Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Ольга Трофімцева: «Думками ти завжди на землі»

18

Ольгу Трофімцеву не треба представляти в аграрних колах. У 2016-2019 роках вона працювала на посадах заступника та виконувача обов’язків міністра аграрної політики та продовольства України. Агробізнес знає її по роботі з Асамблеєю аграрних палат України та Українською агропродовольчою платформою. Нещодавно Ольга Василівна отримала портфель посла з особливих доручень МЗС. Редакція газети вітає нашу землячку з цим призначенням. А напередодні ми поговорили з нею про стан українського АПК, про українську агропрофтехосвіту, про Німеччину та німецьке с/г та про те, чому українцям слід навчитися у німців. А також про біг, про коней, корів, про книжки і про каву.

Про Сейм, Путивль та Нечаївку
r: Ви народилися у Нечаївці Буринського району, що на Сумщині. Давно там були? Хто з родичів залишився там зараз?
Ольга Трофімцева:
Так, я дійсно народилася в селі Нечаївка Буринського району. Була востаннє там у 2020 році. Сьогодні там залишилось десь з пів сотні чоловік. Прикро, але Нечаївка – це село, яке швидко вимирає. Її вже немає на карті України. Там живе моя родичка, яку у нас в родині називають баба Люда, їй вже за 90 років. Вона сама живе на хуторі, її хата стоїть одна – довкола тільки сосни. Відмовляється від’їжджати звідти, хоча, звісно, їй ми пропонували неодноразово. Моя мама, яка живе в Путивлі, навідується до Нечаївки, провідує бабу Люду. Це єдина наша родичка, яка там залишилася.

r: В соцмережі є фото річки, що нагадує Сейм, і підпис: «Місце сили». Де воно, Ваше місце сили? Часто там буваєте? У чому його сила?
О.Т.: Я часто буваю у батьків у Путивлі, буваю на Сейму. Це річка мого дитинства. Він і через Нечаївку протікає. У дитинстві, коли я жила з бабусею в селі, їздила з доярками на літню ферму, яка розташовувалася безпосередньо біля Сейму. Я часто бувала біля річки, тож вона завжди була і є місцем сили. Я себе чудово там почуваю. Та й просто люблю бувати біля річки, біля моря, біля води.

r: Якось Ви сказали, що професію обрали свідомо – з дитинства мріяли стати ветеринаром. Коли навчалися в Путивльському сільгосптехнікумі та в аграрному університеті, чи були думки змінити професію?
О.Т.: Все, що пов’язано із сільським господарством, мене завжди цікавило. З раннього дитинства, коли я була у бабусі в Нечаївці, я полюбила коней. З чотирьох років говорила, що буду ветеринаром та працюватиму з кіньми. Звісно, як то буває у всіх дітей, мої мрії щодо професії та бажання з часом мінялися. Під час навчання у школі мене, скажімо, почала цікавити міжнародна політика. Пам’ятаю, як я проводила політінформації для своєї бабусі та для сусідок, які приходили до неї в гості. Я їм розповідала про міжнародні новини. Потім я мріяла стати послом. Під час навчання у Путивльському сільськогосподарському технікумі (я навчалася на спеціальності бухгалтер спільних підприємств) я почала більш глибоко цікавитися англійською мовою, вона мені легко давалася. У нас була чудова викладачка англійської, тож це позитивно позначилося на подальшому моєму навчанні та моїй діяльності. Міняти обрану професію я не збиралася – в мене все йшло своїм шляхом. І коли після технікуму постало питання, куди далі йти навчатися, я інших варіантів, як тільки Національний аграрний університет у Києві, не розглядала. Чому у Києві, а не в Сумах? Бо, звісно ж, могла б і в Сумах опинитися. У Києві на той час вже жила та навчалася в університеті ім. Шевченка моя старша сестра. Батьки вирішили, що поруч із сестрою буде надійніше, тож я вступила до аграрного університету у Києві.
Щодо вибору професії, то були, як і у всіх дівчат, мрії про моду, про кіно, і можна було б щось спробувати під час навчання в університеті. Але моя глобальна, глибока зацікавленість аграрною сферою домінувала в мене, залишалася в мені і перемогла.

