Волонтер из Сум побывал в гостях у «киборгов» (фотоотчет)

Волонтер Андрей БУКИН в Сумах и в зоне АТО в особом представлении не нуждается. Все знают, что и для кого он делает. Его заметки с экспедиций читаются с легкостью и интересом. Вот рассказ о последней

Сніг та лід на дорогах, змінюється на дощ та бруд – це не є зміни пори року, це остання наша подорож. Виїжджаючи з міста, валив величезний лопатий сніг, притрушуючи ожеледицю на дорозі. Приблизно пів на шосту, він перетворився у рясний дощ з усіма наслідками ожеледиці. І тільки за Павлоградом, погода нас порадувала. Дощ закінчився. І хоча за вікном було досить хмарно і був туман, все одно це було простіше ніж до цього.
Проїхавши блокпости, ми опинилися перед самісінькими Пісками, де був чудний блокпост «Республіка «МІСТ» – це свого роду останній цивілізований шматочок, перед самісіньким пеклом. Так саме пекло, тому що про бої, які йдуть в Аеропорту та Пісках знає весь цивілізований Світ.
Хлопці на блокпосту були дуже привітними. Зустріли сумчанина, який несе там службу. У мене складається враження, що куди б я не приїхав, всюди зустрічаю земляків. І тут може бути лише два висновки: або зона АТО маленька, або земляків дуже багато
Хто знав що недобудований міст, колись стане останньою фортецею для українських військових, які захищатимуть Україну від ворога зі зброєю в руках. Біля блокпосту було два розбитих автомобіля. Хлопці розповіли, що колись тут техніки побитої дуже багато було, її потрошку відтягують та здають на металобрухт. Розчищаючи плацдарм для маневрів. Від них ми дізналися, що перемир’я, реально працює З усіх сторін і наші і їхні палять зі стрілкової зброї. Як пояснили самі військові – це для того щоб і ті і інші розуміли, що ніхто не розслабляється і всі постійно на чеку.
Через певний час приїхав автомобіль з якого вискочив хлопець. Це виявися той солдат, якого ми чекали. Він вскочив до нас у бус і ми поїхали в самісіньке серце Пісок. Дорога, не дивлячись на нормально вкладений асфальт, була жахливою. Важка техніка натягала грязі на дорогу, а дощ зробив свою роботу… Провідник постійно казав, тут треба швидше, а Т5-й просто заривався у бруді, а на поворотах, що він витворяв … проїжджаючи повз черговий поворот, побачили спалений вантажний автомобіль, розпізнати марки вже не було можливості, все зруйновано снарядами та вогнем. Солдат нам розповів, що це остання військова допомога, що була тут. Після того, як накрили автомобіль тиловиків, тут взагалі важко. Сепаратисти на стільки пристріляли дорогу, що з першого разу влучають у рухаючи ціль, як би не перемир’я, ми б сюди не доїхали – казав він, мотляючи руками, вказуючи куди їхати.
Прибувши на місце з різних куточків повиходили хлопці, щоб допомогти розвантажити автомобіль. Там познайомилися, ще з одним сумчанином. Він весело, на сумському діалекті, повідомив нам, що є кіборгом – а в Сумах з «девяткі»
Ми хутко розкидали гуманітарну допомогу. Зробили пару фото для звіту і збиралися їхати. Як один з солдатів, каже : «А давайте, ми вам покажемо будинок культури, тут навіть якийсь телеканал приїжджав знімати!» Ми згодилися на екскурсію.
Прогулявшись недалеко, побачили будинок-привид. Такі стоять в Чорнобильській зоні, ні навіть гірше. Крім всього того він ще й був серйозно пошкоджений важкою артилерією. Навіть уявити собі важко, що якихось вісім місяців тому, у цей будинок ходили діти до бібліотеки чи на дискотеку. А зараз там повна розруха і час від часу наші військові використовують його, як один з форпостів, для відбиття атак ворога.
В середині поєдналася колишнє цивілізоване життя і сучасна війна. Музичні інструменти, що стоять по кімнатам, прикидані попелом та штукатуркою на фоні розбитих вікон – запускають мурах тобі під шкіру. Театральна одежа на плечиках та гори гільз від всілякої зброї на проти розбитих вікон. Від вікон лишилися тільки рами і величезні шматки скла, які ще тримаються. У деяких кімнатах обвалені стелі, на всіх сходах величезні гори обваленої штукатурки. Стіни подовбані кулями від крупнокаліберної зброї. Бібліотека з полками книжок, частина з яких вже не підлягають встановленню бо зупиняли собою ворожі кулі. Частина приміщення взагалі зруйновано і дивлячись на це сприймаєш триповерхову будівлю, як трирівневий бункер з виходом на зовні, бо усюди тьма і сирість від дощу. У той ранок був туман і пейзаж з розбитого вікна, населеного пункту – повертає тебе у фільм жахів, знятий якимсь збоченцем. Насправді це жахливі кадри війни, які нажаль торкнулися нашої країни.
Солдат «О» з міста Конотоп, постійно нам казав: «Можливо колись, сюди вернуться люди і почнуть все відновлювати. Тому ми не даємо мародерам розтягнути залишки «колишнього життя». Бережемо те, що ще не зруйновано.»
Молодий хлопець з круглим обличчям та густими бровами, довго нам розповідав про важкі бої, що тут майже кожного дня. Він часто водив рукою біля вікон, намагаючись нам показати крізь туман позиції ворога. До речі вони там дуже близенько. За 500-600 метрів починається злітна смуга аеропорту. Він на стільки хутко бігав крізь кімнати, що іноді здавалося враження, що він робить екскурсію у себе по особняку. Він реально знав там кожен куточок, як і в усіх Пісках. А мабуть по іншому там і не вижити.
На останок ми зайшли у будівлю, де ночують хлопці. Хочеться сказати, що живуть вони дійсно достойно. А ні бруду, а ні сміття, ну на скільки це взагалі можливо в таких умовах. Дуже охайні хлопці. З приємного, ще можна зазначити, що вони одні з найкращих солдатів по укомплектуванню. Повірте, я бачив солдатів багато. Останні, одні з найкращих, як по спорядженню так і по бойовим властивостям.
Пройшовши, майже мертвими вулицями, ми зустріли «стайку» мешканців які лишилися там. Я запитав: «чи багато тут таких?» – Сотні не буде…
Навколо величезні хвойні дерева скошені снарядами, побиті будиночки і «по-коліно» грязі. Вона, грязь, всюди куди не кинеш оком. Серед цього бруду та руїн, ми попрощалися з справжніми воїнами, з людьми великого козацького духу з нашими кіборгами 93-ї.
Нас провели до дороги і ми рушили додому. Було прийняте рішення додому вертатися зоною АТО, бо там і дорога вже знайома і набагато краще ніж у мирній Україні. Тому додому повертались через Константанівку-Дружківку-Краматорськ-Славянск.
Всю дорогу додому, картав себе, що можна було забрати бандуру і віддати бандуристу, який би не одне серце зачепив своєю грою. Але у Пісках здалося, що я мародер якийсь – приїхав розтягувати клуб. А в дорозі прийшло усвідомлення того, що пропаде музичний інструмент … пропаде, як сотні людей…