З вилами і сокирами

Голодні бунти і повстання селян проти радянської влади на Сумщині на початку 30-х років сколихнули всю Україну

Помиляється той, хто гадає, що в страшні роки голоду та примусової колективізації люди не знаходили в собі сили чинити опір тодішній владі. Деякі дослідники заявляють, що у 20–30-х рр. на багатьох територіях України тривала справжня селянська війна. У ній були і зв’язки з петлюрівською еміграцією, і поставки зброї через кордон (тоді з Галичиною), і план всеукраїнського повстання проти більшовиків.

Кінні загони і «бабячі» бунти

За твердженням дослідників, люди організовувалися, як могли, навіть у кінні загони. Озброювалися вилами, лопатами, сокирами, на околицях повсталих районів виставляли варту. У зведеннях ГПУ відзначалося, що учасники заворушень об’єднуються, посилають гінців до сусідніх сел. У деяких селах навіть служили панахиду по радянській владі…
Наприклад, велика родина КРИВОНОСІВ у с. Собичево поблизу Шостки не пускала у своє село радянську владу до 1932 року! Міліціонерів пропускали в село, але без зброї. І цю оборону більшовики змогли ліквідувати тільки з допомогою… гармат та літаків!

Отаман Пилип ВАЩЕНКО, теж в Шосткинському районі, протримався до 1929 року, а роком раніше на Лебединщині був рогромлений загін Марфенка. Як відзначає директор Державного архіву в Сумськй області Геннадій ІВАНУЩЕНКО, повстанці Ващенка спирались на активну підтримку місцевого населення, було налагоджено постачання продовольством, а діти охоче виконували розвідувальні завдання. Загони самооборони отамана Ващенка у відповідь на терор ГПУ робили напади на радянські установи, заарештовували і вбивали активістів, відбивали награбоване в селян збіжжя, майно, намагалися перешкодити вивезенню національного багатства в Росію. «Але партизани Ващенка були не поодинокими на цьому лісистому терені. Тут діяли також загони БИКОВЦЯ, СТЕГНІЯ, ШУБИ, існували „окремі і незалежні“ Білогривська та Андрошківська республіки, що незважаючи на свою опередковість досягли непоганих успіхів у господарському житті, будівництві шкіл тощо. Це були островці спокою серед більшовицького моря хаосу. До сьогоднішніх днів дійшли відомості про бунти в 30-х рр. в Великописарівському, Тростянецькому районах»,— додає Геннадій Іванущенко.

Були і так звані баб’ячі бунти. Наприкінці 1931–1932 рр. у селян відбирали корів (тоді організовувалися колгоспні молочні ферми), і матері, котрим нічим було годувати немовлят, почали бунтувати. Селяни-чоловіки наперед демонстрацій протесту пускали цих жінок, думаючи, що з ними влада воювати не буде. Є згадки про «баб’ячі» бунти в с.Михайлівці Буринського району.

В книзі «Українська інтелігенція на Соловках» її автор Семен ПІДГАЙНИЙ розповідає про отамана Івана КОЗЛОВА, котрий запам’ятався селянам нинішньої Сумської і Полтавської областей. Зокрема, описується, як його загін захопив ешелон з пшеницею, а потім роздав її місцевим голодним жителям. Після кількатижневих боїв з радянськими військовими зєднаннями, вже будучи заарештованим, Іван Козлов зізнався: «Краще загинути від кулі, ніж від голоду».

Повстання в Жовтоніжках

В грудні 1930-січні 1931 р. Сумським оперативним сектором ГПУ була ліквідована «кулацко-повстанческая контрреволюционная организация», яка діяла на території колишнього Синівського, Липоводолинського і Недригайлівського районів.
За словами директора Державного архіву, виникнення організації відносилось до періоду перебування на нелегальному становищі і розвитку повстанської діяльності відомого по Роменському повстанкому отамана Луки КЛІТКИ, діяльність якого співпала з початком колективізації, коли тисячі селянських господарств опинилися віч-на-віч з більшовицькою машиною.

Поряд з активними діями (розгром Синівської райміліції, низки сільських рад, напади на кооперативи, терористичні акти проти активістів), групи створювали глибоке підпілля для організації масових виступів проти радвлади.
Повстання, яке задумали активісти організації, планувалося розпочати шляхом одночасного нападу на кілька районних центрів з метою як отримання зброї, так і знищення партійно-комсомольського і радянського активу. Після цього до повсталих мали приєднатися загони з найближчих сіл і всією масою рухатися в напрямку на окружний центр, роззброюючи по шляху бойові одиниці ворога і в підсумку злитися з такими ж організаціями інших районів України.

