Нехай повільно, аби назавжди!

Щоденник сумчанина

ПОНЕДІЛОК, 8 СЕРПНЯ. Не кажіть про російських дурнів і їхні шляхи, навіть у таких дрібницях маємо перевагу! Майже в центрі міста є дивовижна місцина, яка скорочено зветься “Ватутіна”. Не згадую точну адресу, місцеві зрозуміють. Ось там на крутому схилі зустрів може не дуже злого, але досить габаритного і незграбного залізного звіра. Зветься Ford. Пікантність у тім, що й сам у цій ситуації виявився не дуже спритним. Ні, він не намагався намотати мої тельбухи на колеса, тільки насувався поволі і вимогливо бібікав огидним голосом. При цьому простору для маневру вліво-вправо у нас обох не залишалося – вертикальні кручі, хащі та паркани. Поступитися йому – жодної можливості, крім як повернутися. А це метрів тридцять вгору. Йому, щоб пропустити мене – не менше під уклін. Та за кермом сидів адекватний чоловік. Він зупинив залізяку і показує мені: “Пролазь давай якось”. Вчепився в якесь коріння, що стирчало з кручі, обережненько, втягуючи живіт, мов жінка на вагах, проліз, не зачепивши кронштейна з дзеркалом. Обмінялися приязними посмішками та зрозумілими знаками – палець біля скроні. Не один одного маючи на увазі, а шляхи, дурнів і благоустрій.

ВІВТОРОК, 9 СЕРПНЯ. Друзі та знайомі розділилися на два приблизно рівні табори. Одні волонтерять і трусять мене, беззахисного й безсилого на теми де можна знайти кровозупиняючі засоби, ліки, постільну білизну, одяг. Бо якщо працюю в газеті, повинен володіти інформацією. Давно віддав, куди слід все, що мав, таке, що може стати у пригоді. Люди з іншої підгрупи наполегливо радять кудись виїхати. Український письменник Віктор Неборак за багато років до цієї війни висловив думку – для того, щоб зрушити з місця, потрібно бути покликаним. Або це – втеча”. Колись прочитав і не звернув уваги, та ось тепер згодилося для пояснень, чому досі сиджу тут.

СЕРЕДА, 10 СЕРПНЯ. У Криму цікаво. Задимлення, спалахи, бахкає щось. Та переслідує відчуття, що коли вибухає щось у Криму, або руйнуються мости через Дніпро – це Україна горить і вибухає. Якщо десь у бєлгороді – так то не так, це вже їхнє. Русня тікає через Керченський міст, та дуже незграбно – затори, корки. Хочеться порадити: “Вєрной дорогой ідьотє, товаріщі, тільки не влаштовуйте штовханину, тікайте цивілізовано”. Хай не так швидко, аби назавжди.

ЧЕТВЕР, 11 СЕРПНЯ. Суми у затінку сумних подій, та цього не помітно у самому місті. Базар вибухнув, тільки не по-справжньому, а всілякими овочами-фруктами.

П’ЯТНИЦЯ, 12 СЕРПНЯ. Ще одна проблема воєнного часу – під час повітряної тривоги зачиняються магазини. Але не всі, а деякі. З чемним вибаченням на дверях. Біля одного такого закладу впало неохайне чоловіче тіло, подригало ногами, вмостился і завмерло. Картинка не дуже сумісна з воєнним станом, але теж неприємна. І як воно все в нас співіснує одне з одним – фронти, загибель людей, руйнування і п’яні істоти біля магазину?!

СУБОТА, 13 СЕРПНЯ. Дуже бадьора і весела сусідка звертається до мене не інакше, як “кавалєр”. Тож маю певний рейтинг серед жіночок віку, хай вибачають, глибоко постбальзаківського.

НЕДІЛЯ, 14 СЕРПНЯ. Велика приємність у особистому житті – пішла гаряча вода. Ну не зовсім гаряча, тепленька, але достатньо для підтримання тонусу. Все на краще, як кацапи по тому мосту – повільно, але назавжди.