Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Загадка постмодернізму

264

Таємничий Юрій Андрухович

Уляна Дрючкова

В жовтні Суми відвідав один із найяскравіших представників сучасної української літератури — Юрій АНДРУХОВИЧ. Він разом з письменниками Любком ДЕРЕШЕМ та Сергієм ЖАДАНОМ в рамках проекту «Лівий берег» дали в нашому місті прес-конференцію, автограф-сесію та провели літературний вечір в актовому залі УАБС.

Письменники представили на розсуд читачів спільну книгу «Трициліндровий двигун любові». Окрім цієї роботи сумська аудиторія могла більше дізнатися про найновішу книгу-автобіографію Юрія Андруховича «Таємниця»

Біографія


1960 р. — народився в Івано-Франківську.
Червень 1982 р. — закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові.
1982 р. — одружився, народилася донька Софія.
Травень 1983 р. — листопад 1984 р. — служба в армії.
Березень 1986 р. — народився син Тарас.
1989 р. — публікація першого циклу оповідань «Зліва, де серце» в журналі «Прапор».
1991 р. — закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві.
1996 р. — захист кандидатської дисертації «Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму».
Весна 2007 р. — вихід автобіографічної книги «Таємниця».

Таїна творчості

[q]r: Юрію, скажіть, що Вас спонукало почати писати? [/q]
Ю.А.: Думаю, що природа письменницького вибору лежить в мавпуванні, хотів когось наслідувати. Спонукало ще бажання самореалізуватися і подобатись прекрасній половині людства.

[q]r: Чому, коли всі чекали від Вас роману, Ви видали автобіографічну книгу «Таємниця»?[/q]
Ю.А.: Перебуваючи в Німеччині, я розпочав роботу над романом. Згодом до мене звернувся місцевий журналіст. Він хотів написати про мене книгу. Ми зустрічалися з ним сім днів, розмовляли. Між нами завжди був його диктофон. Він надіслав мені всі ці записи просто на згадку. Через деякий час я дізнався, що цей журналіст загинув у автокатастрофі. Тому я знищив свій роман і почав розшифровувати записи з касет. Я вирішив, що повинен виконати роботу, яку не зміг завершити журналіст.
Головний мотив написання такого твору саме зараз — пояснити себе іншим. Це справді нагальна потреба, бо вже близько десяти років я стикаюся з болючим нерозумінням того, що я кажу чи роблю.

[q]r: Чи згодні Ви з тим, що останню Вашу роботу критики оголосили містифікацією? [/q]
Ю.А.: Я вже стомився стверджувати, що німецький журналіст Егон Альт, який брав у мене інтерв’ю для книги, реальна особа. «Таємниця» — ліризована автобіографія, сума певних вибраних фрагментів мого життя. Сумніви пов’язують також з іменем журналіста, яке викликає асоціацію альтер его. У німців таке ім’я досить поширене і не викликає жодних схожих асоціацій, бо означає зовсім інше. А для українців ці слова, написані кирилицею, видаються подібними.

[q]r: Яку свою книгу Ви вважаєте найвдалішою з літературної точки зору? [/q]
Ю.А.: У мене завжди змінюється погляд на твори. На даний момент найкращою я вважаю «Таємницю».

[q]r: А з точки зору успіху в читачів? [/q]
Ю.А.: Найпопулярнішою серед читачів однозначно є «Московіада». Вона перекладена російською, французькою, польською та італійською мовами. Через знайомих я дізнався, що саме вона отримала високу оцінку людини з світовим ім’ям у літературі — Станіслава Лема. В один час він рекомендував читати її всім своїм знайомим. Я набрався зухвалості і попросив, щоб він написав речення на обкладинку до німецького перекладу цієї книги. Можливо, це була остання річ, яку він написав, адже через кілька тижнів він помер.

“Кожна моя наступна книга — це серйозне заперечення попередньої. Зараз я перебуваю в полоні «Таємниці», в її силовому полі, тому ще не можу почати писати нову книгу”

Був час, коли я розчаровувався в «Московіаді». Думав, що вона дуже поверхово прописана, багато чого опущено. А потім вона знову починала мені подобатись.
[q]r: Що несуть Ваші твори читачу? [/q]
Ю.А.: Важко відповісти. Так, я намагаюсь нести щось добре та світле у своїх творах. Хоча, якщо придивитись, там суцільна темрява і страхіття.

[q]r: Чи може письменник нав’язати думку чи погляди своїм твором? [/q]
Ю.А.: Автор має бути страшенно самовпевненим, щоб думати, що він комусь щось нав’язує. Все, що мені потрібно від читача, — це діалог, почути заперечення чи підтвердження сказаного мною, спонукати до реакції. Дуже добре, коли є ця реакція. Але щоб якимось деміургом злетіти з небес і нав’язати свою думку, думаю, неможливо. Насправді відбулося зрівняння читача і автора, вони знаходяться на одному рівні.

