Між страхом і сміхом

Спочатку пішли ті, хто дуже хотів, і байдуже, могли вони чи ні. Але брали лише тих, хто міг. Тим, хто не міг, але відчував, що мусить, казали: «Почекайте, куди там вам із вашим здоров’ям?». Але ті, хто хотіли – хотіли дуже, і тому вони однак йшли.
Потім покликали тих, хто міг і казав: «Якщо треба, то – треба! Бо мусимо!».
Потім ті, хто дуже хотів, закінчилися. І в тилу, і особливо на фронті. Та й було їх, як виявилося згодом, у відсотках не так і багато. Просто на початку їх сміливість і завзятість сяяли так яскраво, що, видавалось, їх – мільйони, і вистачить до кінця війни. Але, як було сказано, вони досить скоро закінчилися.
Тому покликали тих, хто не дуже хоче, але може і мусить. І вони теж пішли. Бо відчували, що мусять.
А потім покликали тих, хто не хоче, але може, і тих, хто дуже не хоче, але може. Останніх не докликались. І, як згодом з’ясувалось, їх виявилося нічим не менше, ніж тих, хто дуже хотів. Ті, хто не хотів і дуже не хотів, мали солідні аргументи: гроші, довідки, новенькі студентські квитки. Тому весь цей час кликали, звали і хапали тих, хто не міг, або міг ледь-ледь. Бо хтось мав заповнювати порожнечу, що утворилася у зв’язку з нестачею тих, хто хоче і може, хоче і мусить, бо так треба, не дуже хоче, але може і так треба, і особливо, тих, хто може, але дуже не хоче і тому вважає, що не мусить.
Тож, у зв’язку з тим, що ті, хто міг, але не хотів і дуже не хотів, мали солідні аргументи, а йти комусь потрібно, то замість них покликали тих, хто не міг, але мусив. І тоді не захотіли навіть ті, хто хотів і чекав, поки їх покличуть. Бо вони побачили, що ті, хто може і мусить, не йдуть, бо мають солідні аргументи, а ті, хто не може і таких аргументів не мають, натомість мають сумління, йдуть і гинуть.
Можливо, це сказано занадто метафорично і заплутано, згоден. І про мобілізацію потрібно говорити сухими зрозумілими реченнями і фактами. Теж згоден. Але ми не знаємо кількості мобілізованих, не знаємо структуру мобілізації (вік, професії і т.п.), не знаємо, скільки грошей заплачено за липові довідки ВЛК та студентські квитки (за деякими оцінками, так званий «ринок військкоматів» за поточний період оцінений в 3 млрд доларів США. Якось багато, чи ні?) Ми не знаємо статистики загиблих, поранених, зниклих без вісті, полонених. Тому, за великим рахунком, ми можемо говорити тільки про те, що бачимо на власні очі, про що почуємо, прочитаємо і можемо довіряти. Тобто, ми можемо більше говорити власними емоціями, ніж давати серйозну оцінку тому, що відбувається. Єдиний факт, від якого ми можемо відштовхуватися – з набором мобілізованих до ЗСУ є проблема. І ця проблема виникла значно раніше, ніж передбачалося статистикою кількості чоловічого населення країни.
Чому так сталося? І що з цим робити?
Напевне, першим це питання потрібно задати… ні, не Володимиру Зеленському. Петру Порошенку. Бо саме Петро Порошенко був президентом України і Головнокомандуючим із 2015 по 2019 рр. І саме Петро Порошенко ставив світлину свого обличчя напроти пики путіна, однозначно натякаючи, що велика війна – близько. Так чому ж тоді з 2014 р. не було зроблено ефективних кроків по формуванню мобілізаційної бази? Чому була провалена робота військкоматів? Чому не була сформована належним чином Територіальна оборона? За ці роки не тільки можна, а вкрай потрібно було ефективно реалізувати всі ці напрямки. Якщо Петро Олексійович дійсно серйозно вважав, що велике російське вторгнення невідворотне. Але, очевидно, на той момент він був переконаний, що цього не відбудеться, і лише використовував путіна як лякалку для виборця. У підсумку ні виборця не залякав, ні вибори не виграв, ні не залишив по собі міцної бази.
Хоча публіку нашу хіба залякаєш? У жодному разі. Бо нашій публіці хіба посміятися. Тож між бутафорським (бо ті, хто лякав, самі не вірили) страхом і жлобським сміхом публіка вибрала те, що їй ближче.
Звісно, що всі перелічені заходи слід було розпочинати ще навесні 2021-го, як тільки перші 300 російських тисяч почали баражувати вздовж кордонів. Але ми всі добре пам’ятаємо, яку тоді політику проводив Офіс Президента. Розведення, розмінування, розбазарювання. Шашлики у травні, коротше. До речі, навіть тоді можна було встигнути, якщо захотіти, в грудні-січні 2021-22 рр. Але ж ми пам’ятаємо.
А далі сталося те, про що так емоційно і сумбурно написано в перших абзацах. Залишилося додати хіба деталі: президент відправляє воєнкомів на передок, із передка забирають бойових офіцерів у ТЦК, наказує перевірити всі висновки ВЛК. Тобто уявляєте, що потрібно зробити: сотні тисяч медичних справ перегортати, викликати повторно сотні тисяч людей не медичну комісію. І чим, як ви думаєте, закінчиться ця перевірка? Я думаю, тим, що той, хто дуже не хоче, позбудеться ще десяти тисяч доларів, а той, хто не може, виявиться, що не так уже й не може, бо не має десяти тисяч доларів. І тому може і піде воювати. А що такого? Зараз, говорять, люди з протезами воюють – і нічого. росіяни он забирають багатодітних батьків – і нічого.
До речі, про кацапів. Дивіться, як цікаво виходить. Демократична країна Україна закриває кордони і не випускає військовозобов’язаних чоловіків, які не мають відтермінування, за кордон. Автократична росія натомість відкриває кордони і випускає всіх, хто проти війни і не хоче воювати. Зрозуміло, у них людей у рази більше, виїде мільйон-два – не біда, школярі воювати підуть. Але наразі там узагалі немає проблем із бажаючими піти на війну. Бо – гроші. Гроші чималі і уряд виплачує їх справно. Плюс інші різні плюшки, плюс масова пропаганда і правильний рекрутинг. Так-так, саме для росії і для росіян вони обрали правильні точки, на які потрібно тиснути: патріотизм плюс гроші. А ще: померти за росію почесно, та й смерті взагалі немає (кіріл). І люди з бідних регіонів натовпом валять убивати українців, бо іншого щастя заробити вони, можливо, не матимуть. Мені важко аргументувати їх мотивацію, бо, з точки зору українця, це не аргументи, а чортівня і дикість, проте, практика показує, що саме чортівня і дикість надає кацапам наснаги.
Натомість, на превеликий жаль, український уряд (читай, Офіс Президента) проводить політику «Єдиного марафону». Тобто, вкрай неефективну політику запудрювання пересічному обивателю мозку. Але про це ми поговоримо наступного тижня. Як і про те, коли і з якими варіативними фіналами може закінчитися війна на цій стадії.
Будьте пильними. До нових зустрічей. Віримо в Україну, допомагаємо ЗСУ.