Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Сумской автор лучшей книги о войне отдаст премию миссии «Черный тюльпан»

327

Сумський журналіст і письменник розповів про те, як працював над художньою книгою «Іловайськ», заснованою на документальних свідченнях бійців, поділився своєю версією щодо причин «котла» та перелічив проблеми в сучасних сумських медіа, – сообщает Телекритика.
Із головним редактором сумської газети «Панорама» Євгеном Положієм ми зустрілися в Києві, за кілька годин до першої презентації його нової книги – роману в новелах «Іловайськ». Потім він вирушив у тур Україною, декілька презентацій мав на Форумі видавців у Львові, де роман визнали найкращою книжкою про війну та присудили грошову премію. «Гроші передам місії “Чорний тюльпан”. Хочу, щоб нагороди знайшли всіх героїв іловайського котла», – написав автор у Facebook після оголошення переможців. Також книга здобула спеціальну відзнаку «Коронації слова».
Вчора, 16 вересня, він презентував книгу в Києві вже в друге. Далі вирушає в Суми та Харків. Євген Положій зізнається, що зараз багато їздити не готовий – як головред має напередодні місцевих виборів бути в рідному місті. Водночас підкреслює, що для нього важливо представити «Іловайськ» у містах, звідки її герої – бійці українських добровольчих батальйонів. А це і Дніпропетровськ, і Запоріжжя, й Кривий Ріг.
Відчувається, що автор переживає, як «Іловайськ» зустрінуть. Не критики, а насамперед її герої – хлопці, які вижили під Іловайськом. Євген Положій провів із ними понад 70 інтерв’ю. Їх він називає своїми «найсуворішими і найсправедливішими суддями». На запитання «Телекритики», чи важко було працювати над такою книгою, автор відповідає, що про це соромно й говорити порівняно з тим, що випало на долю бійцям. «Якщо в хлопців вистачило мужності це все пережити, невже в нас забракне сміливості про це написати чи прочитати?» – каже він.
«Іловайськ» – уже десята художня книга Євгена Положія, який пише вірші та прозу. Але перша – про війну. Роман вийшов у видавництві «Фоліо» в двох авторських версіях – українською та російською мовами.
Про роботу в нетиповому жанрі роману в новелах на реальних історіях бійців, версії щодо причин іловайського котла, сумські ЗМІ, а також розслідування нападу на Євгена Положія в квітні 2014 року, – в нашому інтерв’ю.
– Євгене, як у вас, досвідченого журналіста і письменника, виникла ідея звернутися саме до цієї теми – війни й конкретно Іловайська?
– Ідея виникла доволі несподівано, коли я поїхав презентувати свою попередню книгу «Риб’ячі діти» до Глухова. Там живе мій товариш – науковий співробітник місцевого музею. Він до того ж пошуковець, який, говорячи професійним сленгом, «піднімає» солдатів Другої світової. Тобто вони з колегами шукають останки загиблих і перепоховують їх. Роблять таку благородну справу. Ані в Радянському Союзі не було, ані в сучасній Україні чи Росії немає установи, яка б цим займалася. І досі сотні тисяч непохованих солдатів попередньої війни лежать на місцях боїв. Водночас проводяться гучні святкування Днів перемоги, на які йдуть мільйони чи мільярди. Мене вразив моральний бік цієї справи. Якщо вони не шанують мертвих – вони не шанують живих.
Тоді мій друг розповів, що щойно повернувся з-під Іловайська, де був у складі місії «Чорний тюльпан», яка займається «вантажем 200». За 20 днів вони підняли 150 наших солдатів. Пошуковці – ретельні люди, які нотують усі дані – наколки, годинники, шматки бронежилетів, незвичний приклад автомата, бо кожна деталь, записочка може допомогти ідентифікувати людину. Він показав мені фото звідти – вони вражають… Я зробив матеріали для газети, але всього в них не можна було розповісти.
