Герои Сумщины: Ирина Крайнова (фото)

История женщины, которая пошла служить в армию, рассказанная Главком в статье «Материнська війна»
Двадцять років тому вона пішла служити в армію, аби прогодувати власного сина. Рік тому вона поїхала на війну для того, аби не загинув чужий.
Пухкі хлоп’ячі ніжки невпевнено ступали по підлозі, міряючи першими дрібними кроками кімнату. Ірина дивилася на це, затамувавши подих, і відчувала, як гаряча сльоза повільно скочується по щоці і застрягає десь у кутиках губ. Її синові Олександру – рік і чотири місяці, вона ще не відірвала його від грудей, а він – така бажана і випещена дитина – саме цієї миті віддаляється від неї. Серце тріпотіло всередині, як пташка в ненависній клітці. Ось- ось вирветься назовні, скривавлене. І чим швидше воно тремтіло, тим солоніші сльози радості рясним дощем розливалися по її розпашілому обличчі.
Крок за кроком
Коли Сашкові виповнилося п’ ять, під очима Ірини зморшками викарбувалося горе – від інфаркту помер його батько. Микола – чоловік, який для неї в усьому був першим – в коханні, в радості і горі, пішов швидко і несподівано, лишивши їх з сином удвох у вирі голодних дев’яностих.
«Тепер, коли у нас є син, навіть якщо ми не будемо разом, ти ніколи не забудеш мене. Бо він наш – поєднання тебе і мене», – говорив Микола за кілька років до смерті, не знаючи, як його прості, але такі щирі слова, стануть пророчими, і навіть зараз, через два десятиліття гострим лезом краятимуть її змучене серце.
Коли син пішов до школи, Ірина знайшла оголошення про набір жінок – телеграфісток у загін прикордонної служби. Там не обіцяли великих статків, проте можна було розраховувати на стабільну зарплатню і пайку їжі. Швачкою в будинку культури, куди Ірина подалася після смерті чоловіка, вона б стільки не заробила.
«Хату в селі довелося лишити, – згадує Ірина. – Переїхали до міста – спочатку до Білопілля, потім – до Сум. Арендували дешеві квартири на околицях. Переїздили чотирнадцять разів. Сашка могла б лишити на матір. Але вирішила бути з ним разом»
Коли він зібрався до технікуму в інше місто – Ірина злякалася, не пустила.
Він не пручався, не покинув її – і пішов вчитися на муляра вдома, у Сумах.
Як наблизився час служити в армії – Олександр подався туди сам, не чекаючи повістку.
Приїхавши додому, почав працювати у мобільній групі затримання на кордоні. Згодом закохався, одружився.

За кілька днів після весілля Олександра забрали на війну. Йому було двадцять два. Він вимірював життя впевненими і сміливими кроками, як матір і мріяла тоді, коли син вперше ступив на підлогу пухкими ніжками.
Тоді вона кинулася за ним миттєво.
Нічого не змінилося і зараз. Серце – скривавлена пташка, так само тріпотіло від страху і хвилювання. Лише мить розтяглася майже на рік. Олександр поїхав на війну у березні 2014, у лютому 2015 матір служила вже поруч з ним.
«Не могла лишитися»
На розмитому чорно- білому відеозапису не чутно розпачливих слів. Не вловити на ньому і звуки вибухів. Я бачу лише, як один за одним з нетрів вириваються догори фонтани землі і стверділого брудного снігу. Піднявшись, вони зникали у хмарах диму, і тієї ж миті падали у глибокі вирви, що утворилися там, де щойно впав снаряд.
У димовій завісі ледь помічаю худу постать. Жінка чи чоловік – не розібрати. Чи кричить вона, чи плаче, чи втратила мову від страху – теж не помітно. Постать кидається з одного боку в інший, потім падає на землю, зливаючись з нею.
– Це наш ракетний обстріл, – вимикає відеозапис на телефоні старший прапорщик Державної прикордонної служби України Ірина Крайнова. – Краматорськ. 10 лютого 2015 року. Запис з камери відеоспостереження нашого підрозділу.
Того дня у місті загинули 17 людей. Вісім з них – військові, інші – мирні мешканці Краматорська. Вочевидь, ціллю бойовиків був військовий аеродром, проте снаряди влучили і по житловим кварталам. На безслівному відео, що показала мені Ірина, зафільмовано момент поранення одного з військових. Її син Олександр теж чергував того дня. На щастя, вцілів.
