Сумчани повертаються додому з вимушеної евакуації

За офіційною статистикою, вже майже місяць кількість мешканців Сумської області, які повертаються додому, більша за чисельність тих, хто виїздить за кордон. За інформацією голови Сумської ОВА Дмитра ЖИВИЦЬКОГО, з моменту початку повномасштабної війни область залишили близько 300 тис. людей, а це до 30% всіх її мешканців. При цьому майже половина з тих, хто виїхав, вже повернулися.

«Я їду додому, до себе додому», – ці слова з пісні «Океана Ельзи» зараз мріє заспівати кожен українець, який покинув домівку через війну з росією. Втім, хтось вирішив спочатку дочекатися нашої перемоги, а дехто прямує у рідне місто чи село просто зараз. І не стають їм на заваді ні повітряні тривоги, ні складна економічна ситуація чи небезпека, що зберігається.

У перші дні війни тими, хто прийняв рішення евакуюватися, рухав страх за власне життя та життя своїх дітей. З початку повномасштабного вторгнення державний кордон України перетнули майже 7 млн осіб. Станом на 7 червня лише в Європі зареєстровано щонайменше 4,8 млн біженців з України. Найбільше українських біженців у Польщі – 1,15 млн, Німеччині – 780 тис., Чехії – 366 тис. Кількість внутрішньо переміщених осіб усередині країни перевищила 10 млн.

Минуло вже більше трьох місяців з часу вторгнення росії. Люди пережили розпач, розчарування, розгубленість і врешті-решт прийняли ситуацію такою, якою вона є. Перша, ще невпевнена хвиля повернень, почалася у кінці березня, значно збільшилася кількість українців на в’їзд перед Великодніми святами. А з середини травня бажаючих повернутися стало стабільно більше, ніж тих, хто залишає країну. 2,7 млн людей знову перетнули кордон, але цього разу у напрямку України.

За даними Держприкордонслужби, серед тих, хто повертається, переважну більшість становлять мешканці центральних областей. Втім, багатьох своїх жителів вже дочекалася й Сумщина. «Погостювали трохи, час збиратися додому. А то хто ж садитиме огірки для консервації? Чим будемо збивати ворожі дрони», – жартують вони. Що ж саме спонукає людей залишати безпечні регіони, де їм надали прихисток та соціальні виплати, і їхати у прикордонну область, яку щодня досягають ворожі ракети, а також яким негативом іноді зустрічають тих, хто виїздив, на малій батьківщині – про це розкажуть три сумчанки.

Антоніна ГОРДІЙ, тренер з танців
«24 лютого наша сім’я виїхала у село під Сумами. Як виявилося, це було помилкою – три тижні просиділи у овочесховищі, бо поряд відбувалися сильні бої. Під час четвертого «зеленого коридору» був сильний обстріл з боку «Хімпрому» на місто. Ми не витримали, зібрали речі і виїхали на захід України. Зупинилися у м. Косів Івано-Франківської області.

Під час поїздки вже під Недригайловом з’явилось відчуття, що я зрадниця. Що страх взяв гору, а мала би «страждати разом з усіма». Чоловік тоді сказав: «Думай не про себе, а про те, що рятуєш сина». У Косові це відчуття нікуди не ділося. Я почувала себе нечесною, безсовісною, боягузкою. Заспокоювала себе думкою про сина і стареньку маму. Карпати тішили недовго – десь перший тиждень. Попри відчуття відносної безпеки, я знаходилася у постійному фоновому стресі: не моя атмосфера, не мої люди, відсутність звичного, обраного мною стилю життя, друзів, звичок, творчості, учнів тощо.
Через деякий час дивлюся – відновлюють роботу перші танцювальні школи у Сумах. А я ж звикла попереду всієї планети. Останньою крапкою був лайк іншого тренера під постом моєї учениці. Мені шалено хотілося додому. Я розуміла, що у рідному місті набагато небезпечніше. Але я так скучила. Я просто летіла назад. Ніколи не думала, що буде така ностальгія.
Вдома на обличчі постійна посмішка. Ходжу Сумами – а це ж все моє, до сліз. Хочу обіймати всіх знайомих і обіймаю, хочуть вони цього чи ні.
Танцювальна школа зараз працює в нуль, на заняття приходить дуже мало дітей: хтось виїхав, у когось відсутні кошти. Працюю на ентузіазмі, щоб відволікатися, не зійти з розуму, щоб робити свою справу на зло рашистам. Я так загадала собі, що орки радіють, коли ми неспроможні, пригнічені, розгублені, депресивні. О, ні, я не зроблю їм такої ласки! Віддаюся роботі з усієї сили, бо життя триває, час спливає. А це моя місія».

Тетяна ПУГАЧ, ведуча свят
«Так сталося, що моя донька Аня має складний діагноз і потребує пересадки печінки. Ми чекаємо на донора, тож війна суттєво ускладнила для нас будь-яке планування. Весь перший місяць після початку вторгнення ми провели у Сумах. У мене ще є старший син, який допомагає теробороні, тож я до останнього не хотіла їхати і залишати його самого. Втім, проблеми зі здоров’ям доньки також потребують вирішення, тож врешті-решт я прийняла пропозицію подруги виїхати до Бельгії. Їхали ми через Польщу, і вже під час поїздки з’ясувалося, що клініка, до якої ми прямували, лікує лише дітей. А моїй Ані вже виповнилося 18 років. Довелось залишатися у Польщі. Там нам просто казково пощастило з житлом. Знайомі наших знайомих запропонували безкоштовно пожити у їх будинку з чудовими умовами під Варшавою. Їжу ми купували за власні кошти.

