Час непевності

На минулому тижні мав три презентації своєї нової книжки «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)» – одну в Сумах, і дві – в Харкові. І на кожній, уже десь під кінець розмови, коли між автором і читачами встановлювався певний рівень довіри, хтось обов’язково задавав питання про те, чи все правильно ми робимо останнім часом. Ми – це українці, держава, народ. І чи мусять бути прийняті якісь інші рішення, якось інакше організована та ж мобілізація, та ж інформаційна політика? І, звісно, коли закінчиться війна?
Відповідь щодо прийняття правильних рішень найпростіша: в 2019-му році українці передали всю повноту влади певній групі людей, які не мали досвіду управління державою і виборча програма яких складалася з набору популістських лозунгів та обіцянок. Уся подальша діяльність цих людей, які отримали з рук народу небачену раніше повноту влади, спростовувала їхні ж лозунги та обіцянки, але переважна більшість виборців залишалася задоволена. Військовий стан закріпив перебування цих людей у владі, бо, як відомо, Конституцією вибори під час війни заборонені, і серед людей зараз вкрай непопулярні, тож від цієї ідеї в Офісі Президента поки що відмовилися. А вчинити так, як прем’єр-міністр Ізраїлю Нетаньягу – оголосити і створити після нападу ХАМАСу уряд національної довіри, залучивши опозицію – Офіс Президента не здатен. Ділитися владою і повноваженнями навіть заради розробки і прийняття більш ефективних рішень вони не будуть. Тому народ України перебуває і перебуватиме невизначено довгий час у цій парадигмі прийняття рішень дуже обмеженого кола людей із Офісу президента.
Думаю, що сьогодні саме це і є для України найбільшою проблемою. Бо для того, щоб перемогти у війні, для прийняття рішень необхідно залучати значно більше людей із різних політичних сил, із різним досвідом і різним баченням небезпек.
Але робота по управлінню державою поставлена таким чином, що не уряд приймає рішення, а Офіс президента. Не Верховна Рада продукує закони, вона їх тільки затверджує по факту голосами більшості. Тепер ми бачимо, як через голову Залужного звільняють командуючого силами ССО, призначають нового, і представляє його не безпосередній керівник – той же Залужний, а міністр оборони пан Умєров. Насправді нічого страшного, але цікавий нюанс.
У цих людей із ОП, включаючи керівника Андрія Єрмака, всіляких позаштатних радників із сумнівними біографіями і провокативними висловлюваннями, а також Татарова та інших, немає, згідно Конституції, і десятої частини тих повноважень, якими вони користуються. Відповідно, немає і ніякої фактичної відповідальності перед законом і державою. Про виборців уже й не кажу.
Гарно це чи погано – кожен вирішує собі сам. Можливо, хтось скаже, що це – дуже круті хлопці, які змогли організувати оборону країни, не втекли, тож щось обов’язково придумають.
Хоча особисто мені здається, що допущені кількох серйозних помилок, виправити які буде неймовірно складно. Ці помилки не так помітні і про них говорять хіба вже як про факт, що стався. Наприклад, говорять, що воювати нікому. Що ніхто не хоче йти добровільно до ТЦК. Що союзники пригальмували постачання зброї. Але чому так сталося? Куди поділися натовпи чоловіків біля військкоматів і рішучість союзників?
Таке враження, що і люди, і союзники на тлі вищесказаного втрачають мотивацію.
Хоча, знову ж таки, упевнений, зброя буде. І літаки будуть, і ракети. Але чи принесуть вони ту вирішальну користь на полі бою, на яку розраховуємо?
І людей до ЗСУ наберуть. Наловлять вулицями. Рекрутують. Та питання від цього не зникнуть. Бо не чутно з висот ОП зізнань: так, ми помилились, мобілізація проводиться з великими помилками, ми помилились з інформаційною політикою, ми неправильно розставляємо акценти, ми дезінформуємо власне населення, ми відсуваємо війну від мирної реальності дуже далеко.
Але для цього потрібно поділитися владою.
Бо очевидно, що для прийняття як тактичних, так і стратегічних рішень у нинішніх не вистачає ні знання, ні інтелекту, зате багато гонору та близьких людей на всіляких посадах, які претендують на свої шматки слави і бюджету.
Показово, до речі, що Суми, які, якщо не помиляюсь, були за кількістю відданих голосів за Зеленського та його партію, другі в 2019-му році, отримали, по суті, пряме президентське правління. Сфальшували проти діючого мера справу, відсторонили тимчасово від посади, але, не чекаючи, призначили керуючого міською військовою адміністрацією.
Кажуть, до речі, що пан Дрозденко – дуже гарна людина. Можливо. Особисто не знайомий. Але це немає ніякого значення, гарна людина пан Дрозденко чи погана. Має значення те, що місто позбавили самоврядування. Має значення те, що пан Дрозденко – фігура не самостійна, і жодних рішень без обласної військової адміністрації не приймає і приймати не буде. Бо така його функція, по-перше, а, по-друге, хіба має пан Дрозденко хоча б якийсь досвід управління, роботи в сфері самоврядування? Давайте скажемо чесно – людина він на цій посаді цілком випадкова.
До речі, нарешті відбулася сесія міської ради. Її легітимність викликає певні питання. Але ОВА і Дрозденко з депутатами домовились, потрібні питання проголосували, і то вже прогрес. І таке враження, що залишиться все так у міському господарстві, як і було при Лисенку, тобто аби як, хіба відбудеться перерозподіл бюджетних потоків з урахуванням інтересів тих, хто стоїть за силовим зняттям законно обраного мера і законним призначенням Дрозденка. Тобто хтось крастиме тепер значно більше, а хтось – значно менше. Цинічно? Може бути. Але іншого раціонального пояснення цій історії не бачу.
Корупція погубить цю країну. Корупція в тилу, і корупція на фронті. Оце – цинічно по-справжньому.
І лише неймовірні мужність і жертовність тих, хто б’ється і віддає свої життя на передовій, нас рятують.
Четвертий рейх мусить бути зруйнований. Слава ЗСУ. Допомагаємо фронту, чим можемо. Підтримуємо наших захисників.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.