Коли почався обстріл, вона, впавши на підлогу, відчувала як по спині розсипалося скло з розбитих шибок, як тіло вкривалося шматками стін і стелі. Повзла швидко, мовчки. Згинаючи ноги, витираючи тілом бруд з підлоги. Як вчили роками. Як має робити військовий. Бо що з того, що вона жінка? Тут вона на службі. Тут вона така як всі.
І лише одна невійськова думка без упину стугоніла у голові. Де син? Чи Цілий?
Материнські почуття проривалися назовні, змушували серце тріпотіти як тоді, коли Сашкові було рік і чотири місяці. Зазвичай тут, на війні, вона тримала це тріпотіння глибоко всередині.
– Син називає мене мамою лише після роботи чи виконання завдання, коли ми удвох, коли маємо час поговорити про буденне, чи подивитися разом фільм, – говорить Ірина. – Увесь інший час я для нього – Ірина Вікторівна чи просто Іра. Я не дзвоню йому, коли він на зачистках чи інших завданнях. Тримаю все в собі. Не сплю. А коли вже не сила, іду до чергового і прошу набрати когось із групи, де служить син, аби дізнатися чи все добре.
– А він? – питаю. – Розказує про наболіле?
– Ох, – зітхає Ірина, складаючи губи у нитку посмішки. – Коли після обстрілу, ми говорили з ним про те, що сталося, Саша зізнався, що у ту мить теж думав тільки про одне – «ну де ж це я й досі повзаю?!». – Ось саме так і сказав.
Ірина Крайнова – темноволоса усміхнена жінка з втомленими очима сидить біля мене у галасливому кафе в центрі Сум, схвильовано ковтаючи гарячу каву. Вона вишукано тримає чашку тонкими пальцями. Силкуюся уявити в цих руках зброю. Але мозок не підбирає нічого важчого за пістолет.
Погляд Ірини – ще один руйнівник моїх стереотипів про військових. Він мав би бути суворим, жорстким, вимогливим. Може там, на фронті, за сотні кілометрів звідси, вона так і дивиться на своїх підлеглих. Але тут, вдома, жінка лагідними, повними любові очима, слідкує за рухами невістки Альони. Спостерігає як дівчина приносить солодощі, як торкається чашки, як поправляє темне розкішне волосся. Так дивляться лише на рідних дітей – бажаних і любих. Альона, ніби відчуваючи те тепло, встає з-за столу, мовчки підходить до Ірини, кладе руки на плечі і притуляється до її голови обличчям. Обидві жінки на кілька миттєвостей застигають у гучних звуках навколишнього міста.
Ірина приїхала додому лише на кілька днів. В зоні АТО, у прикордонному оперативно- військовому підрозділі «Краматорськ», вона служить майже рік.
На відміну від сина, вона не їздить на бойові завдання. Утім, займається не менш важливою справою – веденням секретних документів, складанням прикордонних мап. Її побут не надто відрізняється від життя інших військових – суворий розпорядок дня, заборона виходити з казарми на відстань далі ніж до найближчого продуктового магазину (бо там можуть підстрелити снайпери), постійні тренування зі зброєю в руках і повна бойова готовність.
– Коли їхала туди, взагалі розраховувала на життя у бліндажі, – говорить Ірина. – Але командир знайшов для нашого підрозділу приміщення, а за кілька місяців у нас навіть було опалення і душ. А у мене нехай і невелика, але своя кімната.
– Але ж ви могли туди взагалі не їхати? – запитую.
– Не могла, – твердо відрізає вона.
– Через сина?
– Через синів, – зблискують її очі. – Чужих. Мій цілий. Мій отримав навички у навчальній частині, загартувався у боях в прикордонні. А я бачила тих, кому лише двадцять, а у них не було руки чи ноги. Я з весни по осінь минулого року дивилася на це і не знаходила собі місця. Їх призивали, молодих, необстріляних і забирали сюди, на війну. А я, та, що мала досвід і та, що прожила життя, лишалася вдома. Я більше так не могла.
Спільна війна
Дві доби терористи обстрілювали будівлю Луганського прикордонного загону. Її стіни стали схожими на сито. Звідти винесли вісім поранених. Загинули службові собаки. Події 2-3 червня 2014 року – історія цієї війни, що припорошилася кров’ю і окопним пилом з сотень інших трагічних сторінок.
Прикордонники, обороняючись, вмикали на всю гучність гімн України, піднімаючи бойовий дух. Чому не втримали свою територію? Чому вчасно так і не прийшла обіцяна підтримка з неба? Питання, на які і досі немає відповіді.