[q]r: Для чого у творах Ви використовуєте багато нецензурної лексики? [/q]
Ю.А.: Думаю, насправді дуже просто написати твір без жодного нецензурного слова. Набагато важче написати твір, який містив би лише ненормативну лексику. Навіть Лесь Подерев’янський не може такого зробити. Я намагаюся іти шляхом золотої середини.

Слова — матеріал для письменника. Він відчуває, що в цій ситуації лише вживання цього слова відповідатиме якійсь його правді. Не використаєш ти цього слова — буде трішки мимо. Коли пишеш, ти не поділяєш слова на цензурні та нецензурні. Це лише, повторюю, висхідний матеріал.

[q]r: У циклі армійських оповідань «Зліва, де серце», присутні расистські натяки. Чим Ви це пояснюєте? [/q]
Ю.А.: Звичайно, у цьому присутня велика авторська злість. Це провокування тої ксенофобії, тих інстинктів, які насправді існували в армії того часу. Коли я служив, вважалось, що існує дідівщина, багато інших жахливих речей, але мало хто говорив про протистояння за національними ознаками. Коли звучать принизливі означення щодо культури інших народів, це не означає, що я так думаю. Так думає мій герой, доведений обставинами до такого стану. Це внутрішня правда цього оповідання.

[q]r: Кажуть, що після виходу третьої книги письменник більше бізнесмен, ніж митець. Що на це скажете? [/q]
Ю.А.: Я ставлюсь до цього негативно. Як на мене, є різні типи письменників. Один тип — професійний. Бізнес для них полягає у продукуванні творів, які приносять заробіток.

Я намагаюсь бути якомога далі від письменництва як професії. Для мене це просто спосіб самореалізації, який більше пов’язаний з цінностями щоденного життя. Для мене просто жити важливіше, ніж писати. Тому я відносно мало пишу. Для мене склалася щаслива ситуація. Усі мої книги постійно перевидаються, що приносить сталий прибуток в Україні, не кажучи вже про закордон. Сьогодні я вже можу жити лише з продажу книг, яких в нашій країні одночасно продається вісім або дев’ять.
Загалом це досить непоганий бізнес. Але я ніколи не ставив собі такої мети. Для мене набагато важливіша особиста незалежність, можливість не писати у визначений час.

[q]r: Чи є межа між літературою і не літературою? [/q]
Ю.А.: Думаю, що межа є, адже будь-яка нова якість літератури можлива завдяки порушенню цієї межі. Завдяки тому, що є превалюючи уявлення, що є, а що не є літературою. Розвиток літератури відбувається тоді, коли не література переступає, заходить у межі літератури.

[q]r: Чи є наявним зв’язок літератури з українською традицією? [/q]
Ю.А.: Безумовно, що приналежність є, бо неможливо взяти і виникнути в просторі, де нічого не існувало, не було жодного написаного слова.

У 70–80-ті роки до нас почали доходити тексти, які до цього ніхто не бачив. Ми зрозуміли, що з хрестоматій, шкільних та університетських програм знаємо одну українську літературу. А існує ще одна, завбільшки така ж, повністю тіньова і репресована. Виходить досить цікаво: якщо письменник не буде грати на цих штуках, він буде збіднюватися. Попередня українська література є досить величним полем для різних постмодернових ігор.

“У мене немає девізу, бо я не намагався його сформулювати. Та я часто послуговуюся правилом: завжди бути здатним до того, щоб змінюватися”

Але тут ми маємо справу з консервативністю певної частини української публіки. Коли в шостому розділі книги “Дванадцять обручів я зобразив Антонича письменником, який веде досить розгульний образ життя, це викликало заборону книги і шквал осуджень з усіх сторін. Хоча це дуже добре спрацювало для книги — її почали більше купувати. Насправді я написав цю книгу з великою любов’ю до Антонича, я показав його таким, яким хотів, щоб він був. В нас просто ще не виробилася така спокійна ситуація для провокацій.

[q]r: Чи можна назвати Вашу прозу екзистенціальною, такою, яка опирається на глибокі внутрішні переживання? [/q]
Ю.А.: Я намагаюсь у творах говорити про якісь такі речі, які можна назвати останніми: життя, смерть. Мене страшенно цікавить і приваблює можливість людини жартувати в момент усвідомлення своєї смертності. Гумор я вважаю взагалі єдиним нашим аргументом проти смерті. Тому, пишучи і вникаючи в ці екзистенційні проблеми, я не можу робити це на рівні, скажімо, філософів. Я можу лише інтуїтивно іти до цього і переважно через гумор та іронію.