Все почуте дико мене шокувало. Зокрема, цифри дуже різнилися. Пам’ятаєте, Валерій Гелетей тоді казав про 107 загиблих, а тільки пошуковці 150 підняли. Згодом до Сум із нагоди виборів приїхав Семен Семенченко, ще кілька бійців «Донбасу». Ті відповіді на мої запитання, які я почув від них, мене абсолютно не влаштували. Я зацікавився темою і, їздячи в тур із попередньою книжкою, зустрічався з бійцями, які вийшли з Іловайська. Часом друзі допомагали виходити на цих людей, а потім уже пішов резонанс у Фейсбуку, мені активно присилали якісь контакти.
– Мабуть, не всі погоджувалися по це говорити…
– Більшість погоджувалися, але багато й відмовляли зі словами: «Ви пишете книжку – пишіть. Я не хочу до цього повертатися». Я хлопців розумію, бо є кілька версій, які наразі конфліктують, зокрема й серед учасників подій. Багато є розчарованих, які вже не служать. Адже, приміром, батальйон «Донбас» де-факто був знищений під Іловайськом: десь 150 загиблих, під сотню поранених, більше ста людей у полоні. А їх загалом було 350-400 осіб. Тих одухотворених, патріотичних, щирих людей не залишилося.
Наш світ такий мінливий і все так швидко забувається! Я зрозумів, що якщо не зібрати докупити всі ці історії й не об’єднати їх, ми не те що ніколи правди не дізнаємося, а й просто забудемо про це. А під Іловайськом відбулися дійсно вражаючі історії, приклади і героїзму, й гуманізму, і зради. Лікар – прихильник «ДНР» не здав нашого солдата сепаратистам, а переховував. А заступник командира українського взводу лишив у полі свого бійця з перебитою ногою, який не може рухатися, зі словами: «Нехай тебе друг твій тягне», а той – теж не в силах… Історій, де все неоднозначно, я почув багато.
– Виходить, роботу над книжкою ви почали, по суті, як журналістське розслідування? Як все це перейшло в площину художньої літератури?
– Розпочавши збирати свідчення, я зрозумів, що все це потрібно зібрати в книжку. Але я знаю журналіста, який значно поінформованіший за мене в цій темі – це Юрій Бутусов (головний редактор інтернет-видання «Цензор.нет». – ТК). Він написав прекрасні статті про це, знає багатьох солдатів, має доступ до багатьох офіцерів, ширші можливості зустрічатися з ними, їздити країною. Він був під Іловайськом перед штурмом, дзвонив командиру батальйону «Миротворець» Андрію Тетеруку і просив, щоб вони швидше їхали на допомогу… Тому я думаю, що гарну документальну книжку напише Бутусов.
Навіщо писати гірше? Я зрозумів, що хочу написати про цю подію саме як романіст. Написати книжку, яка створить емоційний зв’язок… Щоб і живих, і мертвих, і без вісті зниклих під Іловайськом почули люди та влада, бо ж ми так і не бачимо жодної притомної відповіді на запитання, чому так сталося.
Художня форма, на мою думку, дає ширший інструментарій повідомлення українцям, як це було. Вона несе сильніший емоційний заряд.
Коли почав збирати матеріал для книги, сприйняв це як місію. Хлопці дзвонили мені, ми розмовляли, листувалися, і я зрозумів, що вже не зможу відмовитися. Я би не зміг дивитися їм в очі. Вони знали, що десь у далеких Сумах живе людина, яка пише книжку. Більше ж ніхто за це поки не взявся. Якби ще хтось написав про Іловайськ, це було б добре.
– Як ви зробили з розповідей очевидців роман у новелах? Скільки загалом оповідань увійшло до книги?
– Здається, 16. Однією з центральних стала новела «Якби мурахи були великими», яку я написав після розмови з Володею Доносом. Про нього розповідали чимало ЗМІ. Однак це оповідання не тільки про Доноса, його історія – це свого роду фундамент, який я заклав у художній текст. Адже на війні були десятки бійців, які також лежали й страждали, однак вижили в неймовірних умовах і все ж таки потрапили додому. Є розповідь, яка охоплює тривалий період. Історія бійця Грега починається перед Майданом із сімейного конфлікту з батьком і закінчується, коли він виходить поранений із полону, а медсестра Мурка з Одеси випадково потрапила в Іловайськ уже перед самим оточенням.