Про фермерство
r: Після аграрного університету Ви залишились у ньому викладати, потім продовжили у ньому ж і навчання, і викладання. А власне земля, робота на ній, робота безпосередньо в с/г приваблювала?
О.Т.: Мій батько у 1990-х займався фермерством, у нього в обробітку було 100 гектарів землі. Я безпосередньо не була аграрієм – аграрієм був він, тож я бачила на власні очі, що це таке – фермерська робота, робота на землі. Він сам, без найманої сили, працював на тракторі. Робота з раннього ранку до пізньої ночі. Я це все бачила, і в мене сформувалась глибока повага до роботи на землі. Звісно, я бачила з дитинства роботу на городі, близько знала працю доярок. Це заклало в мені повагу до цієї праці, розуміння, що це важка праця, яка вимагає від тебе постійної (24/7) присутності. На землі ти не можеш попрацювати п’ять днів на тиждень, а два дні відпочивати, у відпустку поїхати. Земля вимагає твоєї постійної присутності. Можливо, не завжди фізичної, але принаймні думками ти завжди там, на землі.

Щодо того, щоб самій бути аграрієм, то в цьому питанні вже під час навчання у технікумі в мене домінував інтерес до міжнародних речей. Мені завжди було цікаво бути над речами – дивитися на все більш глобально, тобто розуміти речі у їхньому взаємозв’язку. Завдяки викладачам в університеті та моєму знанню іноземної мови мені став цікавий аграрний сектор на рівні всієї країни, і я досить рано почала цим цікавитися. Як все працює глобально, як аграрний сектор взаємодіє із іншими секторами, як вибудовуються ці сектори. І я в університеті зрозуміла, що далі або науковою діяльністю почну займатися, або чимось іншим, але на макрорівні.

Про можливість власного фермерського господарства думки з’являються лише зараз. Було б цікаво, можливо, самій налагодити вирощування чи виробництво чогось.

r: Ви були приватним підприємцем. Чим займалися і чому не залишилися в приватному бізнесі?
О.Т.: Я пару років пропрацювала в міжнародному відділі Інституту магістерських програм університету. А на початку 2002 року поїхала на стажування до Німеччини. І саме тоді, до 2016 року в мене почався, так би мовити, німецький період – я не жила і не працювала в Україні.

У Німеччині я спочатку стажувалася, а потім вирішила писати там свою кандидатську дисертацію на кафедрі аграрної політики. Там я почала серйозно вивчати німецьку мову. Тема моєї дисертації була пов’язана з Україною, у перекладі на українську звучала так: «Сценарії розвитку українського зернового та олійного експорту».

«Якщо у вас немає нагальної потреби, то не продавайте свої паї. Земля – це гарний, цікавий актив. З часом він навряд чи дешевшатиме»

З перервою і з другого підходу я написала та у 2012 році захистила дисертацію. Потому ще три роки працювала в Німеччині – у Німецькій спілці молочної промисловості. Ця робота не була пов’язана з Україною, я працювала на німецький молочний сектор. Попрацювати в німецькій компанії, з німецькими колегами було для мене не зовсім простою справою, але дуже цінним досвідом.
У Німеччині у вересні 2012 року у мене народилася донька. Часто мене запитують, чому я після 13 років життя в Німеччині з дитиною повернулась до України. Звісно, в Німеччині добре й комфортно. Але з точки зору зростання це стало такою собі пасткою – я не бачила, куди я можу рухатися далі, куди зростати. Тому я повернулася до України. Спочатку я продовжувала працювати на німецького роботодавця – керувала проєктом з аграрної торгівлі. А потім перейшла працювати до Мінагрополітики.

r: Чи вдається Вам допомагати безпосередньо своїй малій батьківщині?
О.Т.: Українська агропродовольча платформа – це неурядова організація, проєкт, який я створила, щоб зібрати навколо представників прогресивного аграрного бізнесу, які у аграрному секторі живуть не сьогоднішнім днем, а дивляться далі, у майбутнє, які готові розвиватися, працювати. Я займаюся консалтингом з аграрним бізнесом, співпрацюю з різними компаніями – і великими, і невеликими, і середніми, і малими. Допомагаю тим, хто хоче вийти на експорт. Працюю з бізнесом на приватних засадах. Зараз можна сказати, що я працюю як приватний підприємець.

