Війна, благодійність і голод

Проти голодомору на території України в різні роки роки боролися протилежно діаметральними засобами. Одні брали в руки гвинтівки та вила, а інші потаємно намагалися нагодувати зморених і обезсилених.

У 20-30-х рр. на багатьох територіях України тривала справжня селянська війна. Люди озброювалися лопатами, сокирами, організовувалися у кінні загони, а деякі готували плани всеукраїнського повстання проти більшовиків. У той же час багато людей попри боязнь потрапити за грати чи бути розстріляними просто допомагали людям вижити під час тих страшних днів. Цих людей називали доброчинцями, праведниками, просто небайдужими людьми.

Селянські бунти
Перший етап народної війни поширився Україною на початку 20-х рр. Тоді його вдалося припинити завдяки суттєвим поступкам селянству в рамках НЕПу. Та в кінці 20-х невдоволення селянства знову почало наростати і досягло апогею навесні 1930 р., після першої хвилі суцільної колективізації та розкуркулення.

Розпочалися масові заворушення практично на всій території радянської України. У деяких місцях спалахнули справжні збройні повстання. Масовою непокорою було охоплено 18 округів УРСР. Лише в Тульчинському, Могилів-Подільському та Вінницькому ДПУ зареєструвано 81 збройний виступ.

Великого розголосу в ті часу набули бунти на Поділлі. На боротьбу з повстанцями в Антонівському р-ні було кинуто загін курсантів київської школи міліції та батальйон кавалерії з кулеметним взводом. На придушення збройного повстання в с. Михайлівка Дунаєвецького р-ну Кам’янецького округу влада мусила вислати полк кінноти й артилерію.

На початку березня 1930 р. влада придушила селянські заворушення у п’яти прикордонних районах Одеського округу. Тоді у Червоноповстанському р-ні сформувалися збройні загони, які тимчасово встановили свою владу в трьох селах, розташованих на березі Дністровського лиману на кордоні з Румунією.

Не оминули селянські повстання і Сумщину. Наприклад, велика родина КРИВОНОСІВ у с. Собичево поблизу Шостки не пускала у своє село радянську владу до 1932 р.! Міліціонерів пропускали в село, але без зброї. І цю оборону більшовики змогли ліквідувати тільки з допомогою гармат та літаків.

Отаман Пилип ВАЩЕНКО, в нинішньому Шосткинському р-ні, протримався до 1929 р., а роком раніше на Лебединщині був рогромлений загін Марфенка. Як зазначав сумський історик Геннадій ІВАНУЩЕНКО, повстанці Ващенка спирались на активну підтримку місцевого населення, було налагоджено постачання продовольством, а діти охоче виконували розвідувальні завдання. Загони самооборони отамана Ващенка у відповідь на терор ГПУ робили напади на радянські установи, заарештовували і вбивали активістів, відбивали награбоване в селян збіжжя, майно, намагалися перешкодити вивезенню національного багатства в Росію. «Але партизани Ващенка були не поодинокими на цьому лісистому терені. Тут діяли також загони БИКОВЦЯ, СТЕГНІЯ, ШУБИ, існували «окремі і незалежні» Білогривська та Андрошківська республіки, що, незважаючи на свою опередковість, досягли непоганих успіхів у господарському житті, будівництві шкіл тощо. Це були островці спокою серед більшовицького моря хаосу. До сьогоднішніх днів дійшли відомості про бунти в 30-х рр. в колишніх Великописарівському, Тростянецькому р-нах», – додавав Геннадій Іванущенко.

Були і так звані баб’ячі бунти. Наприкінці 1931–1932 рр. у селян відбирали корів (тоді організовувалися колгоспні молочні ферми), і матері, котрим нічим було годувати немовлят, почали бунтувати. Є згадки про «баб’ячі» бунти, зокрема, в с.Михайлівці на Буринщині.

В грудні 1930-січні 1931 р. Сумським оперативним сектором ГПУ була ліквідована «кулацко-повстанческая контрреволюционная организация», яка діяла на території Синівщини, Липоводолинщини і Недригайлівщини.

Повстання, яке задумали активісти організації, планувалося розпочати шляхом одночасного нападу на кілька районних центрів з метою отримання зброї та знищення партійно-комсомольського і радянського активу. Після цього повсталі планували злитися з такими ж організаціями інших районів України. Командиром повстанського загону був Федір ЖОВТОНОЖКО.

Проте розв`язка наступила дуже швидко. 1 жовтня близько двохсот чоловік з хутора Мерків, озброєні обрізами та бомбами, напали на активістів продзагону, які перевозили щойно конфісковане майно. Після перестрілки, яка тривала 10 хв., активу пощастило втекти, не виконавши поставленого завдання. На допомогу повсталим почало сходитися населення сусідніх хуторів, та було вже запізно,- розпочалися арешти. З 32 обвинувачуваних одиннадцятьох учасників засудили до тривалих термінів ув’язнення, а ще 10 чоловік, серед яких половина носили прізвище Жовтоножко, одержали по п’ять років заслання.

Незважаючи на погане забезпечення й організацію селянських бунтів, за підрахунками дослідників, упродовж лише 1930 р. ГПУ зафіксувало понад 4 тис. масових селянських виступів, у яких узяло участь близько 1 млн осіб.