[q]r: Як Ви ставитесь до прийняття стимуляторів під час написання твору? [/q]
Ю.А.: Насправді я ціную будь-які досвіди з так званим розширенням свідомості. Але написання є одним із таких засобів само по собі. Якщо ідеться про практику писання текстів, то я можу творити, будучи, так би мовити, прозорим, без впливу жодних зовнішніх речовин. Писання само по собі приносить кайф, і його не потрібно змішувати із зовнішніми стимуляторами.

[q]r: Наскільки часто Ви говорите своїм колегам правду про їх творчість? [/q]
Ю.А.: Я кажу правду, коли мені прочитаний твір справді сподобався, коли це приємна правда. Якщо не сподобався… Я виховав уже здатність у собі промовчати. Але я поки що не виховав у собі мужності, щоб розбити в пух і прах.

Це досить тонка психологічна річ, коли йдеться не про колегу того ж покоління, а коли молоді приносять рукописи своїх творів. Ось тут дійсно складний момент. Я ж не пророк, не можу бачити все. Іноді видно, що людина справді талановита, а іноді ні. Тоді потрібно сказати, що тобі не сподобалось. Але можна ж сказати і назавжди поховати цю людину. В такому випадку буде прикро, бо ти не був об’єктивним, в чомусь не розібрався. Тому я вишукую ті моменти, які сподобались і говорю про них.

Рідна Україна

[q]r: Ви багато подорожуєте по країні. Це різні України? [/q]
Ю.А.: І так, і ні. Це добре, що в різних частинах країни своя культурна і суспільна аура. Більше речей поєднує схід і захід, ніж роз’єднує. Відмінності звичайно, є, але їх можна ставити в конфліктному плані, а можна вчитись толерувати. Думаю, нам не вистачає речників, які б сформулювали ці відмінності в позитивному ключі.

[q]r: Ви завжди говорите українською? [/q]
Ю.А.: Ні. Коли на інтуїтивному рівні відчуваю, що людина комфортніше почуватиметься, спілкуючись російською, переходжу на російську. Якщо я буду вперто і послідовно говорити українською, це може бути сприйнято як зверхність чи повчання, неповага до співрозмовника.

[q]r: Яким Ви бачите культурний процес в Україні в порівнянні з російським? [/q]
Ю.А.: Існує багато точок зору на це питання. Безумовно, хотілося б, щоб було набагато більше основної літературної продукції. Можливо, у нас якась інша модель, ніж у росіян. Можливо, у нас цей вид якісної літератури набагато цікавіший на сьогодні, ніж у наших сусідів.

Російські критики казали мені, що в Україні є десяток першорядних письменників, яким можна протиставити сотні російських белетристів, але за рівнем українські митці нижчі від російських на один ступінь.

Крім того, принципово відмінний книжковий ринок. У Росії набагато більше видавців. Така ситуація стимулює середній рівень літератури.

Політичні роздуми

[q]r: Охарактеризуйте ситуацію, яка склалася в країні після виборів. [/q]
Ю.А.: Особисто на мене революція 2004 р. вплинула досить позитивно. Говорили, що після помаранчевих подій все стало ще гірше, люди розчаровані. А виявилося, що ці зміни нікуди не ділися, що й підкреслюють цьогорічні вибори.

[q]r: Куди ми рухаємося? [/q]
Ю.А.: Шлях, яким ми рухаємося, в цілому добрий, можливо, він єдиноможливий. Безумовно, немає радикального прориву. Можливо, це не наша карма. Я можу порівняти нашу країну з п’яницею, який у нетверезому стані точно знає, куди іти. На шляху його кудись потягло, десь він ступає кроки назад, але обов’язково прийде туди, куди йшов.

[q]r: Як би Ви визначили українську ментальність? З яких рис вона складається? [/q]
Ю.А.: Є декілька таких рис, які характерні для українського соціуму. Серед них дуже виразна обережність, десь навіть би поставив на межі нерішучості, небажання робити різкі радикальні рухи. Можливо, це і є головний чинник, який ніколи не приведе до розколу України, якими б різними не були регіони. Вона завжди буде в такій формі, бо ніхто ніде не хоче робити різкого руху. Тобто погане одруження краще, ніж чудове розлучення.

Крім цього, не в плані позитивному чи негативному, є друга річ — не надто радо у нашій країні приймається щось незвичне. Нам легше хоч поганеньке, зате усталене, ніж іти на якісь зміни.

Життя закордоном

[q]r: З якою країною Ви б порівняли Україну? [/q]
Ю.А.: У нас є якісь схожості з Італією, але там лінія поділу проходить між північчю і півднем. Але така аналогія кульгає. А от більше подібностей у нас із західними католицькими країнами, адже українські заробітчани там порівняно легко приживаються. У них, так як і в нас, присутня, так би мовити, мафіозна ментальність по відношенню до членів сім’ї.