План повстання тримався в суворій таємниці, до того ж не був постійний — до нього час від часу вносилися поправки. Командиром повстанського загону став Федір Якович ЖОВТОНОЖКО.

На яку дату готувався виступ — невідомо. Проте розв`язка наступила дуже швидко. Коли 1 жовтня активісти Зеленківського та Комишанського товариств спільного обробітку землі (приблизно 50 чол.) прибули на місце проводити розкуркулення, то в хаті (до якої залізли по-злодійськи, вийнявши шибку у вікні) застали тільки старого діда, озброєного кілком. Тільки приступили до продажу майна, як населення цього хутора та сусіднього — Мерків — почало сходитись, озброєне ціпами, вилами, кілками. Весь час понад хутором їздив чоловік на коні і скликав людей. Як тільки підводи, навантажені пограбованим майном, рушили в дорогу, почулись вигуки: «Бий красноголових бандитів!» — і юрба селян накинулась на продзагін. З боків, з лісу посипалися на комунарів постріли з наганів та відрізів. Селян, які напали на продзагонівців, було близько 200. Озброєні вони були обрізами, бомбами. В одного з них комуністи помітили 12-зарядний браунінг. Коли активісти стали відстрілюватись, було поранено кілька жителів. Після перестрілки, яка тривала 10 хвилин, активу пощастило втекти, не виконавши поставленого завдання. На допомогу жовтоніжцям вже піднімалося населення сусідніх хуторів — Мерків, звідки їхало 4–5 возів, на яких було по 5 селян, та Дмитрівки.

“Виступ у села Жовтоніжки, яке на сучасних топографічних картах ледь помітне, мав настільки сильний резонанс, що до підпільної організації стали приєднуватись і осередки з сусіднього Штепівського району. Але було вже запізно — 23 жовтня 1930 р. розпочалися арешти. Так, стихійний виступ, що відбувся всупереч усім планам підпільної організації, загубив справу підготовки набагато масштабнішого і скоординованішого повстання.

Близько півроку тривало слідство. З 32 обвинувачуваних чотирьох учасників засудили до 10 років концтаборів, ще чотирьох — до 5 років, трьох — до 8 р., одного — до 7, і ще 10 чоловік, серед яких половина носили прізвище Жовтоножко, одержали по 5 років заслання на Північ.

Морг під відкритим небом

Головним у трагедії1932–1933 рр., як вважають дослідники, стало не стихійне лихо (адже урожай у 1932 р. був навіть кращий, ніж у попередньому),а рішення влади придушити національну самосвідомість українців, їхні претензії на державність, опір українського народу новим порядкам більшовиків, «розкуркуленню» та масовій колективізації. Спочатку це був голод, обумовлений непомірним планом хлібозаготівель. 1932 р. в Україну прибула надзвичайна хлібозаготівельна комісія під керівництвом МОЛОТОВА. Згідно з її вказівками, у селян було відібрано весь хліб. Наприкінці 1932 р. серед селянства розпочалися бунти. Не дивлячись на охорону зерносховищ, у деяких випадках бунтівникам вдавалось дістатись до зерна. Але з часом вкрай знесилені від голоду та хвороб люди уже нічого вдіяти не могли.

Згодом у селян забирали не тільки зерно, м’ясо, сало, картоплю (як було написано у документах), а відповідно до усних інструкцій й все інше, що можна було їсти: буряки, горох, цибулю, сухофрукти, гарбузи і т.д.

Згідно з «Законом про пять колосків» (7 серпня 1932р.) за так зване розкрадання хліба передбачалася смертна кара чи 10 років ув’язнення. Цей «закон» дозволяв розстрілювати дітей, що досягли 12 років. Одразу ж розпочалися тотальні обшуки. Все продовольство з України та Кубані (де 2/3 населення складали українці) було вивезено. Для мільйонів людей залишився лише один шлях порятунку від голоду — йти з рідних місць у пошуках харчів. І саме у цей момент Сталін посилає листа своєму емісарові КАГАНОВИЧУ з вимогою заблокувати в Україні і Кубані різні види транспорту, виходи з сіл, ґрунтові дороги. Сотні тисяч людей щомісяця гинули у страшних муках. А у грудні 1932 р. було запроваджено паспорти лише для жителів міста. Так Україна перетворилася на великий концтабір, а незабаром — на морг під відкритим небом. А в той час, коли гинули люди, влада гноїла хліб у місцях, куди його звозили, вивозила за рубіж зерно (4 млн. т), велику кількість масла, м’яса та інших харчових продуктів.

За роки колективізації з України було примусово вивезено понад 350 тис. селян, зазнали переслідувань та репресій майже 20 млн. українських хліборобів.