Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Суми – це мій дім

1,517

Анна Славко мешкає у Сумах останні 10 років. Сьогодні вона викладач СумДУ, кандидат юридичних наук. Своє життя жінка бачила дещо по-іншому, та анексія Криму розвернула його хід майже у зворотньому напрямку. Але лише у географічному плані. Адже не у вдачі пані Анни сидіти, склавши руки і очікувати милості від долі.

Народилася і виросла Анна Славко у Полтаві, після закінчення школи вступила до Сумської Академії банківської справи. Після закінчення навчання вирішила продовжувати академічну кар’єру і почала викладацьку діяльність. На той час Академія розширювалася і відкривала свою філію у м. Севастополь, куди молода викладачка і переїхала.
“Це був яскравий період мого життя, сповнений надій і сподівань, – згадує ті часи пані Анна. – Там було цікаво, приємно, насичено. Усе складалося якнайкраще, аби не події 2014 р. Від початку анексії Криму стало зрозуміло, що тут мені життя більше не буде. Мені довелося прийняти непросте рішення і переїхати. Оскільки я вчилася в Академії у Сумах, тут мене знали викладачі, то мені запропонували, а я й погодилася приїхати працювати у Суми. З того часу, з 1 вересня 2014 р., а значить вже майже 10 років я живу і працюю тут. Спочатку в Банківській академії, після злиття ЗВО у СумДУ».

Як таких, бойових дій у Севастополі у 2014 р. не було. Але посидіти під прицілом автоматів Анні і її колегам довелося.”Найжахливішою ситуацією було силове захоплення російськими бойовиками корпусів Севастопольського інституту Академії банківської справи. 16 березня 2014. у Криму пройшов так званий референдум за начебто приєднання півострова до росії. І вже після цього за декілька тижнів у звичайний, здавалося б, робочий день до нас прийшли люди з автоматами. Треба наголосити, що на той час ми ще працювали за українським законодавством, підпорядковувалися Національному Банку України, отримували українську зарплату. Тобто, окупаційна влада нас ще не чіпала. Але ж вони прийшли туди з чіткими цілями, і в той день настав наш час Х. На перерві між парами ми з колегами були на кафедрі, коли нам повідомили, що у будівлю інституту зайшли люди з автоматами. Мозок відмовлявся у це вірити, поки ці маски-шоу не зайшли до нас на кафедру, і я побачила їх на власні очі. Усіх нас вигнали з приміщення в хол, потім стали вимагати, аби студенти пішли, а викладачі повернулися. Мій вік тоді ще дозволяв прикинутися студенткою, мої студенти мені в один голос казали, аби я залишила будівлю разом з ними. Але я вирішила, що маю піти разом з колегами. Деякий час нас тримали під прицілами автоматів. Я думала, що нібито нічого не має статися, але були й думки про те, що якщо вони нас тут розстріляють, то їм за це нічого не буде. Далі до нас прийшли представники окупаційної адміністрації, які повідомили нам, що “теперь здесь расія і жить ви будєте харашо». На той час ніхто з нас не протестував, адже під дулом автомата не до геройства. Єдине питання, яке було задане, це коли ми отримаємо зарплату. На що російські найманці відповіли, що вони вже самі три місяці її чекають. І першою їхньою дією, після того, як розпустили нас по домівках, був злам банкомату Нацбанку і витягування звідти усієї наявної готівки. От такий собі спойлер майбутнього «харошего» життя вийшов».

Викладачі, які вийшли з приміщень інституту, були приємно вражені тим, що майже усі студенти стояли на вулиці поблизу і чекали на них. Дехто з них був дуже рішуче налаштований організовувати мітинги, але більш помірковані їх зупинили, адже це лише наражало людей на небезпеку.

Для ВПО головне, не жаліти себе, а брати себе в руки та починати діяти задля себе ж самих

Після цього випадку Анна остаточно зрозуміла, що треба їхати на підконтрольну Україні територію, зібрала речі, і вже на початку літа 2014 р. виїхала до бабусі на Полтавщину. Перешкод ні моральних, ні фізичних ніхто не чинив. Жінка вивезла з Криму увесь свій нажитий скарб. Жити в селі у бабусі було чудово, але ж на життя потрібно заробляти. Так Анна Славко і повернулася у свою альма-матер, і вже майже 10 років викладає на кафедрі міжнародного, європейського права та порівняльного правознавства СумДУ. Каже, що саме після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що Суми – це її дім. Повернутися у Севастополь Анна мріє, але хочеться подивитися в очі тим, хто вітав і підтримував окупацію, тим, хто не схотів боротися з ворогом. «Я хочу навідати Севастополь, адже там прекрасні місця, прекрасна природа, – ділиться жінка. – Але жити там я тепер не зможу».

Тим, хто сьогодні вимушений переїхати в інші місця через повномасштабне вторгнення, Анна радить пам’ятати, що завжди є підтримка, як від держави, так і від простих людей.

Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX