Сумські колекціонери. Сергій ГУЦАН: «Співпраця з державними музеями – вибір істинного колекціонера»

Ще у грудні минулого року відбулася церемонія передачі понад 100 предметів старовини до археологічного зібрання Сумського обласного краєзнавчого музею

Колекція скарбів належить до різних історичних періодів і важко переоцінити її наукове, історичне значення.

Більшу частину безцінної колекції передав у дар музею краєзнавець Сергій ГУЦАН, який вже вчетверте поповнює колекцію музею власними археологічними знахідками у рамках авторського проекту «Передай свої скарби музею». Але цього разу його добру традицію підтримав та продовжив житель м. Краснопілля Андрій ВЕРЕЩАГА – молодий колега по краєзнавчій справі. За словами досвідченого колекціонера Сергія Гуцана, такі безцінні артефакти обов’язково мають знаходитися в музеї. В ексклюзивному інтерв’ю ми розпитали у пана Сергія, як складається його пошукова й просвітницька діяльність, чи існує проблематика «чорної археології» та як триває дія благодійного проекту.

R: Які події минулого року стали для Вас важливими й знаковими?
Сергій ГУЦАН: Якщо взяти моє захоплення колекціонуванням, то дійсно, минулий рік для мене став знаковим. Я остаточно впевнився й визначився, «на які ворота я буду гарти», тобто як колекціонер я цілеспрямовано буду співпрацювати з державними музеями. Можна сказати, що упродовж двох минулих років у мене сильно змінився акцент щодо колекціонування. Якщо спочатку я колекціонував виключно для себе, для того, щоб володіти цінними історичними речами. Так, я займався просвітницькою діяльністю, але на базі свого історичного матеріалу. У 2018 році я мав декілька гарних нагод остаточно переконатися, що співпраця з державними музеями це правильний шлях справжнього колекціонера.

R: Як ви прийшли до такого рішення?
С.Г.: Звичайно до такого рішення прийти не просто. В кожен придбаний чи знайдений артефакт, експонат ти вкладаєш не лише кошти (іноді досить суттєві), а час, душу. Й тобі по-людськи дуже жаль й прикро з ними розлучатися. Це ж зрозуміло. Але коли одного разу я зробив подарунок музею, то зрозумів, що віддати артефакт до скарбниці державного музею це на 101% мудро й правильно.
І тому я активно почав віддавати свої речі музеям. При цьому відверто роз’яснюю своїм колегам-колекціонерам, наглядно переконую їх власними вчинками, що найоптимальніше – це передати в дар музею історичні знахідки. Треба лише одного разу подолати свій внутрішній бар’єр – взяти й віддати, саме ПОДАРУВАТИ. А потім – як же невимовно радісно й солодко зрозуміти, що вчинив мудро й правильно.

Поки що існує величезна прірва між приватними колекціонерами, пошуковцями з металошукачами й державними музеями

R: З чого почався для Вас як для завзятого колекціонера 2019 рік?
С.Г.: Перша справа, якою я займався у новому році, – пакував подарунок на 5 кг для районного краєзнавчого музею міста Хмільник, що на Вінниччині. Наприкінці минулого року я відпочивав у санаторії Хмільника й мав чудову нагоду побувати у місцевому музеї. Спочатку я їм повіз у дарунок вістря стріл, два ножики й хрестик Київської Русі, знайдений у Вінницькій області. Він давно знаходився у моїй приватній колекції. Колись я його придбав на антикварному аукціоні.
Маючи досвід співпраці з районними музеями, особливо у Сумській області, я у першу чергу дивлюся на працівників музею. Спілкуючись з працівниками музею у Хмільнику, я побачив їх гарячу зацікавленість, й ми довго-предоавго говорили на теми історії та археології.
Для себе я з’ясував, що у музеї мало експонатів періоду кочівників, ранніх слов’ян, тому вирішив заповнити цю прогалину. У перших числах поточного року я зібрав посилку до краєзнавчого музею міста Хмільник. Це ми робили разом з онукою Софією, яку я змалечку долучаю до справи колекціонування, й вона вже дещо знає про історію України. Важливо у душах підростаючого покоління сіяти зерна знань, зацікавленості до історії, і я впевнений – вони у свій час обов’язково проростуть.

