допоможіть полагодити нашу робочу клячу. Завтра буду знати приблизну суму коштів.