Допомогу у розмірі 300 злотих ми отримали вже перед самим від’їздом в Україну. Коли ми стали дізнаватися про можливість зробити операцію у Польщі, то виявилось, що це обійдеться нам у суму 63 тис. долларів, а ще треба оформити статус біженців. При тому, що до війни в Україні можна було очікувати на безоплатну трансплантацію печінки. Не хочу казати нічого поганого про польську медичну систему, але саме там я зрозуміла, що українці не цінують ті здобутки, які у нас є.

З 1 червня у Польщі змінили правила залізничних поїздок для українців. Тепер безоплатно вони доступні лише у деяких містах та певним категоріям біженців з України

Дечому саме Європа має повчитися у нас. У Варшаві я зрозуміла, що страшенно хочу додому, у нашу рідну сумську лікарню і не страшні мені зовсім ті кулі і ракети. Бо тут наші найкращі лікарі, які рятують Аню від смерті з самого малечку».

Анонімно
«У перший же день війни я виїхала з Сум до села у Тростянецькому районі, бо там живуть мої батьки. Коли біля села почалося загострення бойових дій, то 14 березня виїхали без коридору (його звідти не організовували і росіяни могли розстріляти та забрати машину) на захід України. Там випадково знайшли житло у Чернівцях. У кінці квітня мій роботодавець у Сумах сказав, що треба повертатися. Я розуміла, що у Сумах ще не так безпечно. Зважаючи на те, що я юрист і отримую досить високу зарплатню, вирішила, що звільнитися і поїхати за кордон для мене не варіант. Там я могла б заробляти тільки некваліфікованою працею, яка мені не подобається, а більшу частину заробленого витрачала б на пристойне житло, до якого я звикла у Сумах. Коротше кажучи, якби ми мали багато грошей, щоб вистачило на придбання житла будь-де, і фінансову подушку, яка б дала можливість прожити без роботи декілька місяців, то, можливо, і не повернулися б. Тим, хто залишився, чомусь здається, що переселенці отримують забагато грошей від держави та міжнародних фондів. Треба сплатити кругленьку суму за оренду житла, повністю закупити продукти: від картоплі до консервації і круп, одяг до нового сезону, побутову хімію тощо. По гуманітарних центрах можна бігати тижнями і все одно не знайти потрібного розміру, їсти також треба щодня. За два місяці перебування у Чернівцях ми отримали виплати ВПО та допомогли оформити виплати жінці, яка безкоштовно надала нам своє житло для проживання. До речі, ще один аргумент на користь повернення полягав у тому, що у мене немає дітей. Інакше, мабуть, на першому місці для мене була б їх безпека».
Як бачимо, не всі вимушені переселенці, які повертаються на Сумщину, готові розповідати свої історії під власним ім’ям. Багато з них зіткнулися зі справжнім шеймінгом за своє рішення. Їх називають боягузами і зрадниками, звинувачують у тому, що їм надають грошову допомогу у той час, як люди, що залишились у рідних місцях, втратили роботу і не мають підтримки від держави. Мовляв, з тих, хто виїхав, роблять героїв. Насправді, такі люди у переважній більшості почувають себе розгубленими і дезорієнтованими, а виплати за травень відтепер отримують лише ті переселенці, які втратили житло або перебралися з зони активних бойових дій чи окупованих територій. При цьому розмір витрат за оренду житла часто не співставний з сумою отриманих переселенських коштів. А знайти роботу так само складно, як і тим, хто залишився.
На питання: «Чи варто повернутися?» кожен має відповісти самостійно. Очільник Сумської ОВА Дмитро Живицький наголошує, що Сумщина чекає і запрошує додому всіх своїх мешканців. Але остаточне рішення кожен має приймати самостійно з урахуванням усіх життєвих обставин. «Мої заклики повернутися на Сумщину стосуються більше дорослого, працездатного населення, щоб працювати над відновленням області. Сім’ям з маленькими дітьми і людям похилого віку поки не раджу повертатися. Небезпека зберігається», – попереджає він.

Все пізнається у порівнянні
Наразі у суспільстві точиться дискусія стосовно того, що переселенці отримують фінансову підтримку від держави, а люди, що не виїздили з рідних місць, опинились поза увагою. Насправді у обох категорій населення є проблеми, які потребують розв’язання. Люди, що з певних причин вирішили залишитися, зіткнулися з проблемою безробіття через зупинку роботи підприємств або скороченням чи невиплатою зарплатні. Нагадаємо, в Сумах на одне робоче місце претендують сім осіб. Між тим, переселенцям також не солодко – на новому місці вони вимушені починати життя спочатку, тобто мають знайти житло, ціни на оренду якого значно зросли, купувати продукти та засоби гігієни. Історії про те, що всі переселенці завалені гуманітаркою з Європи та обирають між «Шанель» і «Прада», не відповідають дійсності. Так, у перші місяці війни гуманітарні штаби дійсно забезпечували потреби ВПО, втім, зараз деякі з них обмежують допомогу, видають її нерегулярно або й зовсім припиняють свою діяльність. Знайти ж роботу складно через високу конкуренцію та переважно закриті дитячі садочки.

Ксенія Соболєва
Панорама №16-2022