Але ця подія закарбувалася душах їх колег, змусила багатьох, хто був далеко звідти, але знав деталі, по-іншому подивитися на своє життя и призначення у ньому. Ірина – саме з таких.
Вона добре знала луганських колег, бувала у них у відрядженнях, зустрічалася на спільних нарадах у Києві.

– Розумієш, все, що було у них, лишилося там, у Луганську?! – тремтить Ірина. – Моїм колегам – дівчатам після обстрілу дозволили зайти у квартири і взяти лише найнеобхідніше. Але що ти візьмеш звідти, де все твоє життя, де важлива кожна дрібниця? Вони посвідчення ховали у білизні, аби проїхати блок- пости і так опинялися у Старобільську. Фактично починали життя заново. Бо дороги нзад вже не було.
Слухаючи сповіді колег, Ірина поступово переконувала себе, що теж може бути корисною у цій війні. Що повинна. Що у неї ж не безвихідь на відміну від інших колег.
Не дивлячись на те, що син з березня 2014 року служив в АТО, війни не було і в її квартирі, де Ірина лишилася удвох з невісткою. Олександр не обговорював з жінками своїх труднощів і переживань. А вони, слухаючи новини з фронту, щоразу відчували гіркий присмак, проте змінити нічого не могли.
– Він став жорсткішим, – говорить про сина Ірина. – Прямим. Просив не ставити йому дурних питань.
– Це яких?
– Та будь- яких! – вигукує. – Питання «як ти?» вже напружувало його. Бо як може бути на війні? Хіба добре?
Їх розмови звелися до «живий – здоровий». Двох слів, від яких гіркота відступала, даючи дорогу теплій хвилі ніжності.
– Ти мало натерпілася в житті? Мало бачила? Нащо воно тобі? – говорив Олександр матері під час коротких розмов телефоном. Зрештою, його товариші по службі – поранені чи контужені – часто були відвертіші з Іриною, ніж рідний син.
Якби не роки служби, що загартували, вона б зламалася. Плакала б, тремтіла, не спала і в душі б краяла себе за те, що не завадила синові поїхати на війну. Інша б на її місці не вагалася. Знайшла б через колег телефон потрібного керівника, розплакалася б, попросила зрозуміти і вберегти дитину. І хто б її за це засудив? Ніхто, окрім власної совісті і сина, якого вона виховала таким як і сама – принциповим, справедливим, відповідальним.
– Про такі дзвінки не могло бути й мови, – зізнається Ірина. – Хоча я знала, кого попросити. Але син теж розумів: якщо хоча натякне– я відмовлю. Та й не просив би він. Бо знав – так треба. Що все робить правильно.
З цими словами в її очах раптом зблискує рішучість.
Певно, саме так вона дивилася на сина, коли лишала його, ще малого вдома самого вночі, бо заступала на добові чергування в прикордонному загоні. З такою ж нежіночою рішучістю вчила його готувати собі обіди, складати речі, не пити, не курити, займатися спортом.
– Ви – сувора мама? – запитую Ірину і бачу, як знову зблискують її очі.
– В куток ставила, – зізнається. – Змалечку вчила його, що він – чоловік. Але потім після кутка жаліла і обіймала.
Ірині так часто доводилося міняти ролі – матері, батька, друга , що зрештою, вона й сама зараз не знає, кого в ній більше. І яка саме з іпостасей підштовхнула її прийняти рік тому доленосне рішення поїхати з мирних Сум у буремний Краматорськ.
Синові про переїзд вона сказала лише у переддень – не хотіла хвилювати його під час такої очікуваної відпустки. Чекала від нього у відповідь слів гніву. Але Олександр змовчав. Бо знав – марно. Що матір свого рішення не змінить. За кілька місяців, провоювавши на передовій, Олександр перевівся у Краматорськ. Так легше їм обом – впертим і принциповим. Тепер вони воюють поруч. Тепер під час кожного його виїзду і чергування серце матері тріпочеться ще сильніше, ніж колись.
– Те, що місто зараз не обстрілюють, не означає, що там абсолютно спокійно, що там не готують засаду, що там не ховаются снайпери, направлені місцевими сепаратистами, – говорить Ірина про сьогоднішні реалії Краматорська. – Мій син їздить на зачистки. І ніколи не знає, в якому полі чи підвалі чекає на нього його війна.
Якби вона знала, коли саме син знову зустріне свою війну, Ірина хотіла , щоб здійснилося єдине бажання – як і колись піти слідом і розділити її з ним.