R: З тих пір як Ви започаткували проект «Подаруй свої скарби музею» вже відбулося чотири події. Про наймасштабнішу, минулорічну подію ми написали у вступі до нашого інтерв’ю, а як починалася співпраця із сумськими музейниками?
С.Г.: Улітку 2017 року зав’язалася перша дружба з музеєм. Мені зателефонував хлопчина й повідомив про свою знахідку: «Я знайшов на березі річки Сироватка, поблизу Старого села, 5 старовинних серпів». З подальшої телефонної розмови я зрозумів, що серпи належать до бронзового віку. Це приблизно 12 сторіччя до нашої ери ,часи Трої. Знайдені серпи є ровесниками Гектора та Ахілеса. Я замислився, як правильно вчинити, й зателефонував до Сумського обласного краєзнавчого музею.
Разом з завідувачем сектору археології музею Ларисою БЕЛІНСЬКОЮ ми швидко прибули на місце. Хлопчина – пошуковець з металошукачем – передав нам 5 серпів, які він знайшов випадково, причому зовсім не в археологічній зоні. Для Лариси Іванівни це був шок, і не просто як сніг на голову, а як цілий айсберг.
Адже це була сенсаційна знахідна не лише для Сумщини, й у масштабах України. Тим паче що Лариса Іванівна, як досвідчений музейник, не звикла працювати такими спонтанними методами: треба підготувати, зібрати експедицію, поставити табір, зробити розкоп глибиною до 1 м й т.п. У випадку з серпами мені дуже сподобалася позиція музею і його директора Владислава ТЕРЕНТЬВА. Він перетворив факт передачі знайдених артефактів в соціально-просвітницьку акцію, яка вийшла на рівень резонансної події. Про неї дізналося широке коло громадськості, й такий підхід до справи мене надихнув започаткувати проект «ПЕРЕДАЙ СВОЇ СКАРБИ МУЗЕЮ».

R: Що було далі?
С.Г. Далі я прийняв рішення подарувати музею свою унікальну знахідку, яку я у 2014 році власноруч відкопав недалеко від Сум, на околицях села Бездрик. Мушу визнати – це «моя Троя». Я знайшов ланцюжок у гарному стані, майже цілісний, який добре зберігся, – чудовий зразок Київської культури, датований другим сторіччям.
В антикварних довідниках він значиться як «ланцюг Київської культури». Ця унікальна річ знаходилася у моїй приватній колекції, я нею дуже пишався, мені пропонували за ланцюжок немалі кошти. У лютому 2018 року разом з онукою Софією ми прийняли рішення –передати історичний артефакт до скарбниці Сумського краєзнавчого музею. До речі, прикладне значення цього ланцюжка достеменно ніхто ще не визначив. Є версії, що, можливо, це нагрудний знак судді чи якась інша статусна річ.

R: Як далі складалася ваша співпраці з Сумським музеєм?
С.Г.: Минулого року мені запропонували придбати шість знахідок, які знайшли під містом Суми. Їх власник говорив, що нібито це сковорідки. Я засумнівався й відхилив пропозицію. За три місяці, перебуваючи у місті Осло, я побачив у тамтешньому музеї такі самі ж артефакти ,під якими значився надпис «сковорідки вікінгів». Я відразу ж із-за кордону зателефонував й сказав, що сковорідки беру – усі шість. По приїзді пішов до музею й передав три, а три зразки сковорідок залишив поки що у своїй приватній колекції.

R: Про які проблеми приватних зібрань варто говорити сьогодні уголос й частіше?
С.Г.: Загальновідома серйозна проблема існуючих приватних музеїв – відсутність системної й ґрунтовної наукової обробки матеріалу. Придбані на антикварних аукціонах історичні артефакти, викопані власноруч археологічні знахідки не мають правильної атрибуції, датування, й, таким чином, річ не набуває її істинного значення й звучання. Наприклад, опис окремого маленького артефакту може зайняти по об’єму величезну книгу. На жаль, в Україні, це вже загальновідомий факт, існує величезна прірва між приватними колекціонерами, пошуковцями з металошукачами й державними музеями. Між ними зовсім немає контактів: між пошуковцями, які власноруч знаходять історичні артефакти, скарби, й людьми, які можуть їх гідно опрацювати й описати.

