Доглядаю Суми

ПОНЕДІЛОК, 25 ЛИСТОПАДА. Вдень в небі над ринком чути реактивний двигун. Не переплутаєш. Дуже неприємно. Базарні люди досвідчені, всі разом пірнули у телефони, переказують один одному: “Балістика летить, тривога по всій Україні”. Не панічно, але якось незатишно. Вибухів цього разу чутно не було. Отримав “пенсіон”, придбав ліхтарик. Не так вже сутужно жити, трохи подорожчали тільки дві категорії споживчих товарів: продовольчі і непродовольчі. На копійки, але кожен.

ВІВТОРОК, 26 ЛИСТОПАДА. День прожив спокійно, а увечері дізнався, що не всім було так. Ракетний удар, десь на СТО росіянці знов вбили людей. Це як хронічна болячка, від якої нічого не допомагає – воно болить, а рухатись, жити треба, хоч там як. Доводиться робити вигляд, що не помічаєш.

СЕРЕДА, 27 ЛИСТОПАДА. Зранку – перший справжній мороз. Може, було і раніше, але вночі, тоді не звертав уваги з-під ковдри. Та ось час робити ревізію зимовим берцям. Вони в мене з минулого століття, з мирного часу, та ще побігають, якщо я не впаду. Прихопив радикуліт. Налякав у ліфті молоду маму з дитиною, бо раптом матюкнувся. Вибачився, але ж соромно.

ЧЕТВЕР, 28 ЛИСТОПАДА. Анонс від росіянців: “Ми вас ядеркою!”. Скаржився, що подорожчали свічки і ліхтарики, чому не подорожчали дозиметри?! Тому, що їх нема чи аби не розгойдувати паніку? Ось і гумор мій зробився не такий, щоб аж чорний, але темненький. Сидячи у Сумах, чую про війну різне і часом протилежне. Літня жінка, читачка телефонує: “Сина забирають, а в нього три операції, він в армії не служив і за мною, хворою, нема кому доглядати!”. Ще один чолов’яга поділився, шо комісію проходять із грижами, одного, казав, бачив із слуховим апаратом. Знайомий, який буває на передовій і якому вірю, твердить, що настрій у бійців бойовий, вони готові захищати свою землю, домівки свої. А з інету лізе ще інше, і таке, що проти розуму і логіки. Лишається тільки віра, але не метафізична, а звичайна впевненість, що санітари впораються нарешті із буйними психами, як вже бувало. Тому цей світ і існує аж дотепер.

П’ЯТНИЦЯ, 29 ЛИСТОПАДА. Слава інету, спілкуюсь із друзями, бо наодинці із тим, що за вікном, можна збожеволіти. Виявляється, в Парижі теж можуть протікати сусіди зверху та до того ж не відчиняти двері. І ЖЕК їхній не докличешся, а вже тиждень, як тече! Бачите, і там все, як у людей! Ще й трамваї там, бува, не ходять, і сміття не вивозять бо, бачте, страйк. З Іспанії кажуть, що дачу під Сумами зайняли військові. “Що, чи жаба давить”, – питаю. Кажуть, що ні, навпаки, добре, на здоров’я, якщо там наші, значить Суми боронять. Так, Сумам відносно пощастило, а що буде з Україною – боюсь замислитись, бо не впливаю на події. Одне знаю, що росіянця з мене не вийде. Пишуть: “Зроби закордонний паспорт, хоч світ побачиш!”. Але хто тоді у наших Сумах їх зустрічатиме по війні? Залишився черговим.

СУБОТА, 30 ЛИСТОПАДА. Бабуся з 9-го поверху тягне до ліфта свій скарб. У мішках якесь ганчір’я, скляні і пластикові пляшки, словом, різні речі, які потрібні у господарстві, а дурні сусіди таке викидають. Ніколи не бачив, щоб вона щось виносила – тільки до хазяйства. Здається, вона і “ядерний апокаліпсис” переживе, ще й хазяйнуватиме.

НЕДІЛЯ, 1 ГРУДНЯ. Зима якась не дуже справжня. Снігу і морозу поки немає, але вже приходив якийсь не дуже тверезий дід, питав, чи потрібна мені ялинка для діточок. “Ну так для онуків”, – наполягав і умовляв. Справжній менеджер, та тут йому не судилося. Всі мої знайомі дітлахи поїхали геть – від Польщі аж до Португалії. Хай зустрінуть Новий Рік не вдома, та хоч спокійно.