Отаке життя!
ПОНЕДІЛОК, 20 БЕРЕЗНЯ. Забув, коли прокидався під пташине цвірінькання та життєрадісний галас бомжів, які знайшли щось цікаве на смітнику під вікном. Тепер ранок починається з сирени, або сам організм нагадує, що досі живий, ще й так-сяк функціонує, бо десь щось болить, або тягне чи круте. Перші новини виглядають непогано: вночі по Сумщині безпорадно стріляли, але, здається, нікуди, а головне – ні в кого, не влучили. До того ж на балконі залишилась упаковка кефіру і навіть вареники з сиром. Балкон від учора працює в режимі “весна-літо”, тобто розгерметизований, фрамуги розкриті — заходь, хто хочеш, бери, що подобається. Зранку залітали голуби, спаплюжили щойно випрану куртку. Вареники не знайшли. Птиці з зайвою вагою, чого не можна сказати про розум і совість.
ВІВТОРОК, 21 БЕРЕЗНЯ. У зв’язку з ускладненим фінансовим станом на ринку вдаю з себе вередливого аристократа – купую всього потроху, але прискіпливо вибираю, де кращеньке. Тітка з пучечками кропу, петрушки та зеленої цибулі образилась на мою зверхність і неувагу: “А чого ви хочете? Меду чи шоколаду? Так в мене немає!” Меду, до речі, хотілося, але я не мрійник. Один чоловік, зважуючи мені аж дві цибулини, навчив про хиткість людських уявлень про солідність та добробут: “Колись звертали увагу на те, який у тебе мобільник, на чому приїхав, як одягнений. Тепер це все пусте! У поважному товаристві якщо дихнув цибулею з часником – всім ясно, що крутий, можеш собі таку “віп-дієту” дозволити”.
СЕРЕДА, 22 БЕРЕЗНЯ. Дрібноту життя осягаю, коли відриваю сідниці від дивану і йду подорожувати вулицями та спілкуватись з земляками. А от про речі глобальні, доленосні, дізнаюсь тільки сидячи вдома біля компа. Товариш Сі приїхав і поїхав, та ще й не до нас – здавалося б, що мені до того? Але прилетів він до москви, а повертався до Пекіну вже з північної провінції Китаю. Я так це бачу, може й помиляюсь. Цікаво, чи буде Китай завзято воювати за Донбас і Крим? Може для них зараз є актуальнішим не посваритись із японцями за Сахалін? Політолог з мене такий собі, але внутрішній голос – це не обов’язково шизофренія, буває, що подає репліки інтуїція. Поручкався товариш СІ з “гаспадіном пу”, та й , як то кажуть, зашкваривсь на увесь світ. Але не буде нашим сусідам жодної китайської ракети, навіть заіржавілого “калаша” не дадуть, бо китайці розумні. Дві імперії поздоровкались, та одній – кілька тисячоліть, а друга ще порівняно молоденька. Та обидва народи звикли до імператорів, тобто коритися. Сама назва “республіка” в найменуванні держав скидається на клоунський жарт. А політика – то що ж. Товаришу Сі треба визначитись значним гравцем, що й здійснилося, а “гаспадін пу” теж чогось хотів, та навряд чи матиме. Інакше про що балакали обидва лідери аж чотири години?
ЧЕТВЕР, 23 БЕРЕЗНЯ. В Парижі заколот – всі повстали проти збільшення пенсійного віку. Про це не тільки новини з офіційних джерел, ще й фотки від друзів, які зараз там. Та ще й захоплення: “Які молодці, як згуртовано відстоюють права!”. Так, охочі та завзяті вони до протестів, якщо нічого за ці протести не буде. Одписав у Париж: “А “Беркута” з кийками там нема? Водометів? Снайперів московських? “На підвал” не трамбують?” Відповідають, що, мовляв, ні, нічого такого, все цивілізовано, по-європейськи. “Ну то хай протестують, – пишу, – українці зі свого боку прикриють”.
П’ ЯТНИЦЯ, 24 БЕРЕЗНЯ. Йду містом. Попереду якась дівчинка гучно матюкаєтся у телефон. Воно використовує тільки 3-4 слова, але складається враження, шо там, на протилежнім кінці зв’язку, її розуміють. І про те, як її щойно образили у магазині, і про якогось Вадіка, який “такая сволочь”. Мимоволі пригадав одного з російських класиків: ” Рускій язик чрезвичайно глубок и богат для вираженія простих, єстественних понятій”.
СУБОТА, 25 БЕРЕЗНЯ. Досипали трішки до пенсії. Держава дбає про стареньких. Чув розмову двох сусідок про те, “яке нужденне життя тепер зробилось”. Одна, точно знаю, виробляє самогон у промислових масштабах і гуртує біля квартири споживачів. У другої – “син у Хвінляндії”. Отаке життя. Немає води. Ніякої – ні холодної, ні гарячої. Через дві години пішла іржава. Вони думали, що я зіпсую замочений светр – аж ні! Бо він іржавого кольору, нічого не помітно.
НЕДІЛЯ. 26 БЕРЕЗНЯ. Підсумки не надихають. Сусіди продовжують обстріли, повбивали наших людей – які до чорта репарації це відшкодують?! Бачив банер: «Ми з тобою, Азербайджан!”. Це щось про Карабах чи Арцах, як кажуть вірмени. Подумав, що може краще туди не лізти, хай люди самі розберуться.
Відвідав базар. Про ціни не кажу, бо це зайве. Але зацінив місце на підході з мого будинку — там була географічно визначна калюжа, а тепер виникла торгівельна вуличка. Одяг, взуття, господарчі товари, та все таке. Та людей, тобто покупців, нема. Познайомився з росіянкою, літньою жіночкою “із Лєнінграда” – саме так вона казала. А ще додала: ” Мнє за росію стидно”. Отакі совісні люди бувають. З Франції пишуть, що протести трохи вщухли, завали сміття на вулицях Парижу розгрібаються. Друзі з Іспанії запитують: “Чи можна вже повертатись? Ти ж, мовляв, там живеш, все бачиш зблизька”. Відповідаю, що з Сум можна було і не тікати, але хто тоді що знав! Розбіглися земляки світом і “переживають”. Розказую, що світло вже не гасне, Суми насправді ретельно не бомбили і взагалі життя тут існує, навіть розвивається і ускладнюється.