Згідно досліджень істориків, з листопада 1932-го по січень 1933-го в Україні спалахнуло 436 (!) селянських повстань. За цей час органи ГПУ заарештували майже 38 тис. селян

Активний опір зменшився після жорстокого покараня українського села голодом. Незважаючи на охорону зерносховищ, у деяких випадках бунтівникам вдавалось діставатись до зерна. Але часом, вкрай знесилені від голоду та хвороб, активні дії вони вже проводити не могли.

Людяність у нелюдяний час
В книзі «Українська інтелігенція на Соловках» її автор Семен ПІДГАЙНИЙ розповідає про отамана Івана КОЗЛОВА, котрий запам’ятався селянам нинішньої Сумської і Полтавської областей. Зокрема, описується, як його загін захопив ешелон з пшеницею, а потім роздав її місцевим голодним жителям. Проте не всі мали можливість силовим шляхом протистояти свавіллю владних інституцій того часу. Дехто просто допомагав іншим вижити під час тих страшних днів.

Про цих людей ми знаємо небагато. Черпати інформацію можна лише зі спогадів порятованих та карних справ проти місцевих керівників. «У тих справах не знайдеш слів, що вони рятували. Там їх засуджують за саботаж, якщо вони відмовлялися виконувати непосильні плани хлібозаготівель, або за розбазарювання врожаю, якщо вони намагалися видати селянам належне їм, колгоспникам, за те, що ті заробили», – пояснював історик Володимир ТИЛІЩАК, один з упорядників книги «Людяність у нелюдяний час».

В цілому ж роботу над списком таких людей ще в 2009 р. розпочав Український інститут національної пам’яті. Тоді історики отримали значну кількість листів зі спогадами врятованих про своїх рятівників, а також очевидців доброчинності. Серед тих, хто не злякався, не втратив людської гідності й простягнув руку допомоги приреченим, були і вчителі, і лікарі, і священники. Окрему подяку люди адресували головам колгоспів, сільських рад, бригадирам, директорам підприємств та шкіл, для яких наслідки такої допомоги ставали фатальними, бо за такі дії їх арештовували і відправляли до таборів. Попри все, їхня мужність збереглася в народній пам’яті – досі мешканці українських сіл пам’ятають своїх рятівників, а деяким навіть встановили пам’ятники і меморіальні дошки. А 21 листопада 2007 р. Указом Президента України за героїзм і самовідданість, виявлені під час порятунку життя школярів у 1932-1933 роках, Василю ІВЧУКУ присвоїли звання Героя України (посмертно).

В списках доброчинців, які з’явилися у цій книзі, є люди з різних регіонів нинішньої України. Але поруч з ними можна знайти і уродженців Сумщини з їхніми історіями, котрі збереглись завдяки спогадам їх односельців і архівних документів.

Андрій МАЛОВІЧКО з с. Грунь Охтирщини у 1932 р. працював головою колгоспу “Більшовик” і відмовився віддавати останні запаси зерна в рахунок хлібозаготівель. За спогадами, самостійно здав партквиток. Незважаючи на те що село було записано на “чорну дошку”, мужність голови колгоспу дозволила його мешканцям вижити.

Кузьма КОЛОТ та Іван ШУМИЛО з с. Шумили Лебединщини перебували на посаді голови і бухгалтера місцевого колгоспу “Нове життя”. Щоб якось полегшити становище односельців, наказали мірошнику вночі змолотити зерно, незважаючи на те що всі комори та млини було опломбовано. Вже вранці селяни одержали по 1 кг борошна на кожного члена сім’ї. Працівники НКВС арештували тоді усіх причетних до видачі хліба і відправили у табори Мурманська і Сахаліну.

Павло СЕПЕТА з с. Велика Лука Липоводолинщини восени 1932 р. очолив колгосп ім. Петровського Поділківської сільської ради (с. Велика Лука) і роздав селянам додатково 1200 пудів хліба. За вчинені дії постановою виїзної президії Липоводолинської районної контрольної комісії КП(б)У його виключили з партії та ухвалили: «За припущений злочин справу передати судово-слідчим органам для притягнення до відповідальності за законом про охорону громадської власності».

Єгор ТИЩЕНКО з с. Уздиця Глухівщини організував їдальню для колгоспників, де харчувалися не лише дорослі, але й діти. Для порятунку мешканців села самовільно розпорядився перше намолочене зерно роздати людям, за що був засуджений».

Корній ЦИРУЛЬНИК з с. Алтинівка Кролевеччини перебував на посаді голови колгоспу, допоміг вижити сім’ї Скороход. А весною 1933 р. організував харчування колгоспників у полі.

Хома ЧУМАЧЕНКО з с. Комарівка Олешнянської сільської ради, що в Охтирщині, був головою колгоспу. Завдяки його діяльності в Комарівці, на відміну від Олешні та інших сусідніх сіл, не було масової смертності з голоду. Для порятунку односельців він організував забій колгоспних коней, а їхнє м’ясо роздав людям. Також організував громадське харчування, вживав заходів, щоб їжу отримували не лише працездатні, але й діти, хворі та опухлі з голоду. Облаштував він і притулок для осиротілих дітей із сусідніх сіл, у якому було врятовано 30 дітей-сиріт.