Сумщина присутня у моїй сьогоднішній діяльності. Я знайома та спілкуюся з фермерами з регіону. Фермери з Сумщини постійно звертаються до мене за інформацією, за порадою. Я намагаюся ніколи не відмовляти. Якщо є можливість – завжди допоможу.

Однак скажу про одну проблему в такому спілкуванні. Наші фермери, наші виробники не завжди дуже відповідальні в цьому питанні – це наша українська біда, ми не завжди обов’язкові. Тож у спілкуванні з нашими фермерами даю розуміти, що я беру на себе відповідальність, коли вас із кимось знайомлю, вас комусь рекомендую, даю вам якісь можливості. Тож віднесіться до цього відповідально – не просто поспілкувалися й забули.

Вдома в батьків я буваю часто, спілкуюся з місцевими фермерами, з викладачами Путивльського коледжу – колишнього технікуму, де навчалась. Зустрічаюся зі своїми одногрупниками. Інакше для мене не може бути – це моя батьківщина, що можу робити, я роблю для неї.

Про освіту
r: Якось Ви сказали, що агропрофтехосвіта в Україні в поганому стані, що через це і вища с/г освіта знецінена. У чому, на Вашу думку, причина такого стану?
О.Т.: Причина занедбаного стану агропрофтехосвіти в Україні – в радянському минулому. Та система освіти, яка працювала в Радянському Союзі, була гарною для СРСР. За часи незалежної України нам не вдалося якісно переорієнтувати освіту – і середню, і профтехнічну – та поставити її на нові рейки. Це біда, тому що у нас залишилися радянські рудименти, щоб у кожній області були медичні, педагогічні, політехнічні університети. Зараз їх менше стало. Однак втрачено взаємозв’язок між освітою та реальним сектором економіки, тому що радянська система освіти працювала для планової економіки. А для ринкової економіки, яка почала вибудовуватися в Україні, це вже не працювало. Те, що ми бачимо сьогодні, – це результат відсутності тих реформ, часом болючих, які мали б відбутися в освіті.

У нас сьогодні зменшується кількість абітурієнтів через негативну демографічну ситуацію – кількість дітей зменшується. Університети намагаються набрати абітурієнтів із усіх можливих куточків, але якість знання студентів та випускників у подальшому через це буде не найкращою. Водночас ці ж самі діти могли навчатися десь у тому ж Путивльському коледжі, отримувати середню професійну освіту, а потім мати робоче місце чи в своєму регіоні, чи в іншому. Але це потрібно пристосовувати до потреб агробізнесу.

Такий напрямок змінить нашу освіту. У нас зараз дисбаланс, перекос на ринку робочої сили: випускаються спеціалісти із дипломами, які нічого не варті. Ви спитайте у бізнеса, він вам скаже, що ці дипломи нема куди прикласти, а їхні знання не відповідають реаліям сьогодення. Випускників потрібно наново всьому навчати на практиці.

Про ринок землі
r: Відкрито ринок продажу землі в Україні. Громадяни почали продавати свої паї, і їх вже скуповують. Як у майбутньому це позначиться на розвиткові с/г в Україні?
О.Т.: Це важке запитання. Воно піднімається майже на кожному заході агросфери. Сам по собі ринок землі – справа непогана. Він має бути. Це було затягнуте рішення. Перший крок у цій реформі ми зробили у 1990-х роках: розпаювали землю, роздали людям паї. А потім не наважилися зробити другий крок – логічно завершити цю реформу: надати людям право розпоряджатися паями. Хочеш – здавай в оренду, хочеш – продавай. І коли затягується така ситуація невизначеності, то виникає багато викривлень. Що й було в нас. Місцеві геокадастри на цій корупції просто процвітали.

Можливість продавати свої паї – це не є погано. Ринок землі зараз існує у нас в обмеженому варіанті: мають право купувати тільки фізичні особи і тільки 100 га. Але ми бачимо, що вже зараз великий бізнес намагається все це обходити, і успішно обходить, і фіксує довгострокову оренду, і піднімає орендну плату, що робить неконкурентним сусідніх малих фермерів, які не можуть стільки ж платити. Ці всі моменти є негативними. Це те, що я критикувала.