Є абсолютно реальна історія нашого колеги Ростислава Шапошнікова з «Дорожнього контролю», який зняв на відео, як генерал Хомчак і комбат Береза тікали. Особливою для мене є «Сімейна справа Семенових», у якій розповідається, як 22-річний лейтенант-артрозвідник потрапляє в полон. А його дідусь, який уже помер, був Героєм Радянського союзу. Про це дізнався так званий міністра оборони «ДНР». Хлопцю на допитах пропонували великі гроші й кар’єру, якщо він для російського ТБ скаже, що він, онук Героя, переходить на сторону «ДНР», і теж воюватиме з «фашистами». Але юнак витримав цей шалений тиск. Його залишали перед телевізором, де йде «Росія 24» і Lifenews, й після того уві сні він часто зраджував і переходив на бік ворога… Але зрештою його відпустили. Це новела на основі історії одного з сумчан, якого я добре знаю і якому трохи допоміг у визволенні.
Всі ці персонажі й події, які трапляються з ними, позначають ключові моменти того, що відбувалося під Іловайськом – як українські сили заходили, як під обстрілами вони тримали оборону в школі, як потім виходили через коридор і що там сталося.
У книзі присутня також тема релігії. Солдати розповідали, що в полоні читали й жіночі журнали, й молитви. Це мене теж дуже вразило. Людині ж потрібно чимось заповнити свій час, десь черпати сили спротиву. Вони їх знаходили у вірі в Бога. Кажуть, в АТО немає невіруючих.
– Скільки в «Іловайську» реальних свідчень, а скільки – вимислу? Як я розумію, це у вас перший досвід не суто художньої літератури…
– «Іловайськ» – це абсолютно художній роман. Я навіть написав, що збіги позивних (якісь я змінював, якісь лишав) і подій – випадковість. Не виключаю, що можуть бути якісь претензії, навіть думаю, що точно будуть – від командирів. Їм ця книга точно не сподобається. Що стосується саме ходу військової операції – я писав тільки те, про що мені розповідали, нічого не придумував. А вже особисті історії бійців обростали художніми деталями, допоміжними персонажами, які були мені потрібні, щоби ввести в текст дискусію, роздуми про те, чому вони там, скажімо. Вигадані теж там воювали, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною, і вмирали, як і ті, в яких є реальні прототипи. Інколи я об’єднував декількох людей в один персонаж, або кілька історій – проте завжди максимально близько до реальності.
Це справді була робота на межі двох професій: тобто я записував інтерв’ю на диктофон, а написав художній твір. Маю сказати, непростий експеримент вийшов. Але сподіваюся, що хлопці мене зрозуміють. Повністю вигаданої історії там нема жодної. От недавно колега мені каже: «Дарма ти придумав історію, де солдат рятує маленьку дівчинку, в якої вбили всю родину». Мовляв, передавив на жалість. Але якраз ця історія на 100 % реальна. Дуже хочу поїхати до Запоріжжя і познайомитися вживу з її героєм – адвокатом Іваном.
– Як вам вдавалося проводити такі складні інтерв’ю, розговорити співрозмовників? Адже ці люди пережили серйозну травму і їм доводилося пригадувати найстрашніші в їхньому житті дні…
– Я просив розповісти свою особисту історію – що ви бачили, що було саме з вами. Потім ставив додаткові запитання: що ви думаєте з цього приводу, чому ви там були, про що говорили. Багато хто казав: нам сказали – ми приїхали. Запитував, чому вони пішли добровольцями. Результат інтерв’ю залежав від того, чи вдалося встановити контакт із людиною, в якому настрої вона саме тоді перебувала.
Складні інтерв’ю були й із командирами. Вони, скажімо так, не дуже конкретно відповідали на запитання. Важко було спілкуватися також із хлопцями після полону. Вони були дуже похмурі, їм хотілося розповісти про полон, а в мене цієї теми майже немає, сюжет закінчується на тому, коли наших в Червоносільському розбивають.
Коли я почав зустрічатися з нашими хлопцями, почув їхні розповіді – відчув їхній біль. Вони налаштовані проти влади й керівництва АТО, в них велика образа на те, що з ними сталося, бо вони чують дуже багато брехні навколо цього. В мене особисто взагалі таке враження, що їх зрадили всі. Не обов’язково в прямому сенсі – розповіли їхнє розташування, скажімо, а зрадили некомпетентністю, нехлюйством. Як можна було відправляти туди 42-й батальйон на трьох гелікоптерах? У них елементарно не було навіть карт і вони заблукали! Вони добу не могли дістатися Іловайська, місцеві їм у цьому не допомагали, а потім росіяни їх розбили. І таких прикладів – море. Найгірше, найдраматичніше, найтрагічніше – що велика кількість людей гине задурно. Але така сучасна війна.
– Чому все ж таки стався котел, як ви думаєте?
– Я думаю, що там сталася зрада, але основна причина – самовпевненість, тупість, безвідповідальність – весь найгірший набір нашого суспільства. Через це загинуло так багато хлопців, яких дуже шкода. Те, що люди гинуть – як цинічно не прозвучить – нормально, бо це війна. Але якщо людей, яких готували як спецназ, розбивають вщент у першому ж бою – це ненормально. Ми, держава, суспільство, волонтери вкладали в цих людей багато коштів, навіть із цього боку давайте подивимося. А їх просто знищили. Де здоровий глузд? Як можна виграти таким чином війну? Якби вони хоч повоювали, ліквідували якісь підрозділи ворожі – ні, нічого такого не було.
Знаєте, який цікавий момент, повертаючись до фактажу… ГПУ виклала список загиблих, а через годину його прибрала. Бо люди подивилися й запитали, а де той, і той, і той… Але ж там були ті підрозділи, яких ніхто не рахував. Скажімо, мої співрозмовники казали, що бачили загиблих із нашивками «Правого сектора». Там були й бійці, які ще не встигли отримати ані посвідчень, ані особистої зброї. Майже всі вони загинули.
Щодо самого перебігу подій… Я дотримуюся думки, що ми досі не знаємо якоїсь однієї важливої події, яка відбувалася. Саме через неї склалася така конфігурація сил. Чому саме добровольчі батальйони почали зачищати Іловайськ, а не армія? Чому два батальйони спокійно розвернулися й пішли – «Азов» і «Шахтарський»? В армії без причини не йдуть. Чому не пішли інші? Коли вже було зрозуміло, що сили сепаратистів і росіян усередині Іловайська переважають над тими, хто нападає, розвідка про це говорила – я спілкувався про це з начальником розвідки «Донбасу». Повідомлялося, що були бетонні були укріплення, огорожі. Як «Донбас» і «Дніпро 1» із легкою зброєю могли це все подолати? Туди привели абсолютно не підготовлені батальйони «людей, які записалися в територіальну оборону». Єдине розумне рішення могло бути – відступити, вивести людей коридорами, вирівняти лінію фронту. Такої думки майже всі бійці. Я не можу відповісти на ці запитання компетентно, але поставити такі запитання – можу.
Зараз як журналіст я стежу за тим, як кілька груп впливу, штабів добровольчих батальйонів намагаються зробити свої основні інформаційні тренди для того, щоб саме їхня версія була основною. Версій приблизно три-чотири, й вони, очевидно, йдуть такою інформаційною кампанією по медіа, помітно, що це все сплановано. Також я стежу за повідомленнями, скільки загиблих ідентифікували.
На мою думку, найперше, що треба зробити, – порахувати втрати від 1 серпня до 3 вересня. Бо іловайська операція почалася з того часу, як «Кривбас» почав встановлювати блокпости, й тоді вже гинули люди. А також треба чітко визначитися територіально, що таке «іловайський котел». Державі потрібно чесно сказати: ми втягнули стільки-то людей у цей котел, і стільки-то людей протягом місяця загинуло на такій-то території. Це буде правильно.
