Ще раз про наші гроші

І знову про освіту. Знову активізувалися товариші, які кричать: «Закриють школу – загине село». І знову доводиться говорити про елементарні речі. Банальний і простий порівняльний аналіз свідчить: чим менша школа – тим дорожче у ній навчання. Нагадаю. На Сумщині вартість навчання одного учня коливається від 5-ти до 50-ти тисяч гривень. Різниця – на порядок. Це перше. А по друге – результати ЗНО чітко свідчать: чим менша школа – тим гірший результат. Особливо у точних науках і з англійської. Тому ті депутати районних рад, які не голосують за закриття малокомплектних шкіл, або дурні, або популісти. Без варіантів. Вам потрібні такі депутати? Але їх вагон і маленький возик.
Проте в системі освіти існує і інша проблема. І вона називається – інтернати. Тут взагалі все погано. Утримання вихованців у цих закладах складає від 60 до 120 тисяч гривень на рік. І знову ж. Чим менший заклад – тим дорожче його утримання. Так, для прикладу у Гребениківській школі-інтернаті – штатний розпис – 52 штатні одиниці. І 33 вихованці. Півтори няньки на дитину. Тому це коштує дорого. А утримуємо їх ми з вами. Повторюю. Усі, хто платить податки в Сумській області – утримують цей заклад. Якщо комусь і пофіг – мені ні. Я багато працюю і чесно плачу податки. Багато. Більше, ніж наприклад, наш мер чи губернатор. І мені хочеться, щоб мої гроші не кидали на вітер. Не тринькали. Для порівняння. У одному з найкращих університетів країни – Сумському державному університеті – вартість навчання на платній системі – від 15-ти до 25-ти тисяч гривень в залежності від спеціальності.
Навчити аспіранта в Сумах у шість разів дешевше, ніж навчити трієчника в інтернаті.
Про якість викладання я мовчу. А чому так дорого? Давайте рахувати. У нас більше 20 інтернатних закладів. Їх потенційна вмістимось – 3300 вихованців. І під цю кількість дітей створені штатні розписи. Скількись має бути вчителів, виховательок, поварів і прибиральниць. А ще – кошти на харчування, одяг тощо. До речі, безпосередньо на дитину в інтернатах закладається не більше 20 тисяч гривень на рік. Це і харчування, і одяг. Решта – адміністративні витрати.
У наявності дітей в інтернатах близько 2 тисяч. Тобто майже половина місць пустує. А тепер сидіть рівно. У Сумській області немає жодної дитини – біологічної сироти. Жодної. І є близько 200 соціальних сиріт. Це діти, батьків яких позбавили батьківських прав. Як правило, це діти, яким вже більше 12 років, вони перебувають у перехідному віці, і їх не дуже хочуть брати на виховання чи під опіку.
В області існує велика мережа прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу. Людям, які взяли на виховання чужих дітей, держава платить близько 2700 гривень на місяць – на одну дитину. 32 тисячі на рік. Тобто удвічі менше, ніж на одну дитину в найдешевшому інтернаті.
Тобто дитина, яка виховується в сім’ї і отримує соціальні навики, більше адаптована в суспільство – коштує менше, ніж дитина, яка думає, що чай солодкий апріорі. Тому що такий дають в інтернаті. Навик кидати цукор в чай і колотити – відсутній.
Я прихильник адаптації дітей до дорослого життя. І прихильник економії. Ви спитаєте, а як же 2 тисячі вихованців і 200 сиріт. Ну, тому що більшість дітей у загальноосвітніх інтернатних закладах – це діти з сімей, які опинидися у складних життєвих обставинах. Не будемо узагальнювати. Але – для прикладу. Мама має трьох дітей від різних батьків. Вона одиначка. Бухає. До неї приїздить директор інтернату (він у пошуку контингенту, щоб зберегти заклад). Він умовляє маму віддати йому дитину на 5 днів. А на вихідні діти у мами. Як би і в сім’ї, і в інтернаті одночасно. А платимо ми. Дорого.
Висновок однозначний. Більшість інтернатів треба закрити. Залишити тільки спеціалізовані: для глухих, слабозрячих, з психічними розладами. І інтернат для талановитих дітей. Такі – фінансувати з обласного бюджету. Решту – передати на місцеві бюджети. Хочете тягти – тягніть. І область має підтримувати і розвивати мережу прийомних сімей. Дешевше і краще для дітей.
Просто треба розуміти, що реформи, хоч і болісні – необхідні.
Дай, боже, мізків нашим депутатам. Або хоч совісті.
Віктор Бобиренко