Головне – це родина

Ларисі Гришко на момент повномасштабного вторгнення було 19 років. Вона народилася й усе своє життя прожила у м. Миколаїв. Усі плани на майбутнє життя дівчина будувала навколо рідного міста і своєї родини. У 2022 р. Рися, а саме так дівчинку називали люблячі батьки, вже успішно закінчила школу, вступила і навчалася у Миколаївському національному аграрному університеті. Ранок 24 лютого для родини почався як завжди на світанку. Але цього дня батьки збиралися не на роботу, а дівчина не на навчання. Родина мала їхати в інше місто на весілля до родичів. “Якось незвично почався той ранок. Ви ж знаєте, що більшість молоді прокидається з телефоном у руках. А того дня я трішки проспала і не мала часу зазирнути у соцмережі, – пригадує Лариса. – На кухні у мами завжди працює телевізор, саме звідти ми й дізналися, що почалася війна. Сіли й завмерли усі троє. Ми не могли отямитися. І буквально за декілька хвилин почули перші вибухи. Це було дуже страшно”.

Декілька хвилин розгубленості, і родина почала складати план дій. Магазин, аптека, обдзвін рідних і друзів, чи всі живі. Думки про те, аби евакуюватися, у Гришків тоді ще не виникали. Вони ще досить молоді, сил мало вистачити і на себе, і на стареньких родичів, які також проживали у Миколаєві.

29 березня 2022 р. росія здійснила ракетний удар по будівлі Миколаївської ОДА. Чомусь саме ця подія стала точкою неповернення, і саме після цього Гришки стали збиратися в дорогу. Вирішили їхати на Київщину, до родичів, у яких через вторгнення не відбулося весілля. Дорога була нелегка, але власний транспорт – це завжди краще. До того ж тато Лариси – професійний водій і знає автошляхи України досить добре.
Трішки оговтавшись на Київщині, родина почала думати, як і чим заробляти на життя. Батько пішов у ЗСУ. Мама і Лариса якийсь час продовжували волонтерити. А коли Рися повідомила, що хоче спробувати пожити у Сумах, адже саме тут жив хлопець, з яким вони познайомилися ще напередодні війни завдяки університету, батьки не були проти. Але мама не відпустила доньку саму, поїхала з нею.

Я люблю рідний Миколаїв, а у Суми ще тільки почала “закохуватися”. Поки що у нас з містом це взаємно

“У вересні 2022 р. ми вже трішки освоїлися у Сумах, – розповідає Лариса. – З житлом, хоч і не дуже суперовим, нам допоміг мій коханий. Я продовжила навчання, мама шукала роботу. Ми якось відразу відчули себе тут, як вдома. До війни ми з батьками часто подорожували дикунами, так ба мовити. Тому я звикла до спартанських умов життя. А тут є дах над головою, вода, газ, світло. Так, старенький ремонт у квартирі якоїсь далекої приятельки родини мого Іллі, але ж жінка пустила нас у квартиру лише за комунальні витрати, а користуватися дозволила усім, що там було. Гріх жалітися. Я взагалі не розумію тих внутрішньо переміщених, які вічно ниють і тикають на когось пальцем, нібито їм хтось щось винен. Ну це ще можна виправдати у випадку зі старими людьми або ж немічними. А якщо ти ще відносно молодий, то не сиди, шукай, роби будь-що. Головне – рухатися і не жити минулим. Його не повернути. Жити треба тут і зараз”.

Саме так і робить наша героїня. Паралельно з навчанням дівчина закінчила декілька курсів: спочатку манікюр, потім вії і брови, тепер планує навчитися перукарського мистецтва. Каже, що такі навички завжди стануть у пригоді у житті і дадуть змогу заробити на це саме життя.

Наприкінці весни цього року Лариса закінчить навчання в університеті і вже планує своє весілля. Коханий Ілля освідчився дівчині на річницю їхніх “сумських” відносин. Тепер Лариса будує плани навколо іншого рідного міста – Суми. “Я створюю свою власну родину тут і тут ми плануємо жити з майбутнім чоловіком, – каже дівчина. – А батьки планують після повернення тата з війни знову жити у Миколаєві. Так, ми будемо далеченько, але війна показала, що головне – це родина та її підтримка. А місце і відстані не мають значення. Головне, аби усі були живі”.