Коли я готувався до написання «Іловайська», прочитав книгу киянина Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда». Це дуже правдива книжка про Другу світову, там якраз події починаються під Харковом, ідуть через Сумщину, Донеччину, Луганщину і до Сталінграда, а потім в інший бік. Некрасов пише і про нехлюйство, і про дурість керівництва, коли командир роти посилає солдат на вірну смерть під кулемети просто так. І їжа до них не доходить, і старшина краде. Хоча це діялося в радянській армії, про це не писала газета «Правда» і голос Левітана по радіо не розповідав. Те саме було і в Афганістані. Кожна війна несе багато випадкових, непотрібних (а потрібних і не буває), неважливих смертей. Людей, які загинули не воюючи.
Але людська природа така, що ідеальних командирів не буває, ідеальної армії не буває. І от маємо – алкоголізм, мародерство… Все це на лінії фронту в десятки або в сотні разів примножується. Матимемо через це ще й на мирній території соціальні наслідки, на жаль.
– Чи багато матеріалу не ввійшло в книгу? Чи писатимете ще щось на цю тему?
– Багато чого не увійшло, не помістилося просто – це, зокрема, історії «Миротворця», «Херсона», «Кривбасу», 17-ї танкової… Про них я хочу написати окрему книгу. Бо маю перед цими людьми моральний обов’язок, і обов’язково його виконаю. Може, це буде «Іловайськ-2», може, щось зовсім інше. Цих історій стільки, що можна писати безкінечно. Я вибрав тільки ті сюжети, які одразу відчув. Я знав, як зробити з них новели.
– Євгене, а ви були в зоні АТО?
– Я кілька разів їздив поспілкуватися до хлопців, які були під Іловайськом. Волонтери мені допомагали їх знайти.
– Для книги? Чи і для «Панорами» щось писали?
– В основному для книги. Пару разів їздив робити репортажі і для газети пару. Якось поспілкувався там з однією батареєю, де були сумчани. А за два тижні більше половини складу загинуло, з них 18 моїх земляків. Це найбільша втрата Сум за один день. Нещодавно їм у місті встановили пам’ятний знак.
У «Панорамі» ми з кількома журналістами на волонтерських засадах робили проект «Вічна пам’ять героям», де написали про всіх загиблих за рік із Сумщини: одного майданівця і 44 бійців АТО. Зробили журнал, примірники якого обмінювали на благодійні внески. Зібрали близько 30 тисяч і віддали на поранених. У журналістів було непросте завдання – поїхати до кожної родини. А говорити з мамами – це найважче. Мої журналістки плакали, але писали, бо відчували, що роблять важливу справу. Я б із задоволенням робив проект «Вічна пам’ять героям» у всеукраїнському масштабі. Це потрібна й цікава справа.
– Яким є інформаційне поле на Сумщині? Оскільки це прикордонна область, чи є проросійські настрої в ЗМІ, серед людей? Повідомлялося, що в деяких районах мовлять російські канали. Ви як редактор що можете розповісти?
– Місто Суми налаштоване досить патріотично, принаймні активна його частина. Не уявляю, щоб у нас вийшла газета з колорадською стрічкою… Все це дуже не вітається.
На півночі області є проросійські настрої. Я не беруся сказати у відсотках, але там значна частина – російськомовні, до того ж росіяни по крові. Оце туди українські канали не дістають, тож дивляться російські, які, ясна річ, мають вплив.
У Сумах є газета, яка відверто дотримується проросійських, а точніше навіть сказати антиукраїнських поглядів – «Ваш шанс». Але вона популярна, бо друкує багато оголошень. До того ж має тісні зв’язки з Московським патріархатом. Це видання на другій-третій сторінці певний час друкувало абсолютно дикі речі, наприклад, що Тимошенко хвора на сифіліс; а ще глумилися над цим усім українським. Аж доки на Майдані не почали натовпи збиратися – тоді вони змінили свою політику.