Я завжди говорила, що я за ринок землі, але я за дуже розумне і поступове його впровадження. Тому що це одна із великих реформ, яка має бути дуже зваженою і продуманою. Тому що не можна зробити різкі кроки, а потім заявити, що подивимося, як там воно буде. Це одна із базових реформ, з якими не можна поводитися необережно. Тому що земельна реформа маж велике значення не тільки для економіки України – вона має значення для соціальної сфери. І ринок землі, і його формат мають бути частиною загальноекономічної стратегії країни.

Але пораду я завжди даю таку. Якщо у вас немає нагальної потреби, то не продавайте свої паї, тримайте їх. Якщо самі не займаєтеся сільським господарством, то краще здавайте їх в оренду. Земля – це гарний, цікавий актив. І найближчими роками він навряд чи буде дешевшати. У короткій та середній перспективі, якщо у вас є можливість не продавати паї, то не продавайте їх.

Про політику та про жіноче
r: Про українську жінку у вітчизняній політиці, яка має чоловіче обличчя: як там – легко, важко чи по-всякому?
О.Т.: Політика – це взагалі складна справа будь де, і в Україні також. Україна не є винятком. Якщо говорити про аграрний сектор, то він досить патріархальний, традиційний. У чомусь була складність сприйняття жінки-міністра, тому що для декого це було дещо некомфортно. Чи була це для мене якась додаткова складність? Напевно, ні. У такому випадку більше значення має, наскільки ти в темі. У нас, до речі, є багато жінок-фермерок, які займаються сільським господарством. Тут головне, щоб люди відчували, що ти розумієш, про що ти говориш, щоб вони відчували, що ти з ними на одній хвилі, що ти розбираєшся в цій тематиці, в цій сфері – незалежно від гендеру.

Емоційно і фізично досить важко було працювати: багато проблем доводилося вирішувати. Занятість 24/7. Якщо нормально ставитися до цієї справи, коли ти постійно палаєш цим, в тебе голова не вимикається навіть уночі. З цієї точки зору важко.

r: Вас запрошували в новий Кабінет міністрів?
О.Т.: Ні.

r: Ви готуєте їжу собі, родині, друзям? Що вмієте та що любите готувати?
О.Т.: Я готую прості речі. Рибу, м’ясо в духовці. Найпростіше – макарони з чимось, діти таке люблять. Часто можемо взяти якісь напівфабрикати, щоб швидше було. Зараз у мене більше часу стало. На держслужбі у мене було дуже мало часу, готувати точно часу не було. Я була дуже вдячна моїй мамі, які була тут з нами, допомагала з донькою, яка на той час відвідувала дитсадок. Моя мама тоді створювала нам домашній затишок. Її млинці ніхто до сьогоднішнього дня не може точно перевершити.

r:: Розкажіть про Вашу родину.
О.Т.: Моя старша сестра живе і працює в Києві, у неї своя пілатес-студія. Мої батьки обоє з Буринського району. Батько із села Гвинтове, мама з Нечаївки. Зараз вони пенсіонери. Батько був бухгалтером. Мама працювала бібліотекарем у Путивльському технікумі, де я навчалася. Я дуже добре пам’ятаю, як ще у дошкільному віці не дуже любила відвідувати дитсадок, а дуже любила ходити на роботу або до батька, або до мами в бібліотеку. Я просто обожнювала відкривати книги, навіть якщо не дуже розуміла, про що в них мова. Але запах книжок і досі пам’ятаю, дуже люблю.

Дідусів своїх я не застала живими. А бабуся, мамина мама, вона з 1924 року народження, багато розповідала про війну, про Голодомор. Я завжди думала, яке у них було надскладне життя у моєї бабусі, але вона не обізлилася на весь світ. «Якщо ви думаєте, що важко зараз, то важко було після війни, у 1947 році», – говорила моя бабуся. Це зіграло важливу роль у моєму вихованні. Мені часто говорять, що ви ж у Німеччині жили, працювали, були на високих державних посадах, а, так би мовити, стоїте ногами на землі, проста людина. То це завдяки моєму вихованню – я не вмію інакше, не живу інакше.