[q]r: Яку книгу Ви б порекомендували прочитати, щоб зрозуміти Україну? [/q]
Ю.А.: Думаю, що така універсальна книга ще не написана. Але є шість-сім таких творів, які можуть викликати зацікавлення, спонукати шукати і читати далі, можливо, навіть з’їздити. У першу чергу це книга українського емігранта А. Мельничука «What is told».

У Німеччині, наприклад, прочитавши книгу Дереша чи Жадана, читач моментально починає цікавитись Україною. А підходять люди до таких книг тому, що їх переважно цікавить автор чи тема. Лише потім вони відкривають, що наша країна страшенно захоплююча.

[q]r: В яких країнах Ви побували? [/q]
Ю.А.: Я відвідав більшість країн Європи. Але я не турист, який кудись їде лише тому, що там він ще не був.

[q]r: А де Вам найбільше сподобалось, де б Ви могли залишитись? [/q]
Ю.А.: Я себе комфортно почуваю там, де добре володію мовою. Я можу бути самотнім. Але слухаючи розмови інших, я почуваюсь включеним у цей потік життя. Німеччина різна: і красива, і не дуже. Та я міг би там жити, мені б це навіть подобалось.

[q]r: Хто для Вас є авторитетом у світовій літературі? [/q]
Ю.А.: У мене є одна книга, яка ніколи не входила в десятку добре знаних. Я прочитав її ще в такому досить піддатливому віці, коли книга може тебе суттєво змінити, поставити якусь іншу картину світу. Це роман американського письменника Томаса Вулфа у російському перекладі «Взгляни на дом свой, ангел». Він був настільки визначальним, що я і зараз завжди тримаю його на полиці біля себе. Будь-якої миті можу відкрити на будь-якій сторінці і заглибитись, хоча багато речей уже знаю напам’ять. Думаю, страшенно недооцінений письменник і страшенно недооцінений роман. Його обов’язково треба прочитати у віці 18–19 років.

Погляд у майбутнє

[q]r: Над чим збираєтесь працювати по закінченні проекту «Лівий берег»?[/q]
Ю.А.: У мене вже є домовленість з видавцем І. Малковичем щодо перекладу найпопулярніших шекспірівських творів. Я вже віддав йому переклад «Гамлета», а наступні кілька місяців займатимусь перекладом «Ромео і Джульєтти».

[q]r: Які будуть Ваші побажання читачам, сумчанам, всім українцям? [/q]
Ю.А.: Яким би симпатичним не здавався нам панівний інфантилізм, але потрібно виростати з нього. Нам потрібно більше зрілості, самостійності, навчитися брати більше відповідальності на себе. Потрібно позбутися ідей, що ми нічого не можемо змінити, що від нас нічого не залежить.

Досьє

Постать Юрія Андруховича, безумовно, репрезентативна, він часто бере участь у великих літературних подіях у різних країнах, зустрічах, семінарах. Його творчість викликає зацікавлення, захоплення і, звичайно ж, провокує численні дискусії. Про Андруховича кажуть, що він, як ніхто інший в сучасній українській літературі, уміє поставати інакшим, несподіваним, шокуюче динамічним митцем.

Про популярність за межами України говорять переклади його творів на 15 мов світу. За кордоном, зокрема в Німеччині, його називають поводирем. Андруховичу дуже добре вдається взяти читача за руку і провести його по Карпатах, по Івано-Франківську (Станіславову), по Львову. Таку подорож він прикрашає численними оповідями та власними роздумами.

Часто критики називають українського постмодерніста культовою особистістю, патріархом літературного об’єднання «Бу-Ба-Бу», конкістадором українського образно-художнього мислення. Він спроможний рішуче відкидати й позбуватися звичних, тривіальних і банальних форм у літературі. Через це одні стверджують, що твори Андруховича псують українську літературу, а інші вважають їх справді талановитими.

Юрій Андрухович демонстративно відмовився від номінування на Шевченківську премію. Але ніхто не аналізував задекларованої ним причини відмови — небажання легітимізувати наявну антикультурну й антиукраїнську владу, приймати від неї будь-які нагороди й визнавати тим самим її право цими нагородами розпоряджатися. Зате всі дружно й напрочуд злостиво згадували про Андруховичеву зарозумілість і, звичайно, про те, що йому «все одно ніяка премія не світила».

Приват
Помешкання — 5-кімнатна квартира
Улюблена їжа — страви таїландської кухні
Напій — коньяк, сухе червоне вино
Знак зодіаку — Риби
Хобі — колекціонування музики
Колір — насичений червоний і чорний
Мобільний телефон — ніколи не користувався»