У колишніх регіоналів багато грошей, тому вони зараз активно відкривають нові телеканали, сайти, кольорові газети. Традиційно вкладають шалені гроші в це діло перед виборами. Беруть тих журналістів, яких повиганяли з інших видань. Багато з них були противниками Майдану, а зараз зробилися такими суперпатріотами, що гидко на це дивитися.
Інформаційне поле змішалося і стало, по-перше, дуже непрофесійним, бо подається проплачена інформація, яку багато сайтів підхоплює. По-друге, все це спрямовано виключно на політичну боротьбу, а не на те, щоби слугувати суспільству чи громаді.
Часто буває, що друкуються відверто фейкові новини. Наприклад, міський голова якось прийшов на суд в обідню перерву, щоб підтримати свого першого заступника, тримаючи листочок із написом: «У мене обідня перерва». А ЗМІ «відредагували фото», додали напис «Я звинувачую свого заступника», і видають це за новину. Ну тобто це рівень «Росії 24» та LifeNews. А найгірше, що журналістська спільнота і люди, які називають себе активістами й чогось добиваються, не засуджують цього, а співпрацюють із цими медіа і вважають, що це нормально. Годівниця ж велика, певно, планують і самі з цієї миски поїсти.
Тому я налаштований виключно песимістично, бо такого неймовірного нехтування елементарними нормами ще не бачив за весь час, доки я в журналістиці – з 1993 року.
А у «Панорами» з читачами проблем немає, слава Богу. В нас нормальний наклад, є підтримка аудиторії, яку ми відчуваємо. Хоча економічно при такому шаленому падінні рекламного ринку нам як незалежній комерційній газеті виживати важко. Як видавець я постійно маю оце відчуття – хоч би вдалося виплатити зарплату і відпускні цього місяця.
– Як просувається справа з розслідування вашого побиття? Які останні новини? (Як писала «Телекритика», 15 квітня 2014 року в Сумах Євгена Положія жорстоко побили у власному гаражі. У результаті він отримав сильний струс мозку, численні забиття і відкритий вивих руки з розривом м’яких тканин).
– Якби міліція працювала, суди судили, а прокуратура наглядала, як це й має бути, все могло закінчитися ще рік тому. Мені пощастило, що дружина почула, як я виштовхав їх із гаражу, я сильно кричав, кликав на допомогу. Вороги на чотири місяці виключили мене з громадського життя. А якби ще хвилини дві в них було, що могло статися? Цього ніхто не знає насправді. Я впізнав людину, яка мене била, і вони з цим нічого не можуть вдіяти. Скоро буде над нею суд. Я думаю, що попри все буде виправдальний вирок. Але ми будемо боротися. Я знаю, хто це – хто ідеолог побиття, хто організатор, але називати не буду.
Мені вся ця історія дала зрозуміти дві важливі речі. По-перше, я тепер знаю, що відчували поранені хлопці. Звісно, травми в мене були не настільки серйозні, але цей біль дав мені багато емоцій як письменнику. А по-друге, я побачив, як працює наша судова й правоохоронна машини. У моєму випадку ними зумисно знищено речові докази. Там калюжа крові була, а експертиза пише, що недостатньо крові для експертизи. Не зробили аналіз ДНК. Робітники суду або міліції повідомили підозрюваних про обшуки й, ясна річ, вони все сховали. Суди не приймали рішення і тягнули з тим, аби провести мобільний моніторинг. Сказали, що це порушує права людини, тобто одразу відверто стали на бік злочинців. Побачивши це все, усвідомив, що систему треба демонтувати повністю, інакше нічого не буде. Всі реформи вилетять у трубу. Правоохоронці й суди відверто сміються всім нам в обличчя. Моя справа – це просто показова справа для всіх журналістів. Захочемо – поб’ємо, захочемо – вб’ємо.
Катерина Толокольнікова
Фото Максима Лісового