Про українське та німецьке сільське господарство
r: Ви навчалися в Німеччині, працювали там, мали довгострокові зв’язки з цією країною. Німецьке с/г зсередини очима українського експерта, політика – яке воно?
О.Т.: Німецьке сільське господарство, порівняно з нашим, більш технологічне, більш ефективне. Бо не йдеться про саме сільське господарство – йдеться про зв’язку секторів. Йдеться про виробництво, про переробку, про техніку, технології. Це все разом робить сільське господарство Німеччини таким, яким воно є, успішним на зовнішніх ринках. Німеччина №3 у світі експортер аграрної продукції після США та Голландії. Вони експортують дуже багато переробленої продукції із доданою вартістю – те, чого ми хотіли б. Експортують технології, техніку, у тому числі в Україну. Це велика сила і цей той досвід, який нам слід було б перейняти. Звісно, з урахуванням того, що вже змінилися реалії, змінилися часи, але все одно багато чому можна повчитися у німців.

«На селі не потрібні спеціалісти без освіти, без мотивації. За трактор, який коштує пів мільйона доларів, не посадять механізатора, який через день напивається»

r: Село вимирає. Чи існує рецепт, як це зупинити?
О.Т. Зменшення населення в сільській місцевості – це не український феномен, це відбувається скрізь. Буває, говорять, що давайте будемо будувати ферми на селі, щоб люди на них працювали. Давайте будемо реалістами – навряд чи українська молодь рване працювати на сучасні ферми, де ви багато робочих місць не створите – змінюється аграрний сектор. Нам не потрібні спеціалісти без освіти, без мотивації, без бодай якогось уявлення про технології. Трактор 10 років тому і трактор сьогодні – це дві великі різниці. На трактор, який коштує пів мільйона доларів, не посадять того механізатора, який через день напивається і не має мінімальної технічної освіти, не хоче насправді працювати.

Про спорт
r: У соцмережі ви часто постите фото з ранкових пробіжок. Біг – це данина моді чи щось більше?
О.Т.: Біг – це для мене частина того, що я роблю, щоб залишатися в гарній фізичній формі. Це чудовий спосіб відключати голову, провітрювати думки. Іноді – навпаки, якісь класні думки з’являються, коли бігаєш. Я вже не уявляю себе без бігу зранку.

Я певний час займалася легкою атлетикою – почала в школі, з 9-10 років, бігала на короткі і середні дистанції. Потім я бігала в коледжі, в університеті. І моя спортивна кар’єра почалася досить по-аграрному. Це було просто. Череда в Путивлі була велика. Одна з корів якось погналася за мною, я почала швидко тікати. І одна з сусідок сказала моїм батькам, що вона ще ніколи не бачила, щоб дитина так швидко бігала. Після цього мене віддали в секцію легкої атлетики.
Великої спортивної кар’єри я не зробила, хоча могла зробити – природні дані були для цього. Але я не пішла в спорт. У віці 15 років мені потрібно було їхати в спортивний інтернат олімпійського резерву в Харків. Батьки не були в захваті від цієї ідеї, та й я не дуже наполягала. Тож у великий спорт не пішла, але спорт став частиною мого життя.

На держслужбі ще чому було важко, що режим не дозволяв займатися спортом, через що я страждала дуже сильно. Мені десь рік знадобився після виходу з Кабінету міністрів, щоб відновитися фізично, щоб відчути, що я вже повернулася на той рівень фізичного стану, на якому була до держслужби.
Бігаю без навушників, люблю слухати те, що навколо. Я намагаюся бігати там, де природа. Більш розкішно в Путивлі, де можна біля Сейма побігати. Я люблю слухати природу.

Досьє
Ольга Трофімцева, 45 років, незаміжня, виховує доньку 9 років.
Посада – посол з особливих доручень МЗС.
Місце проживання – м. Київ.
Місце народження – с. Нечаївка Буринського району Сумської області.
Освіта: Путивльський сільськогосптехнікум, Національний аграрний університет України, Університет ім. Гумбольдта, Берлін.
Доктор аграрних наук у галузі аграрної політики.
Кар’єра: викладач, координатор магістерських програм, помічник проректора, науковий співробітник, асистент проектів, приватний підприємець, ключовий експерт, керівник проекту, заступника та в. о. міністра аграрної політики, директор з розвитку, голова правління Асамблеї Аграрних Палат України, президент Української Агропродовольчої платформи, посол з особливих доручень МЗС України
Займається бігом
Зранку любить капучіно,
Улюблені письменники – Ерік Фром, Сенека.

Людмила Порсова, спеціально для «Панорами»