Маємо продовжувати життя

ПОНЕДІЛОК, 11 ТРАВНЯ. Довелось спостерігати процес народження панічних чуток. У мене виникла невеличка проблема з банком: збіг термін дії кредитної картки, треба переоформити, попередньо дочекавшись черги. Терпляче сиджу, попереду чимало людей. Раптом сповіщають: електронна система не працює по всій Україні! Орієнтовно – до 12.00. Розійшлися усі, зібрались знову хвилин за 15 перед очікуваним терміном. Новини: система не працюватиме до 14.00! Тепер люди так охоче вже не розбредались, бо треба ж осмислити подію, дати оцінку. Чую таке: “Це російські хакери! Гаплик тепер нашим рахункам!”. Сам з висновками не поспішаю, але ж ви самі розумієте. На цей день ще багато справ, а настрій зіпсовано. Вже ближче до вечора опинився біля іншого відділення того ж самого банку, ще пів години робочого часу, вирішив зайти. Без ніякої черги переоформив картку, про порушення у роботі системи мені сказали, що таке часом трапляється. А паніка народилась вранці та, можливо, досі живе власним життям.

ВІВТОРОК, 12 ТРАВНЯ. Перебуваючи у численних чергах, мимоволі слухаю спілкування людей, інколи сам влажу у розмову, коли дуже вже кортить. Сьогодні слухав обговорення росіянського “режиму тиші”, який, відверто кажучи, так і не починався, а сьогодні закінчився остаточно, з підтвердженнями. Але стомлені люди гомонять про те, що путін вже не так бадьоро виглядає і у заявах своїх зробився скромніший, мабуть, мовляв, почав щось розуміти. І єдина думка на все випадково зібране товариство: “Може ж війна скоро закінчиться!”. І тут встряю я, грішний: “Аби путло хотіло закінчити війну, то зробити це дуже просто – забратися геть з України, потім можна починати перемовини. Наразі такого бажання з боку росіянців не спостерігається, вони, як завжди, “крутять вола”, та й по всьому”. Сказав, що думав. Люди дивились як на ворога. Принаймні – недоброзичливо налаштованого.

СЕРЕДА, 13 ТРАВНЯ. Разом з товаришем допомагали бабусі піднятись на п’ятий поверх. Вона майже не ходить, користується навіть не милицями – ходунками. Ледве не падає. Чи здається, чи так воно і є – таких людей навкруги побільшало. Маю на увазі стареньких, малорухомих. Є і молоді хлопці та чоловіки на протезах, але це інша історія й причина зрозуміла.

ЧЕТВЕР, 14 ТРАВНЯ. Потужна повітряна атака на Україну. Повідомляють, що небувала за масштабом із самого початку війни. По містах працюють рятівники, кількість жертв ще остаточно не підрахували. Суми потопають у квітах, почався “бузковий сезон”, зацвіли мої улюблені каштани. На ринку іноді зупиняюсь подивитись на різноманітні букети у банках і відрах. Мене навіть делікатно відганяли: “Мужчина, чого ото роздивлятись, купляйте вже щось!”. Нарциси, бузок, каштани, дрони, балістика – все це існує паралельно й нероздільно. Коли з-за кордону мене питають: “Як життя?”, відповідаю правду: “Не маю жодної уяви!”.

П’ЯТНИЦЯ, 15 ТРАВНЯ. Замирення закінчилось остаточно. За результатами росіянських атак стало відомо, що загинули діти. Не можу більше писати сьогодні.

СУБОТА, 16 ТРАВНЯ. Масовані атаки вночі. Повідомлення про загиблих. Однак, треба продовжувати життя. Похід на ринок. Ціни очікувано скачуть вгору. Особливо дивує подорожчання всіляких зернових, які колись мене рятували. Дозволив собі першу за сезон редиску – подія, варта того, щоб її відзначити у “Щоденнику”.

НЕДІЛЯ, 17 ТРАВНЯ. Почув, що обмін полоненими, про який, начебто, домовились із путіним – це блеф. Самопочуття кепське. Навіть весна не впливає на настрій. Вибачайте!