Сергій ГУЦАН: «Потрібно сіяти зерна зацікавленості до історії, колекціонування, і я впевнений, що вони проростуть й втіляться у нових пошуках та відкриттях»

R: Який вихід з такої ситуації?
С.Г.: Я ж намагаюся звести між ними якийсь маленький місточок, налагодити контакти. Намагаюся пояснювати, що так звана «чорна археологія» – це погано й недобре. Але ж не тупик, бо по факту вона об’єктивно існує. По Україні мандрують сотні, а то й тисячі пошуковців з металошукачами.
Іноді мені вдається вчасно висмикнути із середовища «чорних археологів» той чи інший артефакт для музею. Я добре знаю людей із того, і з іншого середовища, у мене склався тривалий діалог з усіма.
До речі, я не першопроходець у плані співпраці з музеями. Я не тільки роблю подарунки, а й ділюсь інформацією, подробицями про місця знахідок.
Так робиться в багатьох країнах світу. Наприклад, в Англії такий вид співпраці надзвичайно розповсюджений. Увесь Скандинавський півострів ходить з металошукачами, і їх не називають «чорними археологами», бо вважають їх захоплення корисним для держави й музейної справи.

R: Чи дійсно існує проблематика так званої «чорної археології”?
С.Г.:Вважаю, що проблема дещо надумана й насправді конфлікту між «чорними та білими» археологами не має й не може бути апріорі. Тому що археологи бувають лишень одні – професійні Всі інші – любителі, яких можна по різному називати, але у нас їх називають «чорними». Просто ніхто не хоче, не має бажання серйозно заглиблюватися й вивчити дане питання, а варто знайти шляхи конструктивної співпраці. Ситуація ускладнюється тією обставиною, що в Україні немає заборони для пошуковців-любителів, які працюють з металошукачами, за виключенням територій, які офіційно належать до пам’яток археології.
Простіше навішувати ярлики. Бо ж навіть якщо хтось з чорних шукачів знайде історичне поселення Київської Русі й все одно у такому випадку ніхто не забирає хліб у державних археологів. Тут, скоріше за все, спрацьовують професійні ревнощі – що хтось з непрофесіоналів вдерся у закриту зону обраних професіоналів. Бо ж науковці-археологи тривалий час навчалися, захищали дисертації, а тут раптом якийсь ПТУшник вдерся у їх професійну царину й робить значущі знахідки. Нонсенс!

R: Що чекаєте від року прийдешнього?
С.Г.: Коли чимсь серйозно займаєшся, то прагнеш отримати позивний результат, знайти однодумців та послідовників. Я з нетерпінням чекаю на травень, коли традиційно відбудеться «Ніч музеїв». Минулого року у цей день я передавав у дар музею свої експонати. Я знаю про плани одного з моїх знайомих колекціонерів теж у наступну «Ніч музеїв» здійснити подібний вчинок. Сподіваюсь, що він не передумає й ще один мій однодумець передасть у дар музеям свої скарби із приватного зібрання.

Досье
Сергій ГУЦАН – відомий краєзнавець, колекціонер, фотограф. У 2014 році створив авторський приватний музей «Причал Одіссея». В його експозиції знаходяться експонати, які охоплюють часовий простір майже в 4 тисячоліття. Тут є предмети скіфського побуту, трипільскої культури, Київської Русі, Російскої імперії та радянського періоду.
Особлива риса музею приватного музею – харизма пана Сергія і його велике бажання зацікавити відвідувачів історією, яка є основою сучасності. Це справді живий музей, де можна відчути на дотик час й приміряти на себе залізну кольчугу чи поклацати кнопками ручної друкарської машинки. Музей користується великою популярністю серед школярів та закордонних гостей, які сприймають відвідини цього місця як родзинку міста Суми.
Нова сторінка у колекційній та просвітницькій діяльності Сергія Гуцана – це проект «Передай свої скарби музею». У його рамках вже відбулося чотири акц,ії під час яких музейна скарбниця поповнилася унікальними артефактами. Сьогодні до ініціативи пана Сергій приєднуються і його колеги-колекціонери. Вони дарують цінні наукові експонати до музейних зібрань.

Олена Шевченко